Одкровення батька, військового й медика: книжка Гліба Бітюкова "Моїй донечці. Записки тата з війни"

Ветеран російсько-української війни Гліб Бітюков написав книжку "Моїй донечці. Записки тата з війни". Гліб служив бойовим медиком у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення працював медичним менеджером, раніше був радником міністерки охорони здоров'я України Уляни Супрун. У цивільному житті Бітюков – батько доньки, яку ніжно любить і якої йому страшенно бракувало на війні.

Що болить авторові, якою вийшла книжка, та чим вона вирізняється серед масиву військової літератури, розмірковує літературна оглядачка УП.Культура Наталія Колегіна.

"Тепер мусимо врятувати тих, кого ще можна".

Гліб Бітюков

Воєнні нотатки: історії втрат

Книжка виросла з нотаток, які Гліб Бітюков писав упродовж майже трьох років перебування на війні. Це спроба зафіксувати пережитий воєнний досвід – зберегти побачене й почуте, щоб не загубити важливе у закамарках свідомості. Очевидно, це не унікальний запит – сучасні письменники на війні часто фіксують власні досвіди у записках, які виростають у книжки. То чим вирізняється книжка Бітюкова з-поміж решти комбатанської літератури?

Передусім це опис війни очима бойового медика, не лише військового, який зголосився захищати українців, а й того, хто мусить рятувати інших. Це оповідки від людини, яка щодня має справу з кров'ю, брудом і травмами побратимів, які потерпають від ворожих куль чи уламків. І звісно, зі смертю.

Тут є багато приватного досвіду автора. Якось він описує, як через ворожі снаряди потрапив у пастку: військового придавило власною автівкою, йому здавалося, що вибратися неможливо і це його кінець. Тоді він пережив досвід безсилля й безпомічності – Гліба поранило, коли він сам мусив рятувати "трьохсотих".

Автор розповідає також історії з життя побратимів, історії втрат життів, будинків та міст, які були близькими й рідними для когось. Бітюков пише, що історії наших втрат – різні, але їх об'єднує те, що з кожною втратою ми втрачаємо частину себе.

Героями автобіографічних ескізів, есеїв та оповідань стали люди, яких Бітюков зустрів на війні. У тексті "Тіні" у центрі оповіді – Петро. Ледь виживши після безпосередньої сутички з ворогом, він залишився абсолютно апатичним. Петро досі відчуває їдкий запах від обгорілих тіл, не може оговтатись від пережитого й кричить уві сні. Бітюков говорить про скалічену психіку одного військового, який через трухляву систему не отримає належної реабілітації. Його не покладуть у військовий госпіталь і Петру доведеться піти у СЗЧ, щоб вижити.

Інший герой, Олекса, на війні почав заїкатися. Війна його виснажила, тепер Олекса серйозно розмірковує про те, щоб піти у СЗЧ. Він зумів вибратися із підвалу, де загинули його товариші, потрошку пробираючись крізь биту цеглу й понівечені тіла. Він хотів, дуже хотів жити нормальним життям з вагітною дружиною, але повернувся з СЗЧ і продовжив воювати.

Скільки таких Олекс залишається на війні, коли насправді потребує фахової психологічної чи медичної допомоги? Скільки життів ми втрачаємо через відсутність продуктивних системних рішень у війську? Це лише кілька питань із низки тих, які турбують Гліба Бітюкова як людину й медика, який помічає нефункціональність армії та системи медичної допомоги військовим.

Батьківське одкровення

Найважливішою оптикою у книжці є історія батька, який мусив піти воювати, щоб захистити свою малу доню. Батько тут – це не просто соціальна, а певна загальнолюдська роль, яка є визначальною для думок і вчинків Бітюкова.

Автор прагне підтримувати контакт із дитиною, яка невдовзі виросте й ставитиме безліч питань. Та якщо у подібній за інтенцією книжці "З любов'ю – тато!" письменника й військового Валерія Пузіка, адресованої від батька синові, є розмова про сімейну ідилію, де мама, тато і син були разом, доки їх не роз'єднала війна, то у "Моїй донечці" є тільки тато й донька, мама тут не виступає модераторкою чи з'єднувальним механізмом між батьком і малою.

Любов до доньки стає для військового безпечним простором для вразливості, острівцем нормальності й спокою. Бітюков-батько тримається за теплі миті-спогади, проведені з донькою за безтурботними іграми чи лагідними пестощами. Вони наснажують і дають сили рухатися далі.

Як батько і захисник, Бітюков обіцяє доньці зберегти для неї країну й рідну столицю, щоб малій було куди повертатися. Причому робить це без крикливого патріотичного пафосу. Для Бітюкова донька є життєвим орієнтиром – мала чекає тата з війни, а отже, він будь-що-будь мусить повернутися.

Важливо, що книжка "Моїй донечці", як і вже згадана "З любов'ю – тато!", є свідченням того, що у нас з'явилося покоління активних і люблячих татів, які комунікують зі своїми дітьми, шукають контакту, попри те, що роз'єднані з ними війною.

На відміну від попереднього покоління татів із 90-их років, які були відсутніми у сім'ї, у стосунках з дружиною та в кращому разі лише зрідка допомагали з вихованням дітей, частіше ж – їздили на заробітки й перебивалися халтурками, тонули в алкоголі чи цікавилися телевізором і газетами. Записки доньці пронизані ніжністю, глибоким ліризмом й незмірною любов'ю, – і то так, що хочеться мати такого батька для себе чи своїх дітей.

Іще деякі болі Бітюкова

Як й інші військові чи ветерани – Артем Чех у "Грі в перевдягання" чи Артур Дронь у "Гемінґвей нічого не знає" – Гліб Бітюков роздумує про фізичне існування на війні. Для нього бути військовим – це втрата певної тілесної суб'єктності й можливості розпоряджатися собою. Військовий не належить самому собі – він належить командиру, армії, державі. Аж ніяк не собі. За Бітюковим, втрата опції вирішувати, що робити, та діяти відповідно до власних внутрішніх настанов, позбавляє людину на війні й певної ментальної суб'єктності – мрії здаються примарами, а плани – абсурдом.

"Час стиснувся до одного дня. Я перестав належати собі і в просторі, і в часі. Час існує десь поза мною. Ми з ним як дві паралельні площини, які не перетинаються. Ранок і вечір змінюють одне одного, не лишаючи ні шпаринки між собою. Все як у Дивокраї з казки про Алісу, а я тільки точка на мапі", – пише автор про відчуття простору, часу та власного тіла на війні.

Книжка Гліба Бітюкова порушує актуальні соціальні питання, які хвилюють українців. Для письменника люди нібито розділилися на дві категорії: цивільні та військові. З кожним днем у ролі військового він забуває, як це – бути цивільним, прірва між ним та попереднім життя зяє чорнотою.

То як порозумітися людям в Україні? Як знайти містки для порозуміння між цивільними та військовими, коли усі переживають дуже різні досвіди під час війни? Для автора таким місточком стає спілкування з донькою. Бітюков-військовий переживав безліч складних емоцій, які мусив запечатувати всередині себе, але міг відкрити у записках доньці.

За словами автора, війна – це самотність, яка випалює і спустошує. Причому переживають її люди з різноманітними життєвими ситуаціями та досвідами. Відтак, книжка "Моїй донечці…" – це намагання бодай на крок зменшити цю прірву між людьми й подолати самотність.

Гліб Бітюков апелює до дорослого всередині кожного і кожної з нас, закликає нас бути свідомими та взяти на себе відповідальність за наше майбутнє.

"Я б так хотів, аби за ці роки великої війни ми нарешті подорослішали. Щоб почали ставити собі питання, яких раніше уникали. Хто відповідальний за майбутнє? За те, що з нами відбувається зараз і відбудеться колись?

Щоб нарешті, немов паросток, який пробивається крізь землю, немов дерева, що вигулькують у вранішньому тумані, постала відповідь: "Ми самі. Ми самі за все відповідальні". Ніхто не прищепить нам відповідальності за власну долю, поки ми не навчимося ухвалювати рішення з огляду на якість, а не на швидкість".

Поспостерігавши за хибними рішеннями в армії, за стражданнями людей на війні, бездумними наказами й військовими ритуалами, ветеран Гліб Бітюков застерігає нас бути розсудливими й прагнути якості у всьому, за що беремося.