Найважливіша подорож Йозефа Рота. Про виставу "Україноманія. Ревю одного життя"
У потязі з Києва до Відня подумалось, що саме так має починатись будь-яка розповідь про Йозефа Рота – з довгої подорожі. Як і Йозеф Рот понад століття тому, я їду на Захід, до Відня. Для австрійського письменника, який народився у Бродах на Львівщині, ця подорож стала однією з багатьох спроб самопізнання і розгадування світу. Я ж вирушила у мандрівку для того, щоби переглянути виставу "Україноманія", яку поставив у Фолькстеатрі Ян-Крістоф Гокель у співпраці з Національним театром імені Марії Заньковецької у Львові. Клаус Філіп створив оригінальний сценарій для спектаклю.
Проєкт, ідея якого народилась у 2023 році після досліджень, декількох поїздок до Львова та Бродів, ескізних показів у Львові у жовтні 2024, врешті наближається до кульмінації – крім січневої прем'єри у Відні, у червні 2026 запланована ще одна, львівська. У квітні 2025 року, коли ми розмовляли з Яном, шеф-драматургом Фолькстеатру Тобіасом Шустером та продюсеркою вистави Аліною Рашко, розповідаючи про віденську виставу, режисер ставив перед собою ціль "показати (віденській публіці – прим. авт.) Україну у Йозефі Роті?!". Зрештою, назва ескізу "Хто такий, в біса, Йозеф Рот?!" трансформувалася в "Україноманія. Ревю одного життя", прем'єра якої і відбулась у Відні 15 січня.
Ян-Крістоф Гокель та команда взялись за ненайпростіше завдання: запропонувати віденській публіці альтернативний погляд на життя людини, яку мало не ввесь німецькомовний світ і так вважає "своїм". Ба більше – автори вирішують приєднатись до суто ротівського квесту ідентичностей і називають Йозефа Рота українцем. Цим вони не лише вносять сум'яття і в так досить непрості відносини письменника з його численними "я", а й провокують свою аудиторію – Йозеф Рот, поряд із Штефаном Цвайгом, вважається одним із найвідоміших австрійських авторів початку минулого століття.
У намаганні зрозуміти, як і коли Йозеф Рот став українцем режисер вирішує розпочати з кінця: ми знайомимось з письменником через розповіді гробарів (Соломія Кирилова та Самуіл Стоянов), які копають йому могилу на паризькому кладовищі. Відтак покірні спостерігачі смерті стають нашими супутниками у мандрівці долею одного із найкращих спостерігачів життя. Тоді, коли рідні та близькі, сумуючи над могилою письменника, не можуть дійти згоди, ким все-таки був Йозеф Рот, вони вирушають з ним у подорож Галичиною. Ротівська іронія: гробарі, як нагадування конечності, супроводжують письменника у його мандрівці додому, до початку.
Відтак Йозеф Рот (Бернардо Аріяс-Поррас), гробарі, кохані жінки (Аліція Аумюллер, Ненсі Менса-Оффеі) та друг (Штефан Суске) вирушають у Львів. Ця подорож, що має допомогти і глядачам, і близьким зрозуміти Рота, стає відкриттям для нього самого – на його батьківщині йде війна. На Галичині Йозеф Рот зустрічається з різними людьми, які можуть пояснити йому сучасну Україну, а заодно – розповісти про нього самого. У розмові з Юрком Прохаськом, психоаналітиком та перекладачів його творів, Рот трохи наївно запитує: "Чи можна відшукати рішення цій війні у моїх текстах?". На що Прохасько лише скрушно відповідає: "Вашим текстам не притаманні відповіді... ви не той автор, що пропонує рішення".
Навіть якщо Йозеф Рот не пропонує рішення, він натомість пропонує влучні заголовки: "Україноманія" – назва есею 1924 року, якою письменник іронічно назвав загальне захоплення Україною та українцями, що панувало у тодішньому Берліні. Тоді західний світ "відкривав" для себе країну, яка втратила державність, заледве її здобувши. Зачарування зазвичай обмежувалось ідеєю, якоюсь дивною проєкцією незнання та міфів про Україну, зведених до примітивних розваг та шоу, радше ніж справжнім інтересом.
"Україноманія" Яна-Крістофа Гокеля сто років по тому запитує – чи хоче Європа тепер знати більше? Чи інтерес вичерпується, зіштовхнувшись із дискомфортом присутності, потребою не лише визнання права іншості, але й активного забезпечення цього права, повернення до незручних питань в історії та сьогоденні уже своєї країни. Одне з таких зіткнень відбулося й у виставі – Йозеф Рот, великий австрійський письменник, хронічний алкоголік, українець, виходить у глядацький зал і просить милосердя і милостині. Не те щоби скупа і на те, і на інше публіка обережно і трохи перелякано реагує на цей хід: так ніби Рот, не дай Боже, почне просити гроші на армію – нейтральна країна, як-не-як.
Гокель та команда обережно знайомлять своїх глядачів із війною в Україні – через побутові незручності, щоденні практики виживання і збереження пам'яті, сигнал повітряної тривоги, емоції та страх, якими діляться актори перед мандрівкою у Львів, враження від міста, складнощі організації співпраці з театром, що знаходиться у країні, де йде війна. Щоби не лише пояснити, але, видається, і не відлякати, щоби зацікавити, але не обмежитись екзотичною загадковістю цієї "далекої" країни, яку за часів Австро-Угорщини від Відня відділяли якісь 10 годин потягом. Саме через ці, трохи занадто розважливі елементи, відчувається різниця у сприйнятті війни, яку не виміряти ні відстанями, ні часом.
Проте творча команда обирає саме подорож за головний прийом у виставі. Актори переміщаються у часі (від смерті Йозефа Рота до сучасності) і у просторі (між Парижем, Львовом та Віднем). Команда вистави, неодноразово перетинає кордон, фільмує Львів, Броди, потяг "Укрзалізниці", і ми бачимо ці подорожі як відео на сцені. Дорога не лише допомагає краще зрозуміти український контекст, але й передусім, Йозефа Рота – його "Втечу без кінця" у пошуках ідентичності і дому.
Обираючи жанр ревю Гокель, ніби підігрує Роту, який глузує з поверхневого захоплення Україною. Сцена Фолькстеатру та костюми акторів нагадують про спокусу спрощення та розваги. Неймовірний дует Кирилової та Стоянова балансує десь між поплічниками Харона та придворними блазнями, Ненсі Менса-Оффеі запалює зал репом, а Штефан Суске вправляється у вимові назв, знанням шкільної програми та "бородатих" анекдотів з історії Львова. Бернарду Аріясу-Поррасу не доводиться переконувати публіку у тому, що він – Йозеф Рот: вони ж бачили на власні очі, як він елегантно вистрибнув з власної могили. Актори постійно імпровізують, але й не менше довіряють і допомагають одне одному (-ій). На сцені панує легкість, витонченість та грайливість, така властива Відню початку ХХ століття і така відмінна від фрагментів подорожей в Україну.
А чи не попадають автори вистави самі у пастку "Україноманії" Рота? Я би так не сказала. Попри певну наївність образів (сирена, вимкнення світла) та постійну потребу пояснень того, що відбувається, вистава служить цілі, яку все життя ставив перед собою Йозеф Рот – свідчити. Не коментувати, засуджувати чи захищати, а свідчити, даруючи віденським глядачам таку рідкісну тепер можливість споглядання. Висновки не входять у вартість подорожі. Їх доведеться придбати самим.