Нащадки і жертв, і катів. Слідами флешмобу "мій дід підсуєтився"

Кажуть, мережею шириться флешмоб, де всі діляться сімейними історіями, родом зі страшного для України двадцятого століття. Я не люблю флешмоби, а слово "підсуєтився", яке стало ключовим у цьому колективному сеансі ворушіння минулого, викликає у мене алергію. Водночас це гарний привід згадати те, про що ми зазвичай мовчимо.

Я пам’ятаю свою прабабусю Таню Зорю вже дуже старою жінкою. Вона любила мовчки сидіти в саду нашого літнього будинку на Черкащині, який більше нагадував музейний артефакт, ніж реальну оселю: величезна мазанка під солом’яною стріхою з саморобними меблями на глухому хуторі. У хаті ніхто не жив узимку, тому там завжди пахло сирістю. Там бракувало холодильника й телевізора, але було відчуття живого космосу, що підступав прямо під поріг.

Тетяна народилася десь на межі двадцятого століття і походила із заможної родини "куркулів" із села Зорівка. Був там у них якийсь бравий козак Зоря, який ще в давнину започаткував і саме черкаське село, і бабусин рід. Правда, є версія, що місцеві жителі походять від тюркських племен чорних клобуків, які охороняли околиці Київської Русі. Не знаю, які там були клобуки, але у всіх моїх родичів по цій лінії, і правда, є елементи монголоїдних рис.

Коли почалася колективізація, Тетяна вже була заміжня, але свого чоловіка, сільського фельдшера, не любила й покинула. Йому пощастило, адже невдовзі всю Таніну родину заслали ешелонами в Казахстан. Дорогою, не витримавши жахливих умов у ешелоні, загинули батьки Тані. А брату вдалося вистрибнути прямо з потяга. Діставшись далекого центральноазійського заслання, Таня теж якось примудрилася звідти втекти. Але куди йти? Ментальність людини, що виросла в селі й не знала іншого світу, підказувала: треба вертатися додому. Таня Зоря пішки дійшла з Казахстану до рідної Зорівки. Здавалося б, чудовий хепі-енд, але це лише кінець першої серії.

У Зорівці за цей час започаткували колгосп. Голова колгоспу, дізнавшись про повернення класово ворожої Тані, проявив пильність і рапортував "куди треба" про страшне неподобство. Таню Зорю арештували і знову заслали, але тепер уже в концтабір десь у Карелії, де силами в’язнів Білбалтлагу якраз будували Біломорканал.

У концтаборі на живу й енергійну Таню звернув увагу начальник (за іншою версією, головбух) страшної установи. Ми не знаємо, чи це було насильство, чи справжня лав-сторі, але в результаті Таня завагітніла. Начальник, хоч і був начальником, влади звільнити Таню з ув’язнення не мав. Єдине, що він зробив, – це відкрив їй ворота концтабору й "підсуєтив" щось із документами. Вагітна, вона пішки дійшла з Карелії аж до далекого північного Мурманська. Таня, судячи з усього, любила й уміла ходити – щоразу, як я виходжу на довгу прогулянку, думаю, що це в мені говорять її гени.

У Мурманську народився мій дід Толя, а Тані вдалося трохи адаптуватися. Під час Другої світової вона брала участь в обороні міста від нацистів і навіть отримала за це медаль. Але й на цьому історія не закінчується.

Після війни Таня повернулася в рідну Зорівку – не могла вона без неї жити. Вийшла заміж за ще одного колишнього політв’язня й, за сумісництвом, колишнього куркуля. Саме в його величезній старій хаті на хуторі Тарасівка поблизу Зорівки минули численні літні канікули мого дитинства.

Толя, син Тані, виріс і все життя прожив у Мурманську. Він намагався знайти свого батька, але коли приїхав до Карелії, родина колишнього начальника концтабору не прийняла його й не повірила в цю історію. Сам начальник давно з’їхав із глузду. Може, так проявилися крихти порядності й травма від участі в нелюдських злочинах епохи.

Одного разу, коли Толя приїхав влітку до Зорівки, він зустрів своє кохання – Любу. Вони одружилися, і в них народилося двоє дочок. Старша з них, Надя, – це моя мама Надія Зоря, у заміжжі Ложкіна. Втім, у цій історії був один нюанс. Люба, на якій одружився мій дід Толя, тобто моя сувора бабуся Любов Степанівна, була дочкою того самого голови колгоспу, який колись заслав мою прабабцю Таню до концтабору.

Отак я все життя і живу, медитуючи над цією історією. Іноді мені кортить пожалітися, сказати, що всі ми жертви, що нас поколіннями катували, ґвалтували й засилали. Але ж у мені живе не лише баба Таня, а й той невідомий начальник карельського концтабору (недарма мені з дитинства подобався карельський епос "Калевала"). Та й комуняка-голова колгоспу теж десь там у мені є. Я нащадок катів і жертв, дитя двадцятого століття з усіма його травмами й болем. Це завжди в мені, і коли люди, які народилися в більш спокійному суспільстві, де я зараз живу, розповідають мені свої сімейні історії, мені зазвичай нема чого додати. Вони просто не зрозуміють.