Людина, яка занадто багато чула: про "Тюнер" Деніела Роера
Ось уже другий місяць поспіль українські прокатники тішать глядачів цікавими режисерськими роботами зі світу незалежного американського кіно. У серпні на екрани вийшов "Мотор-Сіті" Потсі Пончіроллі – екшн, знятий за законами німого кіно. А у вересні виходить фільм, у якому чи не головним засобом художньої виразності стає звук.
Стрічка лауреата "Оскара" Деніела Роера "Тюнер" – це кросовер кримінального трилера й мелодрами з британським актором Лео Вудаллом, чия кар'єра стрімко набирає обертів, і 89-річним ветераном Нового Голлівуду Дастіном Гоффманом у головних ролях.
Що в цьому хорошого, що не дуже вдалося творцям фільму і чому "Тюнер" не варто пропускати в кінотеатрах, розбирався кінокритик УП.Культура Олексій Росовецький.
"Тюнер" – доволі рідкісний сьогодні приклад жанрового фільму, зробленого з душею, розумом і претензією на оригінальність режисерського мислення. Це не франшиза, не супергеройський комікс і не черговий high concept-блокбастер за 200 мільйонів у стилі Крістофера Нолана. Це понад півтори години професійно створеної історії для дорослих, де є кримінальний сюжет, кохання, гумор, олдскульний шарм кінозірок і задоволення від незвичного ремесла героїв.
Головний герой – молодий піаніст Нікі (власне, Лео Вудалл), який ще зовсім недавно подавав великі надії, але був змушений перервати кар'єру через рідкісне захворювання – гіперакузію, що перетворює кожен гучний звук на тортури. Тепер він працює підмайстром у старого джазмена, який на пенсії відкрив невелику фірму з налаштування роялів, – саме його зіграв Дастін Гоффман, який не розгубив ані крихти свого шарму й майстерності. Заплутавшись у життєвих обставинах, наділений абсолютним слухом Нікі потрапляє в поле зору гангстерів і стає геніальним зломщиком сейфів.
Для Деніела Роера "Тюнер" став дебютом в ігровому кіно – після того, як у 29 років він отримав "Оскар" за документальний фільм про Олексія Навального. Стрес, якого Роер зазнав через несподівану славу, з якою ледве зміг упоратися, підштовхнув режисера до ідеї фільму про кризу ідентичності. Так з'явилася історія про професіонала, який більше не може займатися улюбленою справою.
Яким стає життя людини, у якої відібрали справу, що була її покликанням? Лео Вудалл блискуче втілив цей образ на екрані. Свого героя він грає стримано, окреслюючи характер скупими мазками. Фізичний біль від нестерпно гучного шуму зображено настільки переконливо, що він передається й глядачеві.
Дует Вудалла і Гоффмана – одна з найбільших удач "Тюнера". Їхні неквапливі спільні сцени – поїздки у фургоні, розмови ні про що, методичне налаштування інструментів, старече бурчання Гаррі та інші побутові дрібниці – додають фільмові тепла й чарівності, яких зазвичай бракує кримінальним трилерам. У спільних сценах двох героїв з'являється відчуття нормального людського життя, і значною мірою це заслуга Дастіна Гоффмана: багато епізодів за його участю народилися під час тривалих імпровізацій.
Коли в другій половині фільму (увага: спойлер!) Гаррі зникає з переднього плану історії, разом із ним "Тюнер" втрачає й значну частину своєї чарівності.
До речі, темношкірий літній чоловік, який заводить розмову з Нікі у сцені похорону, – це камео легендарного джазового піаніста, 86-річного Гербі Генкока, володаря 14 премій "Греммі". Його відомі джазові стандарти Cantaloupe Island і Watermelon Man стали музичними лейтмотивами фільму. Поява класика в "Тюнері" взагалі доволі символічна: Генкок – автор саундтреку до "Фотозбільшення", одного з ключових фільмів ХХ століття. Кримінальна інтрига в шедеврі Мікеланджело Антоніоні стала приводом для глибокої філософської розмови, зокрема про межі людського сприйняття і кризу художника. Про це, серед іншого, розповідає й "Тюнер".
Втім, значною мірою це кіно про професіоналізм. Одне з головних задоволень від "Тюнера" – просто спостерігати, як майстерно робить герой свою справу. Це майже забутий тип фільму, де персонажі мають не суперсилу, а рідкісне ремесло – причому цілком матеріальне, таке, що вимагає вправності рук, тонкого сприйняття, спостережливості й уваги. Але водночас фільм не фетишизує віртуозність. Найцінніше у стосунках персонажів з'являється не тоді, коли вони демонструють свою майстерність, а коли в них бачиш не лише професіоналів, а просто людей.
Це споріднює "Тюнера" з американським жанровим кіно 1970–1990-х, де рідкісна професія героя сама по собі ставала історією. Недарма критики порівнювали цей фільм з такими класичними зразками голлівудського жанрового кіно, як "Злодій" Майкла Манна і "Розмова" Френсіса Форда Копполи.
Не дивно, що з огляду на професію головного героя звук у "Тюнері" став одним із головних засобів художньої виразності. Звук тут виконує функцію суб'єктивної камери: події на екрані ми сприймаємо не як сторонні спостерігачі, а ніби разом із героєм. Навколишній світ ми тут чуємо так, як його чує Нікі, який має настільки тонкий слух, що змушений носити шумозахисні навушники. Цей фільм змушує глядача прислухатися – що саме по собі незвично в часи, коли кіно воліє кричати. Звісно ж, таку картину треба дивитися в кінотеатрі, а не вдома.
З режисерського погляду "Тюнер" вражає майже ідеальною злагодженістю операторської роботи, монтажу й блискучого саунд-дизайну. За звук відповідав оскароносний Джонні Берн, який працював і над "Зоною інтересу" Джонатана Ґлейзера – ще одним фільмом, де звук відіграє ключову роль. (Точніше, у "Зоні інтересу" саунд-дизайн розповідає власну історію, відмінну від тієї, яку ми бачимо на екрані.)
Візуальний ряд "Тюнера" працює буквально як метроном: рух камери й зміна кадрів ідеально синхронізовані зі звуками налаштування роялів, клацанням кодових дисків і замків у сейфах. Зображення саме по собі ритмічне й музичне, що дає змогу ще глибше зануритися у фільм.
Звісно, не все в "Тюнері" вдалося однаково добре. Часом фільм здається схематичним і надуманим, особливо в другій половині, де драматургія стає дедалі передбачуванішою.
І хоча персонажі ще здатні дивувати – чого варті хоча б несподівано комічні гангстери – щойно Нікі опиняється у кримінальному світі, подальший шлях героя вже легко вгадується. Моральна ціна його вчинків теж залишилася за кадром.
Але головна претензія до "Тюнера" в тому, що він надто старанно сконструйований за правилами хорошого жанрового кіно. По-справжньому хороший фільм може дозволити собі ці правила порушити, ризикнути й навіть здатися глядачеві бодай трохи гіршим заради того, аби справді здивувати. На жаль, Деніел Роер у своєму ігровому дебюті поки що надто обережний і майже не дозволяє собі відхилитися від бездоганно вибудуваної схеми. У результаті надмірна відточеність "Тюнера" часом обертається проти самого фільму.
"Тюнер" у прокаті з 17 вересня.