Між "буквалізмом" і бажанням: Лі Чхан Дон ламає звичне кіно про класову нерівність
На 83-му Венеційському кінофестивалі показали "Можливе кохання" – нову картину південнокорейського режисера Лі Чхан Дона ("Горіння", "Поезія", "Таємниче сяйво") про максимально дивні, малоймовірні стосунки двох подружніх пар із різних соціальних верств. Стрічка отримала "Срібного лева" від журі.
Кінокритик Володимир Чернишев переконаний: поки що це один із найкращих фільмів кінотеатрального сезону. Про те, як один із найбільш недооцінених талантів сучасності ламає онтологію мистецтва об класову теорію, – у рецензії УП.
За останні роки стало зрозуміло, що гірше за життя в епоху так званої "нової нормальності", – яка зовсім не нова й не нормальна, – є лише існування під кованим підбором "нової буквальності" – вона, до речі, теж стара як світ.
Час нарешті зізнатися, що як мінімум у найдемократичнішому художньому медіумі переміг марксизм, і як це зазвичай водиться, до нього примазався колгосп, в описуваному випадку – драматургічний. От не можуть чомусь режисери сучасності, навіть найкращі з них, зректися нарешті великого Бунюеля й перестати символізувати всюдисущу стратифікацію на круїзних яхтах ("Трикутник смутку" Рубена Естлунда) і у стильних маєтках ("Паразити" Пона Джунхо). І про злу любов не можуть розмірковувати, не струшуючи давно вже висохлий і знекровлений труп нещасної Попелюшки ("Анора" Шона Бейкера).
У 2018 році ще не виражена догма класового вульгаризму була розбита кінематографічним генієм Лі Чхан Дона. Його шедевральне "Горіння", натхненне однойменним оповіданням Фолкнера й зняте за мотивами "Спалення сараю" Муракамі, філігранно оголило вічне замовчування нерівності за допомогою не менш вічної метафізики природи – як соціальної, так і натуральної. Подібно до попередніх опусів Лі – "Таємниче сяйво", "Оаза", "Поезія", – "Горіння" хоч і було оспіване інтелектуалами, та так і не здобуло у широкої публіки слави, хоч скільки-небудь співмірної феномену тих самих "Паразитів".
І ось, у 2026 році південнокорейський магістр діалектичної витонченості вривається в основний конкурс Мостри з черговим алегоричним монументом – "Можливим коханням". Таким само комплексним і віртуозним, на все ту ж тему соціальної нерівності, щоправда цього разу спродюсованим індустріальним гігантом Netflix.
Картина відкривається сценою в автомобілі. На передньому сидінні Міок (Чон До Йеон) і Хосок (Соль Кюн Ґу) – типова подружня пара "тихих" пролетарів, що проходить через труднощі постіндустріального часу.
Хосок, батько сімейства, кілька років тому потрапив під скорочення на заводі найбільшого роботодавця в регіоні, і ось уже кілька років намагається знайти нову роботу, тоді як його дружина гарує на підприємстві з виробництва різноманітного паковання.
Позаду – їхній маленький син Чхоль, найчистіший концентрат батькової сором'язливості й материнської допитливості, грається з порожньою пачкою чипсів, висовує її з вікна, з притаманним хрускотом роздуває зустрічним вітром, немов вітрило, й відпускає летіти, після чого та, щоправда, практично одразу опускається на проїжджу частину. Вони їдуть на похорон свого друга й колишнього колеги, який після звільнення вирішив накласти на себе руки.
На сеансі яскраво вираженої, показової скорботи, такої, що властива корейській культурі, вони помічають увімкнену кінокамеру. На виході з церемоніальної будівлі, Міок упускає обручку й вона закочується під "Порше", що стає приводом для знайомства з власником преміальної автівки Сану (Чо Інсон) та його супутницею Єджі (Чо Йоджон), режисеркою неігрового кіно і, отже, винуватицею вуаєристичного фарсу. Виявляється, вона знімає документальний фільм про катастрофічні наслідки корпоративних скорочень.
Сану і Єджі – зовсім з іншого тіста. Першому пощастило народитися нащадком найвпливовішого клану й стати багатим та успішним інвестбанкіром, другій – з пелюшок жити й учитися в престижному районі Сеула Ґанґнам, хоч та й кокетує, що не була "птахою польоту свого партнера".
Єджі запрошує новоспечених знайомих стати героями її картини, на що спочатку погоджується лише Міок. Між записами інтерв'ю документалістка починає емоційно зближуватися з досліджуваною сім'єю чи то з альтруїстичних спонукань, чи то задля утилітарної розробки об'єктів свого спостереження. Спочатку Сану ставиться до цього скептично й заявляє своїй дружині, що це просто її несвідомий "акторський метод", і дружба таких різних людей неможлива. Але минає кілька коротких зустрічей, і чоловіки теж втягуються в процес взаємної анатомізації душ. Професійна інтеракція двох нерівних за статусом пар виростає у вкрай дивну й непривабливу дружбу, а кінооко Єджі перестає бути "мухою на стіні" й розпухає до слона в посудній лавці.
"Можливе кохання" – це геніальний експеримент над герменевтикою повсякденності, надзвичайно цікавий приклад фабульного томління. Фільм розкривається поступово, додаючи нові шари контексту, які опосередковано перегукуються з енігматичними сценами з життя синіх комірців, що надає літературній структурі історії живості й гнучкості. З розвитком сюжету (який не хочеться переказувати, аби уникнути спойлерів), глядацьке сприйняття слідує траєкторією пачки чипсів з першої сцени – з тріском набирає повітря, злітає вгору, здійснює плеяду вільних перекидів і пасажів, для того, щоб урешті-решт легко приземлитися на шумний проїзд, що веде до поховання. Кіноатракціон помер, і сьогодні, ніби лише в такий вільний політ можна вписати турбулентність днів.
Близько декади тому, Лі Чхан Дон планував перезняти десяту частину "Декалогу" Кесльовського, але його настільки зворушила кадрова криза, що розгорталася в Кореї у той час, що від джерела натхнення залишився лише вирваний початок із десятої біблійної заповіді "Не пожадай", який корейський кінематографіст виніс у прологовий інтертитр. Жада для Лі – смертний гріх і верховне благо, думкозлочин, виражений у святій інтенції до дії.
Під час зйомок режисер просив акторів не вчити репліки напам'ять, а переказувати їх у вільній формі, аби надати мовленню вітальності. Але здається, цим самим йому вдалося дещо більше – оголити фундаментальну проблему езопівського мистецтва. Будь-яка метафора вмирає тієї секунди, коли стає слухнянішою за позначуване. Щойно символ заздалегідь "знає", чим йому належить бути, він перетворюється на реквізит, а персонаж – на кур'єра, що справно доставляє авторську думку реципієнтові.
Невипадково документалістка Єджі носить те саме прізвище, що й творець "Можливого кохання": Лі поміщає всередину фільму власного не надто приємного двійника, озброєного камерою й одержимого спокусою перетворити чуже життя на стрункий доказ наперед знайденої істини. Її кінооко виявляється карикатурною межею тієї самої авторської влади, від якої режисер намагається себе відучити, але й не може відмовитися.
Віддаючи ж мовлення у владу випадковості, а точніше людської нездатності ідеально сформулювати власне бажання, Лі розмикає це порочне коло вже на рівні форми.
Наприклад, в одній із фінальних сцен на пляжі Міок, поки Єджі у своїй літній резиденції записує інтерв’ю з Хосоном, роздягається, щоб скупатися, а Сану квапиться перекласти її жест мовою сексуального запрошення. Глядачеві теж кортить долучитися до інтерпретативної самодіяльності, адже оголення перед власником красивого життя так зручно розшифровувати як класовий голод.
Але Міок, здається, й сама не поспішає обирати між чоловіком, морем і короткою можливістю вистрибнути зі своєї шкури. Її жага вміщує і чуттєвість, і заздрість, і примху стати свободною. Соціальна ієрархія перестає бути схемою, нанесеною поверх сюжету, а бажання – прозорою алегорією класового голоду: і те, й інше проростає як із потреби до висловлення, так і зі здатності назвати власну жагу примхою. Можливо, єдиний спосіб урятувати нині троп від текстуальності – позбавити його потенціалу до тлумачення.
Єдиним неприкаяним персонажем у цій поемі співзалежностей залишається малюк Чхоль. Увесь фільм він підглядає за своїми батьками та їхніми друзями, виступаючи противагою погляду Єджі, який усе перевтілює на утилітарний стейтмент. Лише він сам – найчистіший вуаєр, tabula rasa, у чиїй лише гладі може заломитися можливе кохання. Дорослі надто зайняті розгадкою одне одного. Будемо спостерігати – можливо, цього й достатньо, щоб вижити серед усієї цієї смертної любові. "Нормальність", як і "буквальність", починається рівно там, де закінчується таємниця.
"Можливе кохання" вийде на Netflix 6 листопада.