Герой війни, тягар державі: "Отелло" у столичному Театрі Лесі Українки оповідає про повернення воїна до мирного життя

В київських театрах цього сезону розгорнулося змагання постановок "важковагової" класики: "Марія Стюарт" у Театрі Франка, "Процес" в Театрі на Подолі і ось "Отелло" у Національному Театрі імені Лесі Українки. Всі вистави так чи інак про сьогодення.

"Отелло" – про зіткнення різних світів та цінностей, що їх творять: війни та мирного життя. Про магічну силу, яка притягує протилежності, але в той же час залишає сам-на-сам із протиріччями, які готові спалахнути загравою лише від однієї затаєної іскри. Вона – про (не) прийняття цих протилежностей, про (не) вміння співжити в ситуації, коли спокуса захлинутись в ресентименті є занадто великою.

Театральна оглядачка УП.Культура Мар'яна Семенишин відвідала прем'єру за однією з найзнаменитіших шекспірівських п'єс. 

До роботи над спектаклем Давид Петросян зібрав поліфонічний ансамбль митців: сценографку Даниїлу Колот (з якою він співпрацює не вперше), акторів та акторок як з театру Лесі Українки (Сергія Детюка, Наталію Долю, Олександру Єну, Юрія Дяка, Євгена Лунченка), так і запрошених – Олександра Форманчука, Ольгу Голдис (яка не так давно блискуче перевтілилась у Франца К. у "Процесі"), Олександра Яцентюка. Для останнього роль у театрі – радше виняток, адже зірка "Памфіра" – здебільшого відомий своїми ролями у кіно.

Музиканти (Вадим Аскевич, Любов Баранова, Марія Гаврилюк, Олексій Кабанов, Володимир Мішуков), під керівництвом Сусанни Карпенко, дивують екзотичними алюзіями на середньовічно-барокову музику. У виставі звучать незвичні та стародавні інструменти. Та й взагалі: важко переоцінити увесь символізм музики в цій постановці: у мистецтві гри на струнах людських душ у ній вправляються не лише музики.

Сюжет трагедії Вільяма Шекспіра – добре відомий: Дездемона, дочка сановника, таємно одружується з чужинцем-мавром Отелло, якого наймає венеційська держава для війни супроти османів. Яго, підлеглий доблесного генерала, домагаючись посади, налаштовує тятива інтриг супроти мавра: Отелло у пориві ревнощів вбиває свою кохану і гине від власної руки.

У своїх постановках Давид Петросян вже не вперше робить акцент на світло, проте саме у цій виставі (художник зі світла – Ігор Головачов) воно набуває сакральної ролі: протиставлення світла і тіні, таке характерне і для середньовіччя (часу дії вистави) і пізнього відродження (життя Вільяма Шекспіра), створює неймовірне тло для зіткнення стихій. На початку вистави актори запалюють свічки, в тьмяному світлі яких немов би намагаються вдивитись в себе, проте даремно: вони приречені блукати у потемках власних суперечностей.

Даниїла Колот вибудовує виставу у просторі венеційського бойового корабля, який, зайшовши в бухту після бою, ніяк не може відшукати спокій: його розхитують хвилі світського життя. Галера – чи не єдине нагадування того, що Отелло – герой війни, на криваві відголоски якої натякають зброя та обладунки і…сам генерал, який неприкаяно никає палубою.

У центрі ж корабля – фортепіано, як свідчення нового статусу Отелло – чоловіка знатної венеційки. Відтепер свій особистий простір мавру приходиться ділити з дружиною. І яким би романтичним не видавався цей союз – саме у ньому криється чи не основний трагізм, унаочнений витонченим інструментом на… палубі військового корабля.

У Шекспіра союз Дездемони та Отелло – більше ніж просто романтичні стосунки. Для мавра він – перепустка у вищий світ Венеції, адже із найманця (хоч і знатного походження) Отелло стає родичем одного із найбільш шанованих громадян. Але все ж для генерала – це і відхід від звичного побуту вояки.

Для Дездемони ж шлюб з Отелло – путівка у широкий світ, вільний від умовностей, звичаїв та традицій, що сковували її вдома. Попри беззаперечну пристрасність почуттів, Отелло та Дездемона несвідомо притягують одне одного передусім як протилежності, їхнє кохання розкриває внутрішні антагонізми, заручниками яких вони стають.

Дездемона Ольги Голдис добре розуміє свій вплив на чоловіка: вона вольова і безстрашна, справжня рівня герою війни. Акторка точною хореографією передає найбільш драматичні сцени взаємин з Отелло: від дитячої ніжності до мало не божевілля розпачу. Складний емоційний зв'язок, що поєднує обох, напрочуд органічно відображений саме у русі: Дездемона то пристрасно обвиває мавра, то горнеться до нього, як дитя, а то немов би роздирає Отелло зсередини. Акторка магнетизує публіку.

Олександр Яцентюк у ролі Отелло натомість – розважливий та майже статичний. Фізична та емоційна скованість його персонажа ніби підкреслює, наскільки чужим та незнаним може бути мирне життя для людини, яка не мислить себе поза війною. Отелло оживає біля зброї та Дездемони, в якій шукає прихистку не так від минулого війни, як від метушні довкола.

Блискучий світ венеційської держави манить та лякає його водночас: чи приймуть його як рівню, чи дорікатимуть походженням, чи пара він молодій знатній дружині? Олександр Яцентюк поступово створює на сцені саме той образ, який запам’ятовується – по-дитячому наївного велета, який бореться із власними сумнівами та страхами.

Яго (Олександр Форманчук) швидко зчитує протиріччя у союзі Отелло та Дездемони і внутрішні вагання обох. Він, на противагу Отелло, швидко вчиться законам світського життя. Герой війни може опинитись на периферії, якщо покладатиметься лише на свою бойову славу: коли безпосередня загроза минає, збігає і термін її придатності в очах суспільства.

Олександр Форманчук створює один із своїх найкращих театральних образів – у ньому не просто заздрість і неприйняття авторитету Отелло, а глибинний ресентимент. Для Яго світ, у якому зайда-мавр займе чільну позицію у суспільстві, якої він не достойний, є загрозою, набагато більшою, ніж зовнішній ворог, тому він снує свою паралельну реальність – сіть із натяків та інспірацій. В ці тенета, сплетені із струн власної душі, і потрапляє Отелло.

Зрештою, у цій виставі саме Яго є камертоном: він задає тон суспільному осуду, якому піддають Отелло. В очах знаті вбивство дружини лише підтверджує варварську природу мавра, воно звільняє їх від позірного захоплення і почестей, які знехотя вони мусили йому віддавати: Отелло захистив державу, тепер він може померти.