Київська молодість. Рецензія на "Gimme Shelter" Ольги Сідоріної-Вілкінс

Чи можна сховатися від реальності в улюбленому барі, плейлисті або чиїхось обіймах? Що таке молодість – час безкарної втечі чи лише коротка мить перед тим, як доведеться відповідати за себе та свою країну з подвійною силою? На всі ці питання шукає відповідь у своєму дебютному романі "Gimme Shelter" Ольга Сідоріна-Вілкінс.

Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко вже прочитала книгу й готова також поміркувати над цими питаннями.

Прихистити себе

"Gimme Shelter" – це бар. Віра і її подруги – його завсідниці. Вірі двадцять два, надворі Новий 2011 рік – і життя прекрасне. Ну, майже прекрасне. Якщо не брати до уваги батька-тирана, який десятиліттями знущається з Віриної матері. Якщо крізь пальці дивитися на те, як він отруює і доньчине життя. Якщо, купивши кілька коктейлів, запізнатися з кількома незнайомцями і ігнорувати повсякчасне панічне бажання втекти із золотої родинної клітки.

І Віра таки тікає: збирає речі й грюкає дверима перед носом усіх приватних жахів – тікає від батьків, відповідальності, буденності й чужих очікувань – і тікає передовсім у музику, адже де б і ким ти не був, Девід Боуї, цитуючи Ольгу Сідоріну-Вілкінс, заспокоїть і переконає, що ти – особливий, і нічого справді поганого ані з тобою, ані з тими, кого любиш, нізащо не станеться.

Іще одного завсідника бару й втікача звати Андрій. Вічний студент. Чи то митець, чи то позер. І контакт із Вірою у них миттєвий. Вони – з однієї зграї, бо спільність їхніх досвідів, поглядів і майбутнього одразу окреслює музика. Музика в "Gimme Shelter" – узагалі окрема метамова: нею обмінюються, її цитують, з її допомогою маркують власний простір і близьких за духом людей. Якщо ж прочитати текст усіх композицій, вміщених у плейлисті на початку книги й на сторінках "Gimme Shelter", якраз і вийде плюс-мінус роман.

Роман про велике місто, нічні вогні, дорогу, втечу від тривог, що безпомильно йдуть твоїм слідом, вічно юних людей із розбитими серцями, минущими коханнями й знанням (певно, єдиним точним), що випадок може змінити все. Тож саме такі випадки й вартують того, щоби закладати власні надщерблені життя. Так, у одній зі згаданих пісень ідеться про рай як вічну вечірку — місце, де насправді не відбувається нічого нового чи особливого. А проте навіть у раю (а життя в ньому, до речі, поступово добігає кінця, хоч ніхто з героїв, певна річ, цього ще не усвідомлює) бувають свої неприємності. І що Віра, що Андрій віддаються проживанню цих неприємностей з усією можливою пристрастю справжніх романтичних героїв – трагічних, нестерпних, самозакоханих, але й вразливих.

Далі – багато епізодів самодослідження, що передують становленню та дорослішанню як доконаному стану. І його обовʼязковими складниками, звісно, є численні вечірки, секс, сором, імпульси, що підмінюють орієнтири, випадкові знайомства, не менш випадкові точки на мапі світу, де опиняєшся через низку хибних рішень. Особливо багато у цих дослідженнях злості, що як основний інструмент протесту, часто не приносить жодних змін, а відтак мігрує у компульсивну близькість, у незрозумілу тугу. І от від злості: на себе, на родину, на коханців і друзів – ніякого прихистку.

В обходженні зі своїми персонажами Ольга Сідоріна-Вілкінс різна. Часом – безкомпромісна й захопливо безжальна: когось прямо звинувачує у бажанні відволіктися від "вигаданих проблем" і недолученості до чогось справжнього, у надто мілкому плаванні, попри позірну непересічну "особливість"; когось – у клінічній нездатності зробити хоч щось і одночасному переконанні, що світ чимось завинив, – і окремі моменти таких операцій над почуттями – просто-таки подих свіжого вітру.

А проте цю концентровану прискіпливість раз по раз і значно частіше, ніж хотілося б, розбавляють кілька незграбних реплік, одна-дві зайві сцени, "анонси" зламів, які, відтак, вже не здатні заскочити читача зненацька, десятки не надто потрібних персонажів. Рішення ж маркувати кожен розділ у форматі день/місяць/рік, з одного боку, дещо згладжує всі ці нерівності, а з іншого – і спрощує завдання для авторки: тепер драматургія подій обмежується одним, іноді кількома розділами. Час пришвидшується, розриви між розділами стають усе більшими, персонажі набувають нових звичок і деталей біографії, нових поглядів, походження яких читач іноді прослідковує важко, а тому мусить сприйняти їх як даність, просто повіривши авторці на слово.

Прихистити країну

Один із найсерйозніших зламів для персонажів роману – Революція Гідності. До них, здебільшого російськомовних, аполітичних, безтурботно егоцентричних, вона приходить зненацька, як щось зовсім неочікуване, й стає першим кроком до дорослості – назустріч відповідальності, а значить – і до перегляду стосунків одне з одним. Адже є щось банально більше за колишні кохання й образи, пристрасті й муки.

Писати ж про політичні події, які з понад десятирічної перспективи видаються ще більш драматичними, ніж здавалися в моменті, – справжній виклик, зокрема й через пошуки "правильного" способу говорити про них. А проте авторка обирає по-своєму найпростішу й найскладнішу тактику – відвертість. Політичні погляди її персонажів так само суперечливі, як і решта їхніх життєвих виборів. Певно, найбільш показовим і неймовірно іронічним у цьому сенсі є діалог між Вірою та її подругою Мартою. Обговорюючи протести, що передували Майдану, й власну на них відсутність, Віра каже: "Сходимо наступного разу". Так, наче йдеться про чиюсь домашню вечірку, джем-сет чи концерт. І десь так воно і є для Віри, яка зізнається, що відчувала себе більше киянкою саме тому, що ніколи на протести не ходила, і що "любила місто, хоча майже нічого про нього не знала".

Когось Майдан змушує закрити гештальти у спілкуванні з батьками, когось – повернутися з Росії, хтось іде навіть далі, міркуючи, як поєднується їхня квірність та національна ідентичність. Персонажі все частіше міняють сейф-спейс улюбленого бару на небезпечну відкритість вулиць, стаючи прихистком для власної держави, особисті стосунки з якою до кінця ще незрозумілі. А проте й тут авторці все ж бракує філігранності: у діалогах останньої третини роману все частіше вчувається вже сучасний біль, окремі сцени зʼявляються лише для того, щоби підкріпити політичні гасла, а персонажі раптом вражають обізнаністю в імперській історії.

Хай там як, "Gimme Shelter" Ольги Сідоріної-Вілкінс постає перед читачем по-своєму старанною та атмосферною спробою переконати читача, що пошук себе як особистості й громадянина може бути нелінійним і тернистим, а кожне окреме "я" може й має зазнавати змін – і все це частина шляху, який завжди й попри всі "але" вартує того, аби наважитися ним іти.

І саме через такі прості, але важливі тези, загорнуті у привабливу яскраву обгортку, приймаєш цей дебют з усіма його нерівностями – як чесну спробу проговорити досвід покоління, що дорослішало разом із країною та водномить усвідомило, що жодна пісня Боуї не заглушить гуркіт історії, яка просто на очах зносить останні стовпи маленького недосконалого раю. Війна ж бо, дітки, завжди була лишень за постріл від нас.