"Порожній перший ряд": як у Парижі презентували фонд, що рятуватиме українську культурну спадщину

Париж у лютому 2026-го залишається вірним собі: він надлишковий, пафосний і по-діловому відсторонений. Поки в Grand Palais презентують вітражі для оновленого Notre Dame, українська культурна делегація в межах сезону "Le Voyage en Ukraine" намагається вписати нашу спадщину в європейський контекст і врятувати її від геноциду, що чинить Росія. Ключовою подією тут стала презентація Українського фонду культурної спадщини (UCHF), на яку запросили і мене. Нижче мої роздуми про ризики на старті для цієї міжнародної ораганізації, яка покликана рятувати нашу загрожену культурну спадщину.

Співорганізатором неймовірно насиченого сезону "Le Voyage en Ukraine" є Український інститут і зокрема його філія у Франції. І тут теж є про що серйозно поговорити.

Я поїхала в Париж на запрошення Міністерства культури Франції та фонду ALIPH, які запропонували розмову на рівні міністерств про українську культурну спадщину і її відновлення. Ця подія стала майданчиком для представлення віце-прем'єркою і міністеркою культури України Тетяною Бережною Українського фонду культурної спадщини (UCHF) і участі французької держави в Альянсі підтримки української культури.

UCHF буде базуватися в Брюсселі, в раді директорів фонду будуть представники ALIPH, директор Інституту спадщини Франції, Німецького Art Aid Center, Europa Nostra, радник Президента Франції з українських питань, представник ЄС (його ще не визначили) і дві представниці України – Олександра Ковальчук (засновниця Museums for change, заступниця директора Одеського художнього музею), делегована громадянським суспільством і безпосередньо Коаліцією дієвців культури; Олена Ковальська, яка відповідає в Офісі Президента за культурно-інформаційний напрям. Власне, її на події не було.

На даний момент Фонд є громадською асоціацією, що зареєстрована в Бельгії. Він оперує 3,5 млн.євро, які дали кілька європейських країн на старт. В березні-квітні Фонд має сформувати операційну команду і обрати директора. Та вже до кінця цього року продемонструвати кілька успішних проєктів подолання втрат культурної спадщини.

Пріоритетами Фонду, як його осмислила і запропонувала громадськість, мали бути "тверді" довготривалі і вартісні проєкти:

• стабілізація і консервація пошкодженої архітектурної спадщини;
• евакуація і облаштування фондосховищ для рухомої спадщини;
• зацифрування.
• посилення спроможності фахівців.

Після війни фонд має інституалізуватися в Україні.

По факту, переосмислений державою фонд, яким його нам представила Тетяна Бережна, має додатковий пріоритетний напрямок – креативні індустрії. 4 мільярди президентської програми на контент виявилось замало.

За блиском "високого рівня" ховається гіркий символізм, який не потрапить у офіційні звіти. Щойно офіційна частина завершилася, чиновники високого рівня залишили залу, миттєво оголивши весь перший ряд. Це порожнеча стала красномовним фоном для виступів українських фахівчинь – Олександри Ковальчук, Світлани Стрельникової, директорка Національного реставраційного центру, Ірини Мацевко, ректорки Харківської школи архітектури.

Я мала розповідати про вплив громадянського суспільства на формування політик, але вирішила говорити про гідність людську і професійну. Про дієвиць культури – музейниць, архівісток, бібліотекарок… Уявіть собі жінку 35-45 років, маму двох дітей, яка живе на високому поверсі Києва/Сум/Чернігова/Одесі/Запоріжжі: світла, води, опалення немає, ліфт не працює, школа і садок зачинені…Вона їде на роботу зберігати культурну спадщину за 130 – 150 євро на місяць. Понад третина її колег виїхали у більш безпечні місця, значить вона виконує більше роботи і таких фахівчинь у нас десятки тисяч. Чи можемо ми планувати евакуацію, збереження, відновлення об'єктів, якщо не збережемо людей? Із ЄС можуть надійти гроші, але на людський капітал ми можемо покладатися лише в Україні, а він втрачається.

Отже, ми залишилися говорити про це самі з собою та з тими проукраїнськими французами, які ще тримають фокус на нашій війні. Цей перший порожній ряд – метафора нашої інституційної крихкості. Гроші від донорів підуть на "тверді" проєкти, але людський капітал, на який ми покладаємося, просто замерзає і тане.

Ми створюємо структури, але чи готові ми наповнювати їх тривалою присутністю, політичною волею та реальною турботою про людей? Без інвестицій у фахівців будь-який фонд залишиться лише банківським рахунком. Чи не станеться так, що новий Фонд, який базуватиметься в Брюсселі й оперуватиме мільйонами євро, відірветься від нашої реальності?

Крихкість такого інституційного аутсорсу підсвітив і кейс Українського інституту, а конкретно – його представництво у Франції. За три роки він так і не став повноцінною державною установою, залишаючись французькою громадською організацією, що живе лише на іноземні гранти.

Тут постає питання державної суб'єктності: хто платить, той замовляє наратив. Чи можемо ми уявити, щоб зарплату послам платили іноземні фонди? В культурній дипломатії ми чомусь вважаємо це нормою.

Ризик втрати контролю. Коли грант на проєкт закінчиться, а "Український сезон" фіналізується у квітні, прапор української дипломатії може просто впасти. Якщо МЗС не напрацює механізми бюджетного фінансування закордонних філій, французьке правління асоціації може змінитися, а разом з ним і стратегія організації. І тоді в партнерстві з Сорбонною знову можуть з'явитися "хороші росіяни", бо французам так зручніше.

Поки ми радіємо меморандумам, Париж продовжує жити своїм життям. У Гранд Опера з аншлагом дають "Маскарад" із Нетребко. Деколоніальний дискурс, про який ми кричимо, у Франції вписаний у контекст глобальних кліматичних викликів та гендерної рівності. Ми – лише одна з багатьох болючих тем на мапі світу.

Щоб не залишитися тимчасовим трендом, нам потрібна зміна підходу: з "подієвого" на "програмний".

Фонд культурної спадщини має стати не просто розподільником коштів на "креативні індустрії" (що виглядає як спроба освоїти донорські гроші під політичні запити), а інструментом прямого порятунку спадщини і фахівців, які її рятують. І де держава Україна бере на себе, зокрема, і фінансові зобов'язання.

Український інститут мусить отримати мандат і бюджет на повноцінні офіційні представництва.

Париж вчить грати вдовгу. Якщо ми не збудуємо власний фундамент зараз, то після завершення сезону "Le Voyage en Ukraine" ми виявимо, що двері, які були відчинені, знову зачиняються, бо за ними не залишилося нікого, хто міг би продовжувати розмову.