Ще один "Отелло" у Києві: дискусії про досвіди війни, що вийшли за межі Театру на Лівому березі
Ще не відгомоніли прем'єрні покази "Отелло" Давида Петросяна, як знамениту шекспірівську п'єсу поставили у ще одному столичному театрі. Цього разу за історію воїна, що повертається з війни, береться жінка.
Оксана Дмітрієва, головна режисерка Харківського театру ляльок, вже вдруге за останні півроку ставить Вільяма Шекспіра. У травні побачила світ її "Буря" у львівському Театрі Заньковецької. А вже у вересні пані Дмітрієва дебютувала з "Отелло" у київському Театрі на Лівому березі.
Перемовини про цю постановку з головною режисеркою Театру на Лівому березі Тамарою Труновою були тривалі, тож репетиції вдалось розпочати лише у серпні. Як зізнається Оксана Дмітрієва: "Отелло" Шекспіра - це про воїна, який повертається після війни, але для нього війна ніколи не закінчується. Зрештою, ми порадились і вирішили продовжити працювати саме з цим твором".
Для самої Дмітрієвої "Отелло" у Театрі на Лівому березі – третя за рахунком постановка цього твору після показів у Сараєво та на острові Бріоні вона вирішила працювати над виставою в Україні. Проте, на відміну від Боснії і Герцоговини та Хорватії, війна в Україні продовжується. Може тому, режисерка не радить шукати паралелей між цими спектаклями, бо якщо постановка у театрі ‚SARTR’ – "про те, що вже було", то українська – про наше сьогодення. Як каже сама Оксана Дмітрієва "У Сараєві я ставила "білу" виставу, а в Україні – випалений рай."
У співпраці з художником Михайлом Ніколаєвим, композиторкою Катериною Палачовою та Антоном Вахліовським, який відповідав за пластичне рішення, Оксана Дмітрієва створила спектакль у жанрі "залізного моря", що омиває береги випаленого помежів’я. Якщо у Шекспіра дія відбувається здебільшого на Кіпрі, то у Дмітрієвої – на узбережжі Чорного моря. Тут опинились переможні вояки генерала Отелло. І тут їм доведеться повертатись до мирного життя.
"Залізне море" Оксани Дмітрієвої – це вистава про військовослужбовців та їх рідних, для яких війна не закінчилась оголошенням перемоги. "Отелло" режисерки – про те, що "після війни" може ніколи і не настати. І про героїв, що залишаються сам на сам зі своїми бідами – про такі "далекі і близькі" досвіди війни кожного і кожної.
Ця вистава про те, що повернутись до заповітного "до війни" стає так само неможливо, як і зрозуміти, коли настає "після".
Тому герої опиняються ніби замкнені у просторі і у "міжчассі": якщо довоєнне життя видається ефемерним, то післявоєнне – позбавлене сенсу.
Ментальна безвихідь, в якій опинились персонажі, унаочнена сценою – вона обрамлена металевими ліжками. Вони постійно трансформуються чи то у казарми, чи у палубу військового корабля, у шлюбне ложе, у палату, у в’язничну камеру, кожного разу чітко окреслюючи периметр. Поза ним – буремне море, відступати нікуди.
Ця герметичність підкреслена костюмами – усі без виключення персонажі носять військові однострої. Війна закінчилась, але для них цей одяг – ще один спосіб маркування "своїх". Цей хід видається мало чи недоречним – просторова замкненість виключає можливість непричетності – кожен і кожна у цій виставі носить у собі відбиток війни.
Дездемона (Марина Клімова) буквально допомагає Отелло (Андрію Ісаєнку) пересуватись сценою. Генерал не випускає дружину з обіймів, ніби боячись втратити рівновагу. Вона зцілює, тримає його світ, в той час як Отелло видається трохи розгубленим і відчасти здитинілим.
Акторка деколи стає не просто опорою Отелло, вона ніби намагається скріпити собою різні частини світу, що рветься на очах, як матерія: і того мирного, венеційського, і воєнного, і того незнаного, що лише видніється на горизонті їхнього спільного житейського моря.
Дует Клімової та Ісаєнка показує не таку явну грань стосунків Отелло та Дездемони – їх поєднує не лише пристрасть, а спільний, хоча і короткий, досвід війни: для неї – чекання, для нього - надії на нове життя, для них двох – спільного життя, яке ніяк не стане повоєнним.
Оксана Дмітрієва акцентує увагу на жіночі образи трагедії: Дездемона, Емілія, Б’янка – всі вони у постановці, як і чоловіки, у воєнній формі. Кожна з них по-своєму ділить непросту ношу воєнного досвіду своїх коханих. Якщо Дездемона, сповнена віри в те, що зможе повернути чоловіка до мирного життя, то Емілія, упокорена роками шлюбу із Яго, приречено, але й співчутливо спостерігає за цими спробами. Б’янка ж відчайдушно намагається вибороти своє право на примарне щастя з Кассіо.
Режисерка апелює до тої сторони стосунків, які зазвичай надійно заховані за стінами сімейного "затишку": адже у парах, які пройшли крізь війну, роз’ятрені рани таять у собі двоє.
Диявольським та водночас глибоко скаліченим у спектаклі постає Яго. Олександр Соколов чергує мефістофельську підступність з мало не дитячою, затаєною, образою. Яго, відчуваючи себе непотрібним, ніби демонструє нам усім, наскільки деструктивною може бути лють тих, яким не знайшлося місця у новому житті.
"Забагато радості" від Яго звучить немов би пересторогою щодо безумовної впевненості в тому, що після війни нас обов’язково має чекати інше життя: світле і безтурботне. Своїми діями він заперечує будь-яку беззастережність щастя: Яго сіє сумнів і недовіру… хустинкою, немов би намагаючись переконати нас у крихкості щастя та існування загалом.
"Залізне море" Оксани Дмітрієвої тримає публіку у напрузі: емоційні хвилі накривають зал одна за одною: протиріччя, ненависть, зневіра, безвихідь. У цьому потоці надважких емоцій нелегко розгледіти маяк надії: стосунки Отелло і Дездемони (звісно, найяскравіше), Яго та Емілії та навіть Кассіо і Б’янки ніби нагадують про те, що навіть в найглибшому відчаї може знайтися місце світлим почуттям, які триматимуть на плаву.
Як каже сама режисерка, "Отелло" – вистава про вибір Дездемони, яка проходить зі своїм коханим ввесь шлях до кінця. "І я вірю, що світ буде врятований", – резюмує Дмітрієва попри усім відомий фінал цієї п'єси.
Хоча режисерка передбачала, що реакція на виставу може бути непростою, проте штормити "залізне море" почало ще до прем’єрних показів. у літературному середовищі обурення викликали використані у виставі вірші Олени Зятьєвої. Напередодні прем’єри вона вступила у конфлікт з поеткою та військвослужбовицею Яриною Чорногуз.
Ярина розкритикувала поезію Зятьєвої за спекуліцію на чужому досвіді війни. Зятьєва відреагувала звинуваченнями та образами у сторону військовослужбовиці. Як виявилось згодом, Олена Затьєва і раніше мала конфлікти з військовослужбовцями та їхніми рідними, допускаючи зневажливі коментарі та образи. У зв’язку із цим використання віршів саме Зятьєвої у виставі про військових викликало дискусії щодо їхньої доцільності.
Оксана Дмітрієва, реагуючи і на конфлікт, і на обговорення, каже: "Я хочу уточнити, що "до прем’єри" це буквально за тиждень, коли вистава була готова. З віршами Олени Зятьєвої я познайомилась у соцмережі і вони мені відгукнулись, вони почали жити у просторі вистави. Ми домовились з авторкою про використання її текстів".
Щодо етичності експропріації поезією чужого болісного досвіду, який Зятьєва не переживала, каже: "Зараз мені складно однозначно відповісти на це питання, і ще складніше відділити тексти від вистави. Але театр, за великим рахунком, потрібен у тому числі, аби проблематизувати ті чи інші питання. Що для мене точно неприйнятно – це цензура. Тому я – за діалог і навіть за критику, якщо вона конструктивна."
Конфлікт між Чорногуз та Зятьєвою оживив задавнену, але актуальну дискусію українського культурного простору, щодо привласнення чужого досвіду війни. Вистава Дмітрієвої може бути ще однією сторінкою в цій дискусії. Адже розповідає про множинність і непередбачуваність цих досвідів, які не обмежиш периметром сцени.
"Отелло" порушує ще важливіше питання – наскільки ми готові до усвідомлення цих досвідів як суспільство: етично, ментально, інституційно? Вистава нагадує про осколки, що глибоко засіли у наших серцях, там, де "безодня - найглибша", але і там, де розпочинається наше зцілення.