"Ручна робота і ніякого штучного інтелекту": режисер Павло Остріков розповів про фільм "Ти – космос", що здивував українську кіноспільноту

Українське кіно не часто звертається до наукової фантастики – жанру, який потребує не лише уяви, а й технічної досконалості. Саме тому "Ти – космос" Павла Острікова став відкриттям кінофестивалів. Це перший український сай-фай, зроблений із ретельністю та масштабом, яких наш кінематограф досі не бачив.

У центрі історії космічний далекобійник із Хмельницького, який перевозить радіоактивне сміття до супутника Юпітера. Його життя на кораблі – суміш рутини, самотності й абсурдного гумору. Усе змінюється, коли Земля раптово вибухає, а він отримує повідомлення від ще однієї людини, що вижила. Із цього моменту фантастика поступається місцем людському досвіду – про потребу у зв’язку,  й про тепло, яке можна знайти навіть у космосі.

"Ти – космос" став головним лауреатом Одеського кінофестивалю, отримавши гран-прі за глядацьким голосуванням.

УП.Культура не могла пропустити можливість поспілкуватися з режисером "Ти – космос" Павлом Остріковим про труднощі творення якісного кіно, затримки у фінансуванні та щиру віру у власну ідею.

Перше питання як до творця – що було першим – типу курка чи яйце: ідея про те, як за цілковитої самотності людина знаходить когось собі у допомогу, аби самотнім не залишатися, чи ідея зняти перший в Україні такого масштабу науково-фантастичний фільм?

Це продовження тем самотності і кохання, які є в моїх короткометражних фільмах. І це робиться не спеціально – якось так виходить. Напевно, це важливо на рівні підсвідомості. І тільки потім, коли фільм зроблений, я розумію, що всі вони схожі по тематиці. Але. Я часто про це говорю: "Ти – космос" – це не сай-фай. Це любовна історія в космосі або історія самотності в космосі.

Мені доводилось гратися в цей жанр, та самопричини такої – створити сай-фай – у мене не було. Хоча я дуже люблю, навіть обожнюю цей жанр.

Але цей жанр вимагає дорогих спецефектів, і подібного в Україні ще ніхто не робив. Я знав продюсерів, які відмовилися від твого проєкту через це. Тому, розкажи, як тобі вдалося переконати Володю Яценка, продюсера фільму? І як ви ці спецефекти створили?

Так, напевно, мова про Юрія Мінзянова (продюсер Юрій Міндзянов помер 7 листопада 2020 року, – прим. автора). Хочу виказати йому велику подяку. І ми присвячуємо фільм йому, тому що це він вперше з нашої кіноіндустрії прочитав цей сценарій. Це він дав якусь надію, що це цікаво. Що це потрібно реалізувати, просто, можливо, не в той час, на його думку.

Володимира я не переконував. Певно, ми зустрілись на піку наших амбіцій. Я хотів створити щось цікаве, реалізувати саме цю історію. А у Володимира були амбіції створити щось велике. Його не злякав сай-фай. Ми обоє не розуміли цей виклик, іншими словами, були трішки дурними і не побачили, що це за собою приведе. А привело це до років очікування, багатьох проблем, перешкод. Та в результаті ось ця наша короткозорість і допомогла цьому проєкту реалізуватись. Якби я послухався і не почав реалізовувати цей проєкт саме тоді, він би ніколи не був реалізований. Бо зараз, на жаль, не час для великих жанрів, великих масштабів і бюджетів.

Щодо спецефектів ми розуміли, що це важко, тому намагалися зрозуміти, як все буде. Бо ж це – мій перший фільм зі спецефектами! Я нічого про них не знав. Почав дивитися, як це робиться, як робилося до нас. Обговорювали мініатюри, техніку 80-х, практичні спецефекти, які ми врешті дуже багато втілили для інтер'єрних зйомок.

Наприклад, робот Максим – це аніматронік, якого ми створили перед зйомками. Я міг ним рухати в кадрі, він рухався по осі й ворушив однією рукою. Єдине, чого не було на зйомках – анімації екрана. Ми її хотіли, просто не встигли. Але все решта – спрацювало! Тобто все, що ми бачили очима на зйомці, ось таким і опинилося у фіналі. Хоча зазвичай все, що тобі кажуть буде класним на постпродакшені, таким не виходить.

Вже після того, як все було відзняте, ми тільки на спецефекти додатково витратили десь два з половиною роки. Звичайно, проблема в тому, що команда була в Україні, а в час локдаунів це було важко. При цьому все одно ніхто не розумів – яке ми хочемо зробити класне кіно, і наскільки важко зробити класне кіно про космос.

Спочатку ми думали про технологію з рір-екранами. Наприклад, в серіалі "Мандалорець" бекраунд-фон зроблений саме з екранів. І воно працює – я не міг відрізнити, де реальність, а де ні. І в Україні є студія з такою технологією. Просто вона, на жаль, доволі компактна, і нам цей варіант не підійшов. Тому ми зробили дуже класичне кіно в плані спецефектів, на Unreal Engine 5. І ніякого тобі штучного інтелекту. Ручна робота і суміш практичних і CGI-них спецефектів.

Люди знають, як це має бути через те, що дивляться голівудські фільми. Тому не можна придумати ніякої відмазки, аби зробити гірше. Ми мали бути на рівні, але з бюджетом, який підходить для драми в квартирі.

Ну, власне, у твоєму фільму й ідеться про простір не більше за квартиру, бо ж герой летить в космічному кораблі з кількома кімнатами. Та й головна ідея не в спецефектах, чи не так? Важлива гумористична складова, власне, те, що вигідно відрізняє всі твої короткометражки від решти українських фільмів. І вони саме не комедійні, а гумористичні, де є іронія і сарказм.

Твій герой простий, як дошка, космічний далекобійник. Не надто розумний і професійний, тому його звільняють з цієї роботи, бо в останню свою подорож він скинув радіоактивне сміття не точно, і воно замість попасти на супутник Юпітера, почало літати в космосі. А ще він говорить суржиком, власне, як герої твоїх фільмів, або як герої суперуспішного "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча. Чому ти саме такого зробив героя – героя без геройства?

Історія дуже змінювалася протягом років. Спочатку він говорив не суржиком, був віком під 50 і це мав би бути його останній рейс. Ось я не пам'ятаю, чи він був розумніший... Мені здається, що він таким був завжди. Але чому я таке придумав? Він з тих, кого ми бачимо часто, але при цьому зовсім не уявляємо такого в космосі. Мені хтось сказав, що аби зробити фантастичний жанр реалістичним, він має бути не ідеальний. Не тільки герой, а все, що ми бачимо, має мати якусь ваду.

Так само наш корабель – він розвалюється. Герой не надто приємний і не надто розумний. Але ми чомусь в усе це віримо.

Нам допомагає повірити в таку реальність саме те, що вона не ідеальна. Якби хтось змальовував, наприклад, ось цю нашу зустріч чи загалом нашу реальність з боку фантастики, ніхто б не подумав, що треба додати пилюку. Ось на цей стіл переді мною. Бо кожен тиждень на столі опадає якийсь пилок. Це ж дурість! Але саме це робить нашу реальність реалістичною; ми мусимо прибирати наші кімнати кожні 3-4 дні.

А це працює в фантастичному жанрі. І мені подобалась така от естетика. І герой став частиною цієї естетики. Плюс трансформація. Тобто ми мали дати йому опуститися на дно, щоб він з нього піднявся. Щоб було цікавіше спостерігати за його трансформацією.

А як він виглядав, твій герой? Кого ти бачив, коли його ліпив? Коли я вперше читав твій сценарій ще 2019-го року, мені бачився такий собі Брюс Віліс в майці, як в "Міцному горішку" тільки без стрілянини.

Ну, зараз Брюс Віліс дуже схожий на образ Володимира Кравчука (актор, що зіграв головну роль у фільмі, – прим. автора). А в 2015 році через те, що я майже не знав цю індустрію, тобто я ще тоді був більше юристом, ніж режисером, я уявляв в головній ролі актора Богдана Бенюка. В сценарії я прямо з нього виписував героя, у мене буквально було фото Бенюка! А потім мені хтось сказав, що я, як молодий режисер, просто не справлюсь у своєму дебюті з таким іменитим актором. І напевно в цьому була правда.

До останнього також в нас був варіант з Олександром Яремою. Чудовий актор. І дуже хочеться його колись залучити.

Але в результаті ми прийшли до Володимира Кравчука, тому що коли його побачили на пробах, то наша історія стала ніби свіжішою. Історія набула нових фарб. Він став таким, не знаю... пацаном. І якимось своїм. Тому після кастингу я знизив вік героя, і трішки його переробив.

До останнього дня я щось правив. Не знаю чого. Напевно тоді ще були якісь сили.

Ну це очевидно. Це ж 10 років минуло з того моменту, коли ти закінчив сценарій?

В 2015 році я закінчив перший драфт. Я це пам'ятаю, тому що в мене на сторінці цей рік написаний. І декілька років ми намагалися з Юрієм Мінзяновим податися. Він потім сказав, що ще рано. А 2017 року, здається, за лаштунками "Золотої дзиги", я зустрівся з Володимиром Яценком. Він запитав, чи в мене є щось цікаве. Так почалася ця історія.

Перші роки конкурсів, зустрічі з партнерами, і розуміння, що це помилка не мати основного фінансування. Бо у світі все стрімко рухається, і через декілька місяців партнери можуть помінятися, а ти залишся з тим, що мав перед цим.

Плюс була історія, коли ми виграли конкурс... а потім помінявся міністр культури, бюджет Держкіно зрізали на половину і ми потрапили в ту половину, в якій відмінили результати.

Нам довелося чекати ще один рік, щоб знову податися на пітчинг. Тож два роки минули просто в очікуванні.

А як ти взагалі наважився на великий фільм, ти ж перед цим знімав короткометражки, і вони були дуже популярні у фестивального глядача? І як зміг дотягти проєкт, і не здатися за стільки років? Он, Мирослав Слабошпицький зламався, і не дотяг жоден зі своїх проєктів після "Племені"...

Насправді, коли я говорю, що я був дурний, це правда, тому що в мене не було кіноосвіти за плечима. Я просто не знав, наскільки це важко. Був мрійником, зробив декілька коротких метрів, і подумав – що це я працюю тільки в одній локації, ліплю тільки одного героя, – треба додати щось і за ілюмінатором. Ну, типу – ми в XXI столітті.

Фактично цією дорогою мене повів брак навичок і досвіду. Мене навіть відговорював Антоніо Лукіч, вже перед зйомками кажучи зупинитися і зробити щось інше. Та буквально всі мені так говорили – спочатку Юрій Мінзянов, а потім інші режисери, які чули про історію "Ти – космос"...

Зараз я б цю історію ніколи не зробив, знаючи, наскільки це важко. Вона майже мене зламала, а може і зламала, просто я продовжив існувати з цим станом.

Найважчим був, напевно, 24 рік, коли ти ніби розумієш, що треба закінчувати, а дивишся, воно не закінчується. Це було, не знаю, за 4 місяці до того, як ми зупинилися. Ти прокидаєшся з потребою дивитися нові кадри космосу, а там все дуже погано. Але ж все одно треба знайти сили, і зрозуміти "погане" і кинути розробникам побажання про зміни... Цей досвід був з тих, який я зарікся оспівувати і стверджувати, що все було круто. Але час проходить і емоції влягаються.

Всі ці роки я казав собі – глядач врешті побачить тільки історію на екрані. І зараз я радий, що на екрані вийшла історія, якою не гріх поділитися.

А ти відразу мав на меті такий фінал, який ми бачимо? Він точно розділить глядацьку аудиторію навпіл.

Мені здається, що він з'явився доволі рано. Я сильно змінював наукову базу історії – раніше герої спілкувалися без затримки у зв'язку, а зараз є трьохгодинна затримка; я змінював наратив, бо змінюючи пісню під час спілкування героїв, ти мусиш змінити й текст їх розмови. Але ось такий фінал був завжди. Навіть під час нашої першої зустрічі з Володимиром (продюсером, – прим. автора), коли я розповів сюжет, він мене спитав – чи я хочу залишити саме такий фінал? – я сказав "так". І дуже радий, що він прийняв це. Бо мені здається цей фінал єдино можливий. Все до нього йде. І така консистенція всіх тих тем і відповідей, які мені хотілося дати цим фіналом.

Фільм весь час існує в межах простору космічного корабля. І це трохи набридає. Але коли я вже знудився, ти зробив цю прекрасну сцену перед фіналом. І фільм знову заграв – я інакше почав дивитися, і знову захопився. Як прийшла в голову ця сцена? Вона – твоя, чи ти десь її підгледів?

Я пам'ятаю, була задача саме урізноманітнити перебування в одній локації. Я дивився інші фільми, і мушу сказати, режисери не дуже й намагалися розв'язати цю проблему. Але в нашому фільмі так часто говорили про Землю, що аж відчуваєш її відсутність. Це впливає, бо ж це поворотний момент – знищення Землі. Тому якось було логічно останній раз її показати, заземлитися, відчути, що ми втратили.

В цьому було багато сенсу, продовженням історії, і навіть не трюком, щоб підняти інтерес, а саме щоб її показати.

У героя був такий м'ячик у формі Землі і з її обрисами, і протягом фільму він нею грається, дивиться на неї – тобто переживає, що вона зникла. А тут вона і втілюється як фантазія.

А як тобі в рекламній компанії вдається приховати багато ключових інтриг сюжету? Бо ж з одного боку треба зацікавити глядача, і є чим, а з іншого – не зробити спойлер, і не зруйнувати інтерес?

Я дійсно не люблю спойлери. Просто залишив би історію на рівні "Остання людина у світі" і крапка. Це ж кіно! Але як тоді зацікавити глядача? Ось тут мого досвіду замало. Я сильний в придумуванні креативу, в тексті, а як вести промокомпанію... Тут я довіряю більш досвідченим людям. І можливо ось такий варіант, як є зараз, він і є правильним. Тобто трішки більше розкриття для глядача.

Можливо, це зменшує кінодосвід в перегляді. Тобто коли люди щось бачать в трейлері, а потім приходять в кіно і вже знають нюанси... Це компроміс.

Як далі? Що після прем’єри фільму в Україні 20 листопада?

Ми будемо намагатися зробити йому гарний розпис. Ми ще тримаємо декілька козирів в руках, щоб зацікавити глядача. Вже йдуть трейлери в кінотеатрах і на телебаченні. Я тільки вчора побачив трейлер на каналі "СТБ" і був шокований цим фактом – я дожив до цього! Якась дрібничка, але вона – з дитинства...

Пройшов рік зі світової прем'єри. У нас було десь 50 фестивалів. Маємо десь 20 нагород. Але будуть і ще. Прокат відбувся в Польщі вже у вересні. Паралельно з Німеччиною, хоча був і довше – там люди більш зацікавлені у промотуванні, запрошували мене, щоб я приїжджав на покази. А ще там будуть робити BlueRay-диск. Що для нашої країни, напевно, вже, на жаль, історія. Та в Німеччині досі є колекціонери.

І далі, якщо не помиляюся, планується прокат у Чехії і Словаччині. У нас викупили права на Францію, хоча я досі не розумію, чи це кінотеатральний реліз, чи стрімінг. Але по договору вони можуть показати кіно тільки після української прем'єри. Тому через те, що ми здвинулися по часу, вони також очікують. Також був прокат в Бразилії і вихід на стрімінгу.

Викупили права в Індонезії і в Північній Америці. В Північній Америці також готується різний реліз, і в Канаді, і в Америці.

І це поки те, що я пам'ятаю. Можливо, ще щось. Ну, звучить непогано, як для українського кіно.

Вітаю з цим! На сам кінець хочу поставити питання психологічно складне, втім, мені здається, важливе – як тобі працювалося в умовах війни? Тобто як на тебе впливала війна, коли ти робив фільм, до війни не дотичний? За вікном війна, а ти робиш фантастику і комедію, хоча, підозрюю, глядач і хоче, щоб режисер саме таке робив.

Проєкт вже був на етапі фіналізації, і залишався останній блок зйомок – вихід в космос, польоти в космосі і сцени з французькою акторкою. Володимир каже, що ми її запросили на 22 лютого 2022 року. Але вони там щось відчули і перенесли приїзд на 1 березня. Звичайно, зйомки не відбулися. Я не поїхав дивитися на скафандр. І ми – все звернули.

Певний час не думали про фільм. Я – перший, хто про нього згадав. І став мотором, щоб його таки закінчити.

В мене було таке відчуття, що я надто довго вожусь. Особливо, під час війни. Було відчуття ніби це якось... дрібно. Що це незначна історія. Що не треба цим займатися. Бо є більш важливі речі. Але прийшло пояснення – я займаюся цим занадто довго, щоб кинути: 2011 року ця історія з’явилася; наступної весни визріла; 2015-го перекочувала в сценарій до повнометражного фільму... А тепер чергова перешкода, і ось серце сміється і каже, що ти цього не зробиш.

Та я не міг просто все покинути. Особливо, коли залишилось так мало. А потім була осінь 2022 року. В країні – піднесення, що ми справились і можемо перемогти. Тому в вересні ми відзняли сцену фантазії героя. Хоча Володимир Кравчук вже служив в армії. Як Володимир Яценко і Леонід Попадько, хто озвучував Максима-комп’ютер... Олександр Суворов, на жаль, загинув.

Було важко зібрати всіх людей навіть на один знімальний день. Бо всі вони були по частинах і своїм завданням. Це було викликом. Тобто те відчуття, як знімати під час війни, воно, в принципі, залишилось. Як жити під час війни, як народжувати під час війни, як все робити під час війни.

Це – сюрреалістично. Так не має відбуватися. Але так відбувається, і твій мозок якось призвичаюється. Як вже показує історія, люди звикають до всього. І так само було із цим фільмом, який став і моїм прокляттям, і моїм способом вирватися з реальності – на декілька годин полетіти в космос. Коли я робив кадри подорожі до Юпітера чи Сатурна, це мені ментально допомагало.

Я радий, що я був не один в цій подорожі, бо ж кіно – це колективний процес. Ніхто не знав, що в 2022 році нам знадобиться ще два роки, щоб його закінчити.

Я так і не бачив досі Катрін (героїню озвучувала бельгійська акторка Алексі Депікер, – прим. автора). Як і герой в космосі говорить через рацію, так і ми записували дистанційно: вона була в Бельгії, в Брюсселі, а ми в Києві, на студії Довженка в кімнаті звукорежисера Сергія Степанського.

Це було доволі цікаво, бо я відчув, як це – бути героєм цього фільму.

Дякую за твою стійкість, що ти зміг фільм доробити і що він вийшов таким якісним. Думаю, цей фільм – прецедент в українському кіно. Тож дякую тобі, як кінокритик може дякувати режисеру за гарне кіно.

Це дуже приємно. Колись я молився почути такі слова.