20 хвилин до ядерної катастрофи. Рецензія на фільм "Будинок з динаміту"
В п'ятницю, 24 жовтня на Netflix відбулась прем'єра фільму Кетрін Бігелоу "Будинок з динаміту". До цього його жваво обговорювали на цьогорічному Венеційському кінофестивалі.
Сюжет напозір простий: хтось невідомий запускає міжконтинентальну ракету з ядерним зарядом в напрямку Західного узбережжя США. Їй летіти 18 хвилин. І нам пропонують поміркувати, чи є у наймогутнішої країни світу шанс зарадити світовій катастрофі. Стрічка з такою історією є провокацією, інтелектуальною бомбою для глядачів усього світу. Вона підриває людський страх і вимагає однозначної відповіді – ми цього не хочемо!
Та навряд тут є відповідь на питання, що треба зробити, аби цього не сталося. Але є неабияке нагнітання і залякування. Та хіба нема підстав? Є. І це каже жінка Кетрін Бігелоу, вже віддавна професійно та ситуаційно тримаючи руки на пульсі світу.
Їй варто довіряти, як тому, хто фантастично влучно і якісно реагує на світові та локальні кошмари, кошмари великої країни чи окремої людини, як у випадку "30 хвилин до опівночі" чи "Володаря бурі". Цього разу її ідея гранична для всіх.
Проста форма фільму, його чітка і лише одна історія, розкрита у трьох частинах, свідчить про те, що це не мистецьке кіно, не те кіно, що мітить у вічність. Мова про наш час, нашу ситуацію. Форма – "Будинку з динаміту" ледь не документальна.
Звісно, псевдодокументальна, бо це не документ, це – вигадка, умоглядна конструкція. Проте цілком правдоподібна, якщо врахувати екстремальну складність сучасної будови світової безпеки і її наростаючу неспроможність нікого захистити.
Проста уявна ідея, не унікальна і цілком практична з часів Холодної війни і Карибської кризи 1962 року, ледь не перерослою у Третю світову війну, наразі стала ближчою і вже не просто уявною. Щоб розібрати вірогідність того, як могла б розгортатися ситуація, Бігелоу вишуковує в один рядочок всіх потенційно причетних – міністра оборони, радників, аналітиків, військових з пускових шахт ППО, пілотів Стелсів і президента. І що ж ми бачимо?
Бігелоу дає просто таки нищівну оцінку "спроможності", показуючи не просто не готовність США протистояти "одній балістичній ракеті". Вона розбирає цю неспроможність на дрібні деталі, в яких так багато людського.
Навіть військові впадають у паніку – один з тих, хто запускає ракету-перехоплювач, вибігає з бази, аби поблювати; інший, зі сльозами на очах, дзвонить матері, аби їй сказати, що він її любить. І всі – всі! – спостерігаючи пуск проти США однієї ракети, ставлять хрест на собі і світові. Це показує дивовижну дитинність американців, не здатних взяти себе в руки, не кажучи про те, щоб захистити своїх близьких чи тим паче світ.
Суперсучасна система супутникового спостереження США не дає можливості дізнатися звідки була випущена ракета. Найкрутіша розвідувальна організація світу не може надати точної інформації, хто міг випустити ракету.
Чудові аналітики не дають гарантію, чи це раптом не Північна Корея, переговорники не знають, як розмовляти з Росією, з Китаєм в принципі говорити нікому. А тут ще й облажалась ППО, бо з'ясувалось, що 50-мільярна оборонна програма гарантувала захист лише на рівні 61%... Останньою крапкою тут є правда про оригінальну назву фільму: дослівно він перекладається з англійської не як "Будинок з динаміту", а "Будинок динаміту".
Бігелоу виносить вердикт – і самій Америці, і всім решта. Ось ваш знаменитий "світовий жандарм" поламався, тож що тепер?
Звісно, режисерка не допускає жодної політизації, жодної можливості для звинувачення її в прийнятті чиєїсь сторони. Достатньо, що сценарист Ноа Опенгеймер (яке символічне прізвище) був причетний до створення серіалу "Нульовий день" на тому ж Netflix, звинувачений у всіх гріхах світу (справедливо) в прозорості критики сучасного президента США.
Для Бігелоу, судячи з усього, не суттєві прізвища, партії та політичні керунки. Суть в поляризації світу. І за рахунок цього в можливості цей світ втратити, включно з нею самою, Голлівудом та Мікі Маусом. Своїм фільмом вона дала ляпаса щонайменше своєму уряду, країні та її політиці. Бо допустили розростання до рівня світової загрози Росії та всіх решта тоталітарних режимів, які створили міцну вісь зла. Це читається між рядків.
Наприклад між таких рядків: президента в "Будинку..." грає харизматичний британський красунчик Ідріс Ельбою ( "Лютер"), чорний, як Барак Обама. А саме за часів Обами розпочалася ісламізація Америки, яка переросла у розвиток ісламського руху на Близькому Сході, не надто популярному до цього, і вибуху режиму в Ірані та розвиткові терористичних організацій в Лівані й Палестині.
Два інші рядки: коли дружина президента відпочиває десь в Африці на сафарі в заповіднику, і її оточують до півсотні тілоохоронців у військовій формі, як якогось багатія на полюванні, що найняв собі представників ПВК. І коли президент, попри гору радників, аналітиків та дані розвідки, не знає протоколу і не може ухвалити жодного раціонального рішення.
Тут напрошується згадка про ще один фільм-попередження від Netflix, що вийшов впритул до повномасштабного вторгнення Росії "Мюнхен. На порозі війни" (Munich – The Edge of War). Він в деталях розповідав, чому почалася Друга світова – бо Гітлеру дозволили взяти бажане, і умаслювання агресора призвело до ще більшого бажання масла разом з хлібом і самим полем пшениці. Я добре пам’ятаю меседж цього фільму, бо написав рецензію на нього напередодні того, як пішов до війська.
Формально майже телевізійної простоти, фільм "Будинок з динаміту" набуває складності цілого документального серіалу з неприємною, але дуже важливою пересторогою, натяком на можливий жах, ще більший за вже існуючий, можливо, останній, передсмертний. І, певно, найстрашніше те, що фінал у Кетрін Бігелоу відкритий і дає глядачеві подумати про те, що наш спільний будинок не такий міцний, як діамант, і його легко розірвати динамітом. Тому, якщо ти вже придумав вибухівку, як Нобель, придумай і премію миру.