Атракціон полювання на хижаків: чому "Праймтайм" – найтемніший фільм про телебачення

З 22 жовтня в українському прокаті – новий трилер студії A24 "Праймтайм". Це ігровий дебют одного з найперспективніших нині документалістів Ленса Оппенгайма з Робертом Паттінсоном у головній ролі. Сюжет фільму заснований на історії реального тру-крайм-реаліті "Спіймати хижака" (To Catch a Predator), яке було надпопулярним у середині 2000-х років. Світова прем'єра фільму відбулася на цьогорічному Венеційському кінофестивалі.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як неонуарний психологічний трилер постійно балансує на тонких етичних стежках і чому Роберт Паттінсон цього року заслуговує щонайменше на оскарівську номінацію.

У 2000-х роках на національному мовнику NBC виходить телешоу "Спіймати хижака" (To Catch a Predator). Авторський проєкт Кріса Гансена – одного з ключових репортерів NBC, на рахунку якого 10 "Еммі", великі репортажі про найрезонансніші події в США, як-от масове вбивство в школі "Колумбайн" чи теракт в Оклахома-Сіті, а також низка значних розслідувань, зокрема про серійного підривника Унабомбера та сексуальне рабство дітей у Південно-Східній Азії.

"Спіймати хижака" працювало приблизно за однаковою схемою. Член редакторської групи, прикидаючись підлітком, вів сексуальні розмови з дорослим чоловіком в анонімному чаті. Якщо потенційний педофіл погоджувався на зустріч, його виманювали до спеціально підготовленого будинку-студії, де після кількох хвилин публічної ганьби Кріс Гансен дозволяв йому піти, але на ганку на "хижака" вже чекала поліція. Шоу протрималося в ефірі три роки, з 2004-го до 2007-го, та на піку популярності конкурувало із серіалом "Lost".

Згодом Кріс Гансен створив низку спін-оффів, зокрема "Спіймати шахрая" чи "Гансен проти Хижака". А шоу стало моделлю для подібного проєкту в Чехії ("Спіймані в мережі") та для російського блогера-неонациста Максима "Тесака" Марцинкевича з його інтернет-проєктом "Оккупай-педофиляй".

Популярність "Спіймати хижака" трималася на двох важливих нюансах. По-перше, у середині 2000-х американське суспільство, яке відходило після теракту 9/11, полюбило формат реаліті-шоу. Наприклад, музичний реаліті-проєкт "Американський ідол" (American Idol) давав надію, що будь-хто з талантом може стати суперзіркою, а екшн-реаліті "Виживший" (Survivor) – ескапістське відчуття, що людина здатна здолати будь-які перешкоди. Власне, формат реаліті-шоу й досі популярний у США, що, зокрема, принесло світову славу ютуб-блогеру Містеру Бісту.

По-друге, саме в цей період американське суспільство починає масово освоювати інтернет-комунікацію, ще до кінця не усвідомлюючи всіх загроз публікації особистої інформації в мережі.

"Спіймати хижака" вдало поєднало ці два нюанси тодішнього американського суспільства, що й зробило його суперхітом.

"Праймтайм", щоправда, не робить цих пояснень глядачеві, міркуючи в звичній для американського кіно манері, ніби всі люди світу знають їхню попкультуру до найменших дрібниць. Режисер Ленс Оппенгайм кидає глядача в саму круговерть подій – 2006 рік. "Спіймати хижака" – на піку популярності, і продюсер NBC Джефф Цукер (який грає сам себе) несподівано пропонує Крісу Гансену (Роберт Паттінсон) перенести його шоу на найбажаніший час телеефірної сітки – вечір середи. Але за умови, що атракціон із ловлі педофілів масштабується. Саме це призвело до однієї з трагічних сторінок телешоу, коли переслідуваний помічник прокурора Білл Конрад вчинив самогубство під час знімань шоу 2007 року. Ця подія стає фінальною точкою фільму, але не реального телешоу.

Між тим Ленс Оппенгайм створює насичений саспенсом фільм, у якому розмірковує про хиткі етичні межі роботи телебачення. Жодного разу не заперечуючи, що педофілія – тяжкий злочин, а герої "Спіймати хижака" – мерзенні покидьки, режисер все ж запитує, де межа між соціальною значущістю та розважальною складовою телешоу, особливо коли йдеться про таку чутливу тему, як сексуалізоване насильство над дітьми.

Водночас Оппенгайм чітко розуміє, що знімає саме неонуарний психологічний трилер на основі реальних подій, а не байопік про відомого тру-крайм-журналіста. Його фільм – це складно збудоване візуальне видовище, яке віддає данину телебаченню 2000-х і існує в річищі неонуару. Саме тому операторська робота Девіда Болена та монтаж Деніела Гарбера заслуговують на особливу повагу.

Поєднання рухомої камери, камер відеоспостереження та цифрових мильниць існує тут у просторі майже експресіоністського монтажу з нескінченними психоделічними фортелями, як-от червоне тло, блюр, поділ екрана чи телевізійний "білий шум". Усе це створює неонуарний вайб, подібний до фільму "Стрінгер" із Джейком Джилленголом, але з точним розумінням, що весь цей неонуар – історія закулісся "старого телебачення".

В центрі цього складного, але захопливого візуального всесвіту, звісно, Кріс Гансен у виконанні Роберта Паттінсона. Актор опинився в максимально дивному професійному становищі: з одного боку, він найзатребуваніша голлівудська зірка, що водночас знімається в маскультних франшизах, як-от "Бетмен", а з іншого – у великому інді-кіно ("Гарні часи" братів Сафді чи "Дитинство лідера" Брейді Корбета). Проте його нагородна полиця досі має лише незначні відзнаки, а для багатьох Паттінсон – і досі Едвард із саги "Сутінки". Цьогоріч Паттінсон устигає побувати розгубленим "ботаном" у "Любить-не любить" Крістофера Борглі, античним негідником в "Одіссеї" Крістофера Нолана, антагоністом у третій "Дюні" Дені Вільньова і головним героєм "Праймтайму". І в цій ролі він найпереконливіший для майбутніх оскарівських перегонів.

Створений ним образ Кріса Гансена (реальному прототипу, як і слід було очікувати, це трактування не сподобалося) у фільмі стає не головним героєм, а радше антигероєм. Як і має бути в неонуарі, персонажа розривають внутрішні протиріччя через неможливість розв'язати моральні дилеми простим шляхом. З одного боку, Кріс Гансен – явно людина, яка робить благородну справу: відловлює педофілів, а з іншого – шоумен, який на темі сексуального насильства будує розважальне шоу. На цій постійній екзистенційній грані перебуває персонаж Паттінсона. У певний момент він починає відчувати в собі майже ніцшеанське месіанство, і саме тоді стається його надлом, що переносить шоу за межі добра і зла. Велика кількість крупних планів, незворушність міміки та притишеність голосу – ось на чому Паттінсон вдало будує ефектність свого персонажа.

На контрасті з Гансеном тримається персонаж Дена Пламба (Скайлер Джізондо) – юний актор, який погоджується на роль "приманки" задля вступу до Гільдії акторів. Його сповнений сором'язливості та субтильності перформанс нагадує Марка Волберга в "Ночах у стилі буґі" Пола Томаса Андерсона. Герой Джізондо також утягується в темний світ телебачення, де межа між людськими долями та ефірними рейтингами давно стерта, але водночас знаходить шлях до порятунку власної душі.

"Праймтайм" вийшов ідеальним трилером, де неонуарна стилістика, психологічний саспенс і сценарна тру-крайм-основа створили захопливе авторське висловлювання про епоху телебачення 2000-х і людину, яка застрягла в просторі власних етичних меж, що їх неможливо розширювати до безкінечності.