Як я написав "Одіссею ~ Меотиду" про війну, "Азов" і повернення додому

Національний театр імені Івана Франка відкрив 107-й театральний сезон прем'єрою вистави "Одіссея ~ Меотида" режисера Івана Уривського, створеної разом із 1-м корпусом НГУ "Азов". В основі вистави – досвід оборони Маріуполя, очікування родин полонених і питання про дім, повернення та пам'ять, знайомі сьогодні мільйонам українців.

Про те, як сучасний досвід війни зустрівся з одним із найдавніших європейських міфів, розповідає драматург вистави, військовослужбовець 1-го корпусу НГУ "Азов" Олексій "Фіш" Доричевський.

"Напишете "Одіссею" для театру?"

Пропозицію написати п'єсу за Гомеровою "Одіссеєю" я отримав після дуже важкого виходу на позицію.

Ворог розбив наше обладнання, бив по укриттю. Три доби ми майже не спали. Під час виїзду сім FPV-дронів переслідували нашу машину. Після першого вибуху водій навмання розвернув її. А коли стало зрозуміло, що ми вже не знаємо, куди їдемо, він увімкнув фари.

Ми стояли посеред поля. Дрони продовжували заходити на атаку. Нам пощастило вижити. Добравшись додому, я відкрив телефон.

Повідомлення:

"Напишете "Одіссею" для театру?"

Я погодився. Погодився писати "Одіссею" про "Азов".

Попереду був ще один вихід – на ту саму позицію, з якої ми щойно повернулися. І досі не знаю, що тоді здавалося страшнішим.

До цього я вже робив кілька інсценізацій сучасної прози – наприклад, "Мене цікавить пітьма" Іларіона Павлюка. Але там історія вже існувала. Треба було знайти для неї театральну форму.

Тут усе було інакше.

Переді мною лежав текст, написаний гекзаметром. Десятки незнайомих імен. Архаїчна мова. Зізнаюся: десь на другій сторінці починаєш мимоволі засинати.

Щоб ця історія заговорила із сучасним глядачем, її потрібно було написати заново. І відповідальність за це вже не перекладеш на Гомера. Тут уже є конкретний автор – Олексій Доричевський.

До початку репетицій текст пережив 36 редакцій. Від першого драфту залишилися три сцени. А під час репетицій вистава продовжувала змінюватися майже щодня.

Крім старого друга Одіссея, у цій історії мав з'явитися "Азов" – підрозділ, навколо якого давно існує власна міфологія: люди зі сталі, надлюдські випробування, захмарні вимоги до себе.

Особисто я тоді знав про підрозділ небагато. Колись ми заходили до азовців на позиції під Торецьком і вчилися працювати з дронами. Єдиний міф, який я міг підтвердити з власного досвіду: вони справді дуже ефективні.

І якось спокійніше було, коли "Азов" стояв на нашому фланзі.

Чому саме "Одіссея"

Робота почалася із запитань: для чого ми розповідаємо цю історію саме зараз? куди насправді повертається Одіссей? що таке дім? як не втратити себе дорогою додому?

Поступово ми зрозуміли: самі запитання важливіші за готові відповіді. Тому ми не хотіли відповідати замість глядача. Нам було важливіше чесно поставити питання, які хвилювали нас самих.

Чому історія, написана майже три тисячі років тому, досі не відпускає?

Не через Кіклопа, сирен чи Посейдона. Через самого Одіссея.

Він не герой, який усе перемагає силою. Він не Геракл. Він помиляється, піддається спокусам, боїться, шукає вихід. Іноді знаходить його завдяки хитрості, іноді – завдяки впертості. Коли він називає себе "Ніхто", щоб урятувати товаришів, це рішення людини, яка думає. Коли дізнається про загибель тих, кого любив, і плаче перед усіма – це теж частина його геройства.

Сльози не роблять його слабшим. Вони повертають йому людяність.

Мабуть, саме це сьогодні відгукується найбільше. Ми живемо в час, коли майже кожен має власний досвід втрати.

Нам дуже потрібне підтвердження того, що відчувати – нормально.

Тридцять інтерв'ю і три тисячі сторінок

Майже кожна сцена вистави має документальне підґрунтя.

Перед початком роботи ми опрацювали близько тридцяти інтерв'ю, понад три тисячі сторінок документальних і художніх матеріалів. Розмовляли з військовими, очевидцями оборони Маріуполя, людьми, які пережили полон, втрату та окупацію.

Від багатьох свідчень ставало фізично погано. Я волів би, щоб цих історій ніколи не існувало. Щоб людям не було про що свідчити.

Але вони існують. І ми не маємо права від них відвернутися.

Водночас у виставі майже немає прямих цитат оборонців чи їхніх родин. Документальний досвід, який пройшов через творчу команду, поступово перетворився на символи.

Одним із принципів команди Одіссея стала фраза: "Два – це один, один – це нуль".

Для нас вона виросла з досвіду Майдану – моменту, коли багато українців на власні очі побачили: "моя хата не скраю". Поруч із тобою стають люди, яким так само не байдуже. І те, чого не здатна зробити одна людина, стає можливим для багатьох.

Однією з перших у виставі є сцена бурі. У ній можна впізнати прорив через Кальміус на "Азовсталь", коли частина гарнізону долала річку на човнах або вплав під ворожим небом.

В іншій сцені Одіссей веде перемовини з Кіклопом. Для нас у цьому образі неможливо не побачити переговори командира гарнізону Маріуполя Дениса "Редіса" Прокопенка з російськими генералами.

Таких перегуків у виставі багато. Але нам було важливо, щоб вона не перетворилася на каталог історичних відповідностей: ось тут Маріуполь, тут "Азовсталь", тут полон.

"Азов" впізнав себе в цьому міфі.

Бо іноді мистецтво здатне сказати про реальний досвід точніше саме тоді, коли перестає буквально його відтворювати.

Пам'ять не розповідає історії по порядку

Текст вистави свідомо фрагментарний. У ньому порушена часова й просторова логіка. Бо так працює і наша пам'ять про війну.

Дружина каже, що їй легше відтворити те, що відбувалося до 2022 року, ніж згадати, що було минулого тижня.

Наше життя теж дедалі важче скласти в рівну хронологію. Воно розпадається на проміжки між обстрілами. Між втратами. Між горем. Між короткими моментами радості від того, що всі живі.

Тому й наша "Одіссея" не могла бути рівною дорогою з точки А в точку Б.

Пам'ять про війну живе уривками. Іноді – одним звуком. Одним обличчям. Одним реченням.

Досвід війни у кожного свій

Наш досвід війни різний.

Хтось пережив облогу Маріуполя. Хтось – полон. Хтось уже роками живе під постійними обстрілами. Хтось лише одного разу почув вибух біля свого дому.

Ми не можемо до кінця зрозуміти досвід іншої людини.

Я не можу уявити все, що переживали люди в оточеному Маріуполі. Так само людина, яка була там, не може повністю уявити мій досвід.

Але ми можемо співчувати.

Саме тому для мене важливо, що Одіссей, пройшовши через усе, не втрачає здатності любити.

Через нього ми можемо побачити одне одного.

Можливо, тому ми й переказуємо цю історію вже тисячоліттями – у театрі, музиці, літературі, кіно. Змінюються декорації.

Не змінюється потреба людини повертатися.

Повернутися додому – і не впізнати його

З власного досвіду можу сказати: повернення буває не менш складним, ніж відірваність від дому.

24 лютого 2022 року я вийшов із рюкзаком провести дружину й сина.

До життя в Києві повернувся взимку 2026-го. Мій дім стоїть. Моя вулиця ціла. У квартирі все на своїх місцях.

Але дім уже інший.

І я інший.

Діти виросли. Батьки постаріли. Війна змінила всіх. Я роками мріяв про нормальне ліжко. Але досі сплю на підлозі.

Один із героїв вистави каже: "Весь час я мріяв повернутись додому, а тепер думаю лиш про те, як повернутись на корабель".

Після фронту мене вразило, скільки в Києві чисто вдягнених людей. Те, що вони можуть доглядати за собою й одягом. Пити хорошу каву і нікуди не поспішати.

Не треба весь час дивитися в небо й думати: це птах чи дрон?

Але суспільство не повинно ставати похмурішим лише для того, щоб відповідати досвіду травмованих військових.

Навпаки.

Те, що під час великої війни в українських містах досі існує нормальне – наскільки це можливо – життя, є дивом і цінністю.

Саме це військові й захищають. Можливість повернутися у спокій. У красу. У безпеку. У ніжність.

Питання лише в тому, як допомогти людині після війни знову дозволити собі все це відчувати.

Знову бути вразливою. Знову чогось хотіти для себе.

Коли я відкрив те повідомлення після бойового виходу, мені здавалося, що мене попросили написати виставу про Одіссея.

Насправді я писав її про нас: про тих, хто чекає, хто повертається, хто вже не повернеться, і про дім, який існує доти, доки є кому до нього йти.

Олексій Доричевський, драматург, актор, військовослужбовець 1-го корпусу НГУ "Азов", спеціально для УП.Культура.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.