Спіритуальний бед-тріп: рецензія на Каннський хіт "Сират" Олівера Лаше
Іспанський фільм "Сират" Олівера Лаше вже здобув заслужену увагу кіноспільноти на Каннському кінофестивалі, отримавши приз журі, а тепер його відібрали до премії "Оскар" у номінації "Найкращий іноземний фільм". Вчора також стрічка вийшла в український прокат.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська вже подивилася фільм у Каннах і розповідає про те, як рейв у пустелі стає тлом для філософської мандрівки головних героїв.
Щонайменше останні кілька років основний конкурс Каннського кінофестивалю грубо характеризується наступним: поважні метри на стадії пізнього авторства з претензійними стрічками; французькі режисери й режисерки, що тримають національний і гендерний баланс фестивалю; молодші візіонери, які пройшли шлях від паралельних конкурсів Канн до вершини.
Саме через маловідомість і непередбачуваність останніх і приїжджають з усього світу на фестиваль. За фільмами, які розширюють межі застійних норм кіно й виходять з особистого бачення, сформованого сучасною формою синефілії. Саме це врешті створює бурхливі дискусії – від відвертих проклять до великих похвал.
Торік таким фільмом була "Субстанція" Коралі Фаржа, а цьогоріч на цю сходинку став "Сират" Олівера Лаше.
Народжений у Франції іспанський режисер з галісійським корінням має напрочуд красиву траєкторію на сходах фестивалю. Усі його чотири повнометражні роботи пройшли зростання усіма рівнями програм фестивалю: від "Двотижневика режисерів" до "Тижня критики", потім до "Особливого погляду" і, нарешті, до основного конкурсу.
Підвести фільми Олівера Лаше під чітку жанрову класифікацію складно – він узагалі починав з документального кіно "Ви всі капітани", а його подальше авторство радше характеризується схожим набором сюжетних чи естетичних характеристик. Візуально захопливі, похмурі, але водночас духовно піднесені, а їхні тривіальні історії в центрі слугують гнучким простором для екзистенційних роздумів. У "Сират" це набуває архісерйозних рівнів, адже фільм пропонує глядачеві перейнятися навколорелігійним досвідом, де відправною точкою слугує танцмайданчик на рейві в Марокко.
У широкому полі марокканської пустелі стоїть професійна звукова система з величезним діджейським пультом. Камера з високого ракурсу знімає танцюючий натовп під жваву техно-музику. Раптом посеред натовпу видніється спантеличений чоловік середнього віку – Луїс і його маленький син Естебанм та собачка Піпа, які прийшли сюди, авжеж, не щоб потанцювати.
Родина відчайдушно намагається розшукати старшу доньку, яка кілька місяців тому безслідно зникла на рейві. Намагаючись перекричати музику й умовити рейверів подивитися на фотографію дівчини, вони прибиваються до п'ятьох людей, що прямують на наступний рейв десь на кордоні з Мавританією. Мабуть, саме там Луїс і відшукає доньку, але часу на роздуми щодо ухвалення рішення в нього небагато, адже на рейв раптово вриваються озброєні чоловіки на варті держави, які насильно розганяють "громадян ЄС".
Про подальший сюжет фільму неможливо писати без спойлерів, навіть попри те, що фільм узагалі не щедрий на події (у найкращому разі їх три, і всі вони центральні), а пустельний дієгезис залишається незмінним.
Така зав'язка цілком могла б стати початком захопливої пригодницької стрічки в її підкатегорії "роуд-муві". За законами цього жанру герої виживають в умовах подорожі, де подолання кожної перешкоди стає шансом на зближення, маленькими перемогами на шляху до гранд-фіналу і, врешті, чимось розважальним для глядача.
У "Сират" же ці елементи свідомо працюють у регресивний бік, і розпочата подорож запускає спіраль наростаючого екзистенційного жаху – справжнього бед-тріпа, якщо завгодно, де чим глибше герої просуваються пустелею, тим більше вибухових несподіванок вона відкриває. Прикметник "вибуховий" слугує лагідним натяком на trigger warning для людей з ПТСР.
Як можна здогадатися, Лаше – людина дуже спіритуальна й належить до тих просвітлених режисерів, які в кіно бачать інструмент для особистих духовних пошуків і як дієвий засіб комунікації своїх метарефлексій для широкого глядача.
Лаше характеризує кіно як "духовну геометрію", що має народжувати трансцендентний досвід. Такий заплутаний потік піднесених думок якнайкраще знайшов своє призначення у "Сираті", проте це жодним чином не означає, що аби перейнятися фільмом, треба розуміти його метафоричний синтаксис.
Навпаки – допоможе ставитися до фільму так само обтічно. Адже "Сират" – це абсолютно трансцендентний, психоделічний досвід, який обов'язково треба пережити на великому екрані з потужною звуковою системою. Власне, музика у фільмі є елементом, навколо якого обертається решта фільму, особливо якщо врахувати, що знімання розпочалися, коли саундтрек був готовий на 60%.
Цей гіпнотичний й емоційний саундтрек написав французький діджей Kangding Ray – один із найкращих у своїй ніші. Саме його й можна побачити за діджейським пультом на початку фільму, і саме він в Каннах отримав нагороду за саундтрек, що для техно музики є надзвичайною рідкістю.
Окремих похвал варте й те, як він вдало попрацював із фізичним ландшафтом локації, вочевидь тримаючи пустелю в голові під час роботи. Його техноритми, що ескалюють на потужних басах, віддають луною у глибокі каньйони пустелі. І якщо фільмам, що мають справу з рейвами чи психоактивними речовинами, притаманні сюрреалістичні патерни чи дезорієнтаційна операторська робота, "Сират" досягає ідеального градуса психоделічного божевілля навпаки – використовуючи реалістичну зйомку, довіряючи своїй музиці й локації, які вже самі по собі достатньо страшні, щоб накликати бед-тріп.
Мабуть, єдиний і найвражаючіший візуальний ефект виходить з музики буквально – коли аудіосистема на високих басах випромінює звукові хвилі, камера вловлює цю прозору, розмиту в повітрі галюциногенну вібрацію.
Попри те, що рейвінг сприймається як якась брудна маргінальна культура, фільм феноменальним чином випромінює енергію чистої релігійної сакральності. Хоча зйомки й самі події розгортаються в мусульманській країні і сам фільм взагалі-то названий на честь моста, що, згідно з ісламськими віруваннями, поєднує пекло і рай, зі святого у фільмі не існує нічого, крім рейву. Нічого, крім нескінченного потоку техно, яке бере гору над свідомістю, неначе релігійне сповідання, що приходить на порятунок у цьому страшному вирі подій і перевтілень у житті героїв.
В одній з небагатьох діалогових сцен герой запрошує до рефлексій свого попутника щодо майбутнього кінця світу, на що той після довгих роздумів відповідає, що кінець уже давно настав. Відмовляючись від насичених діалогів і дій, Лаше розповідає притчу про абстрактний й тотальний кінець: країн, людства чи цілої планети – насправді це не так важливо. Як і те, чи знайде свою доньку Луїс, хто він та чи дійсно вони прямували на рейв.
"Сират" слугує дієвим нагадуванням, що часто в кіно сюжет є умовністю, де за допомогою засобів кіномови розповідається історія, глибша за навіть найдетальніші сценарії.
Ця абстрактність також робить бекґраунд подій "Сирату" відкритим для найрізноманітніших інтерпретацій. У Каннах, на тлі політичних промов зі сцен та прем'єр документальних фільмів про війни, "Сират" переважно інтерпретувався як гірке й недалеке від актуальності передбачення того, що війна дістане кожного, навіть таких відірваних у своїх пошуках свободи пацифістів, як рейвери-герої.
Водночас найчастіша критика, яку можна було почути на адресу Лаше, полягала в тому, що фільм нібито нехтує актуальним контекстом політичної ситуації в Західній Сахарі, недбало використовує трагедію як тло. Утім, можливо, інколи абстрактна війна все ж таки краща за детальну ігрову реконструкцію воєнних подій у конкретній країні на свіжих руїнах.
Тому вже усталені клішовані порівняння фільму зі всесвітом "Mad Max" радше вульгарні хоча б тому, що ці два фільми, крім пустелі та похмурих облич героїв, не мають нічого спільного. Якщо "Mad Max" відкрито заявляє про себе як про фантастичну антиутопію, то "Сират" – це некомфортно реалістичний фільм, на антиутопічний сетинг якого натякає лише проєкція актуального світового контексту.