Дорозповісти все: як читати нову збірку есеїв Євгенії Кононенко “Нескінчені розмови”

Відвертість, інтелектуальна сміливість у пошуку відповідей на складні питання – цим завжди була цікава творчість  письменниці Євгенії Кононенко. Цього варто очікувати і від свіжої збірки есеїв, що днями з'явилась у книгарнях.

Що визначає письменника? Як вибір книг відображає особисті переживання? Що таке “нескінчена розмова” й “літературна відвертість” та як це повʼязано з національною ідентичністю? Що означає говорити про себе та свою культуру за кордоном? 

Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко прочитала збірку і готова долучитися до нескінченої розмови.

Людина та її бібліотека

Існують тексти, з яких виходиш, ніби з чиєїсь приватної бібліотеки – зібравши під пахвою оберемок книжок, які то тут, то там розкидав необережний (а, може, навпаки – розважливий, бо ж хотів, аби вам на очі трапилися саме ті книжки) хазяїн. “Нескінчені розмови” Євгенії Кононенко – саме така книжка.

Луїза Лабе, Валерʼян Підмогильний, Ерік-Емманюель Шмітт, Йост ван ден Вондел, Франц Фанон, Леся Українка, Симона де Бовуар, Анні Ерно, Володимир Винниченко, Аарон Аппельфельд, Мілан Кундера, Ірен Немировські, Ежен Гільвік, Веркор, Аннік де Сузнель – лише кілька імен із тексту-бібліотеки, куди нам випадає зазирнути.

Що таке бібліотека для кожного з нас? Що таке бібліотека в часи кризи, в часи посилених розмов про цінності, принципи та травми, в часи напруженого пошуку відповідей на десятки недорозвʼязаних упродовж життя (а то й життя цілих поколінь) питань? Що говорить про нас вибір книжок, які, зрештою, опиняються на наших полицях, готові за першої-ліпшої можливості зіскочити з насиджених місць до нас у руки й надсадно розповісти свою правду, свою історію? Й історію свого власника, зокрема. 

Євгенія Кононенко (яка водночас є і ліричною героїнею, бо “Нескінчені розмови” – це глибоко особисті, автобіографічні есеї, з яких ми дізнаємося про дитинство письменниці, про досвід біженства та про втрату – передовсім втрату дитини)  звертається до власної бібліотеки з різних причин. Десь – це навіяні прогулянкою Ліоном спогади про Київ, десь – думки про сучасний український “ресентимент” й (не)доречність звернення саме до цього терміну, десь – пошук аналогій із єврейським досвідом, десь – докір українцям, які, попри власну повсякчасну марґіналізацію, відвертаються від інших так званих “малих” літератур. 

Бібліотека ж з усіма цими текстами – радше концепт, адже брати книжку як артефакт, приналежний до свого дому, – привілей, недоступний людині, яка опиняється перед екзистенційними викликами. Відтак, бібліотека Євгенії Кононенко – це книжки, які вона зичить у Марі-Франс, яка любʼязно надала своє ліонське помешкання, це файли, які авторка вперто шукає поміж сотень документів на диску, це просто тексти, які читалися колись і зосталися хіба на ментальній полиці. 

Бібліотека як життєве тло, як спосіб пережити інакшість, чужинність, як звʼязок із домом, як прояв усіх минулих “я” – есеї Євгенії Кононенко доводять: під впливом війни альтерацій зазнає усе, і що прискіпливіше ми їх фіксуємо, то міцніше тримаємося за життя.

Нескінчена чи нескінченна розмова

“Нескінчене” та “нескінченне” розділяє відстань в одну букву й принаймні світловий рік значень. 

За Євгенією Кононенко, нескінчені розмови мають особливий рівень напруги. Вони не завершені, оскільки співрозмовник перервав їх, не давши можливості висловити все до кінця, не зважившись на повну відвертість.

Нескінчена розмова – небезпечна. Вона тягнеться в часі, отруює власною незавершеністю, накопичує недомовленості. Зрештою, нескінчена розмова може й вибухнути. Та найцікавіше – коли вона переходить у категорію “нескінченної” – такої, в якої з тих чи тих причин вже немає шансу на завершення.

Євгенія Кононенко особливо прискіпливо спостерігає за станом “українського питання”, чи то пак “української розмови” у Франції – що обговорюють охоче, а від чого відвертаються, що видається зрозумілим і навіть відносно близьким, а що – химерним, далеким та накинутим. Авторка шукає механізми конструювання плідної (і це є принциповим) розмови – ключі, які відкриватимуть нові й нові дверцята взаєморозуміння.  Ключі ці часто лежать за межами монохромного світогляду, у площині суперечностей, культурних, історичних та політичних розбіжностей.

Та навіть віднайденим ключам усе ще необхідно надавати форми – “перекладати” їх, якщо хочете. Тож для Євгенії Кононенко, окрім всього іншого, вкрай важить тема перекладу: як перекласти, скажімо, Лесю Українку так, щоб її справді оцінили та зрозуміли?

Дорозповісти все

А гарний переклад, за Євгенією Кононенко, (і “гарний” не в сенсі “достовірно”, “майстерно” адаптований іншою мовою) – запорука долучення до певної глобальної символічної мови. Ні, не англійської, французької чи німецької – мови знаних усіма текстів, мови зрозумілих усім наративів, мотивів та способів інтерпретації, серед яких час від часу, може, й вдасться відшукати ще не описаний маленький клаптик, який викличе захоплення колег із міжнародних інституцій. Російська література належить до цієї символічної мови, а українська – поки ні. Відтак, розмови про внесок Лесі Українки чи непересічність Тараса Шевченка так важко скінчити.

Водночас скінчити таку розмову означає наважитись на літературну відвертість – і з французькими співрозмовниками, і з українськими. За Євгенією Кононенко, “Літературна відвертість – це провокація нескінченних розмов про те, про що зараз не говорять публічно, що сьогодні ще вважається аморальним”.

Можна багато дискутувати про те, чи є “літературна відвертість” яким-не-яким привілеєм, чи існує феномен суспільної неготовності до певних розмов, наскільки й коли варто на нього зважати, чи вдасться, зрештою, таки скінчити розмови, які хвилюють авторку, чи доведеться змиритися з недосказаністю, прийняти її.

Проте Євгенія Кононенко, безумовно, має цю “літературну відвертість”, без остраху рефлексуючи щодо власного непростого материнства, років становлення, тісно повʼязаних із російською літературою, та далекий від комфорту досвід спілкування з французькими інтелектуалами.

Вступити в цю розмову буде готовий не кожен – це так. “Дозрівання” до розмов на ці теми справді залежить від життєвих обставин – відповідно, темпи у всіх різні. Проте тих, хто таки відчує готовність, чекає глибока, часто некомфортна, але від того не менш стимулююча розмова про літературу та її переосмислення, політизованість культури та природу цієї політизованості, багато відкритих питань щодо майбутнього та минулого, але й безліч готових, ретельно продуманих рецептів того, як принаймні почати продуктивну розмову, коли ти – виходець “маленької”, “травмованої” культури, якого війна закинула до Великої Старої Європи.