Захоплені океаном чи знуджені штормом? Рецензія на документальний фільм про Океан Ельзи

6 листопада в український кінопрокат вийшов документальний фільм "Океан Ельзи. Спостереження Шторму" режисера Артема Григоряна, автора минулорічного прокатного хіта "Яремчук. Незрівнянний світ краси", одного з поодиноких прибуткових документальних фільмів в Україні. Яким вийшов новий?

Зважаючи на популярність рок-гурту "Океан Ельзи" можна було б передбачити хітовість фільму про нього. Але чи так корелюються жанри шоубізнесу, якщо в їхній основі один і той самий популярний чинник? Якщо Оля Полякова є суперзіркою попсцени України, чи автоматично мають стати популярними і фільми з її участю? Як показує приклад провальних в прокаті "Свінгерів-2" та "Зірки за обміном", все не так.

Втім, 30 років існування гурту "Океан Ельзи", на честь чого і робилася стрічка, – велика і славна сторінка нашої музики і загалом культурного життя поколінь українців, народжених до Незалежності й вже за її часів. А це дає змогу зацікавити великий прошарок потенційних глядачів різного віку з кроссекторальними інтересами, патріотично налаштованих та енергійних. Певно, з таким розрахунком і без зайвого мудрування виробники і підійшли до фільму.

Без мудрування режисер поставився до способу викладу історії, фактично зробивши "інформативне кіно" від "А" до "Я", розкладаючи по поличках біографію гурту, яку музиканти оповідають своїми словами, а режисер зшиває в одне ціле.

В цьому сенсі, "Спостереження Шторму" – багатюще дослідження усієї історії гурту, з 90-х років до сьогодні. Музичні ведучі й журналісти, продюсери та менеджери, музиканти та письменники розказують про створення й існування гурту в десятках інтерв’ю. А саме життя гурту показано у сотнях уривків зі сцени і студії, вулиці і дому, з архівних зйомок, телевізійних репортажів та кліпів. Фільм про Океан Ельзи – це шторм інформації, і глядач опиняється перед ним і в ньому.

Кумедні і характерні факти про гурт – не просто родзинка фільму, це кілограми родзинок, і ними глядач виявляється заваленим відразу, без шансу вибратися з кучугури. Це до певного моменту смачно і поживно, бо ж потім можна зі знанням справи цими фактами-родзинками ділитися, проявляючи надзвичайну музичну поінформованість.

Наприклад, хто знав, що словосполучення "Спостереження Шторму" було однією з можливих назв гурту, а "Океан Ельзи" спочатку всі зневажали і оцінили лише згодом? А те, що гурт жив на Оболоні, коли хлопці переїхали зі Львова до Києва?

Ну, і мало хто знав, що вокаліст гурту, Святослав Вакарчук, застряг в холодильнику, в який, як в реквізит з кліпу до пісні "Там, де нас нема", заліз на сцені. І з якого мусив вибратися після вступу, натомість отримавши напад клаустрофобії.

Звісно, інформація про гурт є базою, на основі якої тримається будь-який фільм про будь-який гурт. Втім, мусить бути ще щось. Вже після 30 хвилин спостереження за "штормом фактів" з’являється очевидна інформаційна втома, а творці фільму починають дозволяти собі нехтування логікою, певно, розраховуючи, що глядач буде не здатний слідкувати за її дотримуванням.

Ще на самому початку виник дисонанс у поєднанні фактів: ось Вакарчук розказує про єдність гурту, асоціюючи це з міцними парами, чия довготривала єдність викликає захват. Втім, уже незабаром ми дізнаємося про розколи та розбіжності в гурті, який покинуть два його засновники.

В 2000-х і в 2010-х преса багато писала про скандали в гурті, про авторитаризм Вакарчука, про те, чому і як з ОЕ пішли бас-гітарист Юрій Хусточка і гітарист Павло Гудімов. Та у фільмі це виноситься на екран у вигляді творчих розбіжностей, без загострень, із поблажливістю, мовляв, у всіх буває.

Звісно, не обов’язково на цьому "загострювати". І автори так і роблять, маючи право. Так само маємо право зменшити свою довіру до чесності фільму. Особливо, якщо зважити, що одним із продюсерів стрічки виступив персонально Святослав Вакарчук.

Що ж тоді має зачепити глядача, якщо крім фактів про гурт, промовлених його творцями, історіографами та шанувальниками, нічого більше немає?

Фільм насправді являє собою одну велику та яскраву піраміду шанування гурту, його панегірик, звеличення як "народного гурту" з всеукраїнською любов’ю. Нові та старі інтерв’ю, кліпи і концерти... І все. Немає ні ліричних відступів, ні "повітря" у викладі – лише галоп фактажу, інформаційне м'ясо. Та фактів, викладених в безумному ритмі виявляється замало для фільму, який є кінотеатральним релізом. Тут "Океан Ельзи. Спостереження шторму" цілком збігається з минулорічним "Яремчуком", коли поступового перелічування фактів недостатньо, аби вважатися кіном.

"Океан Ельзи. Спостереження Шторму" пропонує технічний клас у поєднанні фактів, підборі цікавих моментів, і це працює разом, грає як окремі фрагменти. Фанати, готові для такого шторму, сприймуть фільм із захватом. Наскільки ж вистачить масового глядача для сприйняття одноманітності цікавих фрагментів – питання.