"У мене немає морального права зображати війну", – польський режисер Даміан Коцур розповідає про фільм "Під вулканом"

В український прокат вийшов фільм "Під вулканом" польського режисера Даміана Коцура. До фільму залучили найталановитіших професіоналів української кіноіндустрії. Батьків зіграли Роман Луцький ("Відблиск") й Анастасія Карпенко ("Як там Катя?"). Операторською роботою опікувався Микита Кузьменко ("Памфір").

Стрічка розповідає про українську родину Коваленків, які зустріли повномасштабне вторгнення, коли проводили відпустку в Іспанії. Неочікувано для себе, сім'я перетворюється з туристів на вимушених біженців.

Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська поговорила з Даміаном Коцуром про етичні рішення в зображені російської війни в Україні, символізм вулканів Тенерифе та те, чому поляки не в захваті від стрічки.

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Даміан Коцур – один із провідних режисерів Польської індустрії, який вже не перший рік підкорює світові фестивалі. Його кіно оповідає про пошуки зв'язку з національним і дискомфорт за його відсутності.

На 76-ій едиції Каннського кінофестивалю в конкурс короткометражного кіно увійшла стрічка "Як це було", яку Даміан зрежисував спільно з українською режисеркою Анастасією Солоневич. Це історія про дівчинку, яка на початку вторгнення знайшла прихисток у Польщі. Фільм спостерігає за її травматичним візитом додому. "Як це було" викликає інтерес насамперед контекстуально, адже це цікава колаборація митців із двох країн, які разом створили коротке транскультурне кіно на спільному досвіді.

Невдовзі у світ вийшов його повнометражний дебют "Хліб і сіль". Фільм мав успіх на 79-му Венеційському кінофестивалі в секції "Горизонти", здобувши спеціальний приз журі. Стрічка в певному розумінні інтерпретувала сюжет "Як це було" в Польський контекст.

Це історія про студента-піаніста, що повертається в рідне село після навчання за кордоном. Він возз'єднується з компанією колишніх друзів, однак починає усвідомлювати, що став абсолютно чужим.

Картина виходила в український прокат восени 2023 року. Вона відгукнулася українським глядачам, які мали аналогічний досвід повернення, що його режисер інтерпретовував раніше в короткому метрі.

Отже, за двома історіями про некомфортне повернення додому Коцур зняв другий повнометражний фільм про дискомфорт від вимушеного перебування за кордоном.

Родина Коваленків перебуває на іспанському курорті Тенерифе. Тато (Роман Луцький), мати (Анастасія Карпенко), підлітка Софія (Софія Березовська) та маленький Федя (Федір Пугачов). Щаслива молода родина насолоджується відпусткою в мальовничому місці. Вони роблять селфі на вулканах з великою усмішкою, а після цього з цього ж телефону заходять у новини, які передвіщають повномасштабне вторгнення. Намагаючись, абстрагуватися від новин, в останній день їхньої відпустки стається 24 лютого.

Так туристи перетворюються на біженців, а їхнє перебування на острові – на кошмар. Коваленки не можуть зважитися повернутись у Київ, і шоковані новинами іспанці, на щастя, надають їм можливість перебувати в готелі безоплатно. Проте це не вбереже родину від критичних сутичок, до яких доля їх не готувала. Наприклад, у готелі за сніданком Коваленки стикаються з представниками країни-агресора, росіянами. Водночас не всі європейські туристи проявили до українців емпатію за даних трагічних обставин.

Зображаючи ситуацію, в якій опинилась родина, Коцур хотів прокомунікувати наступне: "Роблячи цей фільм, я багато думав над тим, що більшість українців страждає від війни не в фізичному розумінні. На жаль, є безліч людей, які просто зараз перебувають у пеклі в окупації й у зонах постійних обстрілів. Однак це не скасовує того факту, що ті, хто фізично далеко від цього, можуть страждати від цієї війни".

Хоча у роботах Даміана фігурує українська тема, в його фільмах немає спекуляції на темі війни. Ймовірно, річ у тому, що він усвідомлює свою позицію та здатен етично розставити акценти в сюжетах й виробництві.

Власне, не початку нашої розмови я зауважую, наскільки сюжет картини "Під Вулканом" незвичний, адже іноземний режисер розповідає історію про війну в Україні на території Європейського Союзу – працює на території, що доступна й зрозуміла йому.

"Це не моя війна, у мене немає морального права зображати її", – чітко відповідає Коцур.

Обговорюючи фільми тих, хто це моральне право знайшов, він ділиться зі мною, як отримував деякі пропозиції від великих гравців світової індустрії, що хотіли зробити ігровий фільм про війну в Україні. "Однак щоразу я брав в руки такі сценарії і відразу розумів, що це лайно".

Проте Даміану знайоме дещо інше, з чим він дозволяє собі працювати: "Це відчуття безпорадності, коли ти перебуваєш настільки далеко від подій і не можеш нічого з цим робити".

Згадуємо документальний фільм поляка Мачека Хамели "Звідки куди". Хамела на початку вторгнення волонтерив на евакуації з прифронтових місць. При цьому він одночасно знімав документальний фільм, закріпивши включену камеру біля керма.

Мачек Хамела та й інші польські режисери часто у своїх інтерв'ю підкреслювали те, що війна в Україні стосується Польщі як ніякої іншої країни у світі. І саме це спонукало поляків до такої активної гуманітарної та творчої допомоги на початку вторгнення.

Даміан пояснює: "Це перше, що я хотів зробити, тільки-но почалось вторгнення – вирушити в Україну і допомагати фізично. Втім, тоді в мене були проблеми з машиною, і через інші обставини я не міг повторити подвиг Мачека. Я дуже добре пам'ятаю перші дні, це відчуття, коли ти усвідомлюєш пряму відповідальність, якесь навіть відчуття провини за те, що сталось в Україні".

Ми також поговорили про символічні навантаження у фільмі, які полягають в обраній локації й, відповідно, назві фільму:

"Я дуже люблю назву фільму, адже вона дуже добре пояснює тодішні європейські ілюзії щодо російської загрози. Всім було комфортно сподіватись, що вулкан не вивергнеться. А зараз ми всією Європою живемо під цим вулканом".

Водночас Даміан додає, що для нього було неабияким випробуванням не перенавантажити стрічку ще більшим символізмом.

Це можна прочитати у візуальній мові картини, її мізансценах. Фільм має дуже яскраву кольорокорекцію, яка поступово темнішає з розвитком сюжету. Фільмуючи героїв у готелях, які змінили свою функцію з місця відпочинку на тимчасовий прихисток, він знімає їхні ментальні зриви у дверних отворах і в кутах, що тиснуть на героїв зусібіч.

До речі, за операторську роботу в фільмі відповідав талановитий Микита Кузьменко, який знімав "Памфір", а міжнародно відомий за роботою над кліпами світових попзірок.

Чи не найуспішнішим у фільмі є вибір акторів, які змогли відіграти таку важку для кожного з них тему.

"Взагалі я полюбляю працювати з непрофесійними акторами, однак я не знав достатньо українців мого віку, які б могли зіграти молоду родину", – пояснює режисер.

Втім, Софія Березовська, з перспективи якої розповідається історія, не є професійною акторкою. Але ж у Коцура не було сумнівів у її акторських здібностях після роботи над "Як це було", де вона зіграла сестру головної героїні. І хоча Софія довго вагалась, чи братися за цю роль, Даміан "дуже радий", що йому вдалося її вмовити.

Коцур додає, що кастинг вони й не думали проводити деінде, окрім як в Україні, попри те, скільки українців нині мешкає в Польщі:

"Зрештою мені вони були важливі як українці, та їхній особистий досвід проживання війни". Власне, саме тому Даміан залишив справжні імена акторів у сценарії.

Анастасії Карпенко та Роману Луцькому, які зіграли у стрічці батьків, вдалося відтворити на екрані відчуття сімейної єдності. Режисер фільму пов'язує це, зокрема, з тим, що актори знали одне одного раніше, і щойно вони зустрілись разом у Києві, Даміан зрозумів, що це його "ідеальний каст".

Акторська робота Луцького привертає до картини додаткову увагу. Після прем'єри на кінофестивалі в Торонто критики високо оцінили його роботу в рецензіях, а восени на кінофестивалі в Марракеші Роман взяв приз за найкращу акторську роботу. Даміан, очікувано, дуже радіє такій співпраці:

"Хоча Роман має більше театрального досвіду, він дуже швидко вхопив мої режисерські методи. Тобто заохочення імпровізації, певну волю в сценарії".

І хоча Коцур сьогодні є тим режисером, яким варто пишатися польській індустрії, він розповідає мені, що земляки сприйняли фільм доволі бінарно:

"Правду кажучи, в Польщі не люблять мій фільм. Гадаю, тому, що я показую українську родину середнього достатку, яка може собі дозволити відправитись у таку відпустку. Те, що багато поляків дозволити собі не можуть".