Грецька трагедія на великому екрані. Режисер Ксав'є Легран про свій другий фільм з трилогії про патріархат

2 травня в український прокат виходить психологічний трилер "Спадкоємець" французького режисера Ксав'є Леграна. Після світової прем'єри на Міжнародному кінофестивалі у Сан-Себастьяні міжнародні кіновидання називали його епітетами "провокаційний", "шокуючий", "жорстокий, але елегантний".

Легран вже привозив українському глядачу порцію жорстокості – його дебютний повнометражний фільм "Опіка" був показаний у конкурсі київського кінофестивалю "Молодість" у 2018 році.

Всі три режисерські роботи Леграна – короткометражна стрічка "Перш, ніж втратити усе", дебютний повний метр "Опіка" та останній фільм "Спадкоємець" – присвячені темі чоловічого аб’юзу та втечі з жорстоких стосунків.

У "Спадкоємці" Легран загортає тему родинної жорстокості в обгортку психологічного трилера. Тут не лише розповідь про ускладнені сімейні стосунки, але й геть несподівані сюжетні твісти.

Легран створив сценарій на основі книги "Зона домінування" лауреата французьких літературних премій Александра Постеля. Для фільму змінив професію ключового персонажа, зробивши тло, на якому зав'язується уся історія, ще контрастнішим до приготованої для нього розв'язки.

Головний герой стрічки – 30-річний креативний директор відомого паризького модного дому Елліас Барнес (Марк-Андре Ґронден). Його стрімкий успіх у індустрії великої моди затьмарюють лише проблеми із серцем, вочевидь, успадковані від батька. Коли батько Елліаса раптово помирає, дизайнерові доводиться вирушати до його будинку, щоб розібратися зі спадком, який той залишив синові: матеріальним, генетичним та моральним.

Про те, чи здатен шокуючий моральний спадок позбавити героїчності, про схожість сучасного кіно з античними трагедіями та абсурдність світу великої моди поговорила з режисером Ксав'є Леграном журналістка УП.Культура Марія Кабацій.

– Ваш перший повнометражний ігровий фільм "Опіка" здобув Срібного лева у Венеції. Але він також змагався у конкурсі найвідомішого українського кінофестивалю "Молодість". Як це було – показувати свій дебют у повному метрі у Києві?

– Це було чудово. У мене не було можливості поїхати туди особисто, бо тоді мій фільм дуже багато подорожував по світу. Але для мене було вкрай важливо, щоб цей фільм звучав якомога гучніше. Фільм про жорстокість чоловіків стосовно жінок – це актуальна для всього світу тема.

– Чи відкрив повнометражний дебют для вас двері в Голівуд?

– Так, успіх першого фільму відкрив для мене багато дверей. Втім, я так і не зайшов у них. (Сміється). Мені надходило багато пропозицій, кілька з них було з Голівуду. Одна з них стосувалася зйомок римейку. Однак я відмовився від усього, бо мені була необхідна пауза.

Між своїми двома фільмами я займався іншими речами: я актор, граю в театрі, і це дуже важливо для мене також. А те, що мені пропонували, не припадало до душі. Знімання фільмів забирає багато часу, й ті проекти, на мою думку, не заслуговували всієї моєї уваги на наступні три або чотири роки.

– Усі три ваші фільми – один короткий метр та два повнометражні – торкаються родинних проблем і аб'юзу. Чому ви продовжуєте досліджувати саме цю тему? Чи є ваші роботи певною терапією для вас і для глядача?

– Можливо, я б не називав це терапією.

Швидше вони мають багато спільного з ідеєю катарсису, що був метою грецьких трагедій. Це те, що наша цивілізація продовжує робити і досі: ми споглядаємо якісь дії, які не мусимо виконувати самі, внутрішньо оцінюємо й ставимо їх під сумніви, щоб зрештою самим стати кращими людьми. Це якраз те, в чому і полягає суть катарсису.

– Давайте поговоримо про ваш фільм "Спадкоємець" у ширшому контексті. У вас в кадрі з'являються роботи Анрі Матісса, наче символ спадщини цілої французької нації. Франція мала нагоду переосмислити свою спадщину багато разів. Наскільки, на вашу думку, є важливою така робота – переосмислення спадщини?

– Перш за все сама назва – "Спадкоємець" – вказує на того, хто приходить після когось. У нашому випадку це спадщина, що є маскулінною – від батька до сина. Тож ми маємо нагоду говорити про жорстокість чоловіків, про жорстокість чоловіків стосовно жінок. Це було темою і мого першого фільму.

Я хотів поговорити про чоловічу жорстокість і про те, як вона передається у консервативній системі. Коли вважається, що чоловік не може плакати, чоловік мусить бути героєм та рятувати інших.

У цій стрічці я роблю якраз протилежне: показую чоловіка, який робить зовсім не героїчний вибір. Він хоче порятувати себе перш ніж кого-небудь іншого та відсуває подалі уявлення про хоробрість чи сміливість.

– У фільмі багато уваги відведено світові фешн-індустрії. Головний герой очолює модний дім, ви показуєте створення модних рекламних зйомок та модні покази, що схожі на карнавал. Чи відчуваєте ви, що модні шоу можуть певною мірою здаватися безглуздими, якщо ви не є частиною цього світу? Чи бачите ви цю абсурдність?

– Абсолютно так. Завдання мого фільму – показати падіння чоловіка. І я хотів, щоб він падав не просто з другого поверху, а з двадцятого. Як у справжній грецькій трагедії "Едип" або у творах Расіна [Жан Расін – французький драматург, що входив до "Великої Трійці" драматургів Франції XVII століття – УП.Культура]. Як принц Гамлет у Шекспіра.

Втім, я не хотів, щоб мій персонаж був політиком чи зіркою. Сьогодні світ моди присутній усюди: в журналах, в повсякденні. Тож я вважав, що буде дуже символічно та цікаво використати це.

Так, це може здаватися фарсом. Але у вас може виникнути таке ж відчуття, коли ви побачите виставу за п'єсою Софокла. Вони дуже потужні й важкі водночас, їхні герої стикаються з такими ж непереборними складнощами та переживають жахіття в реальному житті.

– Чи вивчали ви справжню фешн-індустрію для фільму "Спадкоємець" та, зокрема, французькі модні будинки? Які стрічки надихали вас на створення цього кіно?

– Так, обов'язково. Я мав щастя побувати за лаштунками кількох фешн-шоу. Мені пощастило зустрітися з Ніколя Жескьером із Louis Vuitton. Поспілкуватися з ним про його роль та той тягар, який він відчуває на своїх плечах як креативний директор модного будинку. Я кілька днів спостерігав за роботою Марії Грації К'юрі з Dior. А також я був за лаштунками останнього шоу Карла Лагерфельда.

Я дивився документальні фільми про світ моди. Я був зацікавлений у тому, щоб показати оцю всю кропітку роботу зі створення одягу. А також передати атмосферу створення справжнього фешн-шоу.

– Я не читала огляди критиків на вашу стрічку до перегляду, тож я, мабуть, ідеальна глядачка вашого фільму. Але з самого початку ви ніби даєте натяки глядачу, що це буде не просто фільм про серцевий напад, а дещо складніше. Я кажу про обрану вами музику. Як ви працювали із музичною складовою своєї історії?

– Для мене вибір музики була дуже символічним. Для фешн-шоу головного героя це великий уривок електронної музики, що звучить на початку фільму. А потім вона змінюється, стає більш "чистою". Коли Елліас приїздить у Монреаль – ми чуємо фортепіано. Більше немає жодних звуків електронної музики. Для мене це момент колапсу: шлях від того, ким він є, до повної тиші. Тому що після цього у фільмі немає жодної музики, лише звуки реального життя.

– Що, на вашу думку, відрізняє ваші два повнометражні фільми – "Опіка" й "Спадкоємець"? Чи що у них спільного?

– Для мене їх поєднує зв'язок із третім фільмом, бо я готую третій фільм. Це буде трилогія про патріархат. І я якраз працюю над її завершенням.