Роль культури для справедливого та сталого миру

На відкритті шостого Міжнародного форуму культурної дипломатії від Українського інституту свою промову про роль культури у становленні справедливого миру оголосила Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру у 2022 році.

Йде четвертий рік повномасштабного вторгнення, яке на переконання російських та західних аналітиків мало закінчитися за 4 дні. Україна вирішила відмовитися від ролі ідеальної жертви та чинити спротив. Українці продовжують боротися за найменший шанс для своїх дітей на мирне демократичне суспільство. Тобто мати свободу жити без страху насильства та довгу перспективу у майбутнє. Бо найшвидший спосіб зупинити війну – це програти війну. Але тоді миру не буде.

Путін розпочав повномасштабне вторгнення не для того, щоб захопити ще якусь частину українських земель. Наївно думати, що Росія поклала сотні тисяч російських солдат для того, щоб окупувати Авдіївку чи Бахмут. Путін розпочав повномасштабне вторгнення, щоб окупувати та знищити всю Україну та йти далі. Його логіка історична. Він мріє відновити російську імперію. Тому люди в інших європейських країнах у відносній безпеці тільки тому, що українці продовжують стримувати наступ російської армії.

Людська природа незмінна. Коли реальність лякає, то люди будуть її заперечувати. Вони знайдуть для цього десятки пояснень. І поводитися будуть відповідно. Міжнародним партнерам було важко уявити повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тепер їм важко уявити, що Росія може вдертися в Польщу. Я називаю цей психологічний механізм захисту "браком уяви". Як каже Орбан: "Україна – країна з дуже складною долею", а нас, мовляв, це не стосується.

Але правда в тому, що результати цієї війни визначать як буде виглядати Європа та світ в цілому. Десятиліття свободи після падіння Берлінської стіни можуть легко змінитися на десятиліття виживання.

Тому коли мене питають, як українці бачать досягнення справедливого та стійкого миру я завжди прошу переформулювати його правильно. Це проблема не тільки України, коли постійний член Ради Безпеки перекреслює Статут ООН, починає агресивну війну та пробує змінити міжнародно визнані кордони. Неможливо побудувати рай, навіть якщо ти острів, коли частина світу продовжує стікати кров’ю. Багато речей взагалі не обмежуються кордонами.

Тому невипадково я буду говорити про одну із таких речей. Про роль культури для досягнення справедливого та стійкого миру.

І моя перша теза, що для українців ця війна геноцидальна.

Путін відкрито говорить, що немає української нації, немає української мови, немає української культури. Усі ці роки ми документуємо як ці слова обертаються на жахливу практику. Росіяни фізично знищують активних людей на окупованих територіях – мерів, журналістів, дитячих письменників, священників, вчителів, бізнесменів. Вони забороняють українську мову та культуру. Вони грабують та знищують українську культуру спадщину. Вони забирають українських чоловіків в російську армію. Вони віддають українських дітей у табори перевиховання, де їм говорять, що вони не українські, а російські діти, що їхні батьки чи рідні від них відмовилися, і вони будуть віддані у російські сім’ї, які виховують їх як росіян.

Росія намагається представити наш спротив окупації та знищенню української ідентичності як дії, що підривають мир. Тож доводиться постійно пояснювати очевидні для нас, але неочевидні для світу речі. Мир не настає, коли країна, на яку напали, припиняє себе захищати. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – та ж сама війна, просто в іншій формі. Бо окупація – це не просто зміна одного державного прапору на інший. Окупація – це насильницькі зникнення, згвалтування, тортури, примусове усиновлення власних дітей, заперечення твоєї ідентичності, фільтраційні табори та масові могили.

Коли Путін на Алясці говорив Трампу, що буде вести війну до усунення її "першопричин", то ці першопричини є наше із вами існування. Для того, щоб знищити національну групу не потрібно вбивати усіх її представників. Можна примусово стерти їхню ідентичність – і вся національна група зникне. Тож росіяни свідомо застосовують насильство такого рівня інтенсивності, щоб єдиним способом врятуватися було йому підкоритися. Тоді запускається ще один психологічний механізм захисту "ідентифікація з агресором". Коли для того, щоб вижити треба переконати себе, що ти разом із ними, бо краще бути катом, ніж його жертвою.

Тому ми не можемо припинити спротив російській агресії. Якщо росія окупує Україну, то нас просто не буде. Країни, які втомлюються доводити свою ідентичність – зникають.

Моя друга теза про те, що ця війна змінює сприйняття українців у світі.

Кожна нація – це нарація як розповідь про себе. Але кілька століть українці жили в тіні російської імперії. Імперія – це не тільки про володіння землями, ресурсами та людьми. Це володіння знанням про те, як ми говоримо один про одного. Це про право давати речам імена. Ми увійшли в повномасштабну війну як суспільство без контексту. Люди на інших континентах знали про нашу частину світу тільки те, що тут є Росія. Наша історія була написана не нами. Ми країна з неперекладеною класикою. Мене досі перепитують чи правда, що українська мова відрізняється від російської.

У відповідь я часто розказую історію про картину Дега в музеї мистецтва Метрополітен. Вона зображує дівчат у національному вбранні. Але на картині із назвою "Російські танцівниці" дівчата одягнуті у вишиванки та віночки. Багато років українські мистецтвознавці надсилали листи та просили перейменувати картину чи додати примітку із поясненням. Ніхто не звертав на ці голоси уваги. І тільки після повномасштабного вторгнення Метрополітен змінив назву картини. Тепер вона називається "Танцівниці в українських костюмах". Певно адміністрація музею досі думає, що це російські танцівниці, які просто вдягли українські костюми. Але це важливе зрушення.

Україна починає з’являтися на ментальній мапі світу. Правда, дуже дорогою ціною. Ми яскраве свідчення, що суб'єктність країни вимірюється не рівнем національного доходу чи наявністю ядерної зброї, а готовністю громадян захищати свою свободу. Свободу бути незалежною державою, а не російською колонією. Свободу зберігати власну ідентичність, а не перевиховувати українських дітей як росіян. Свободу мати власний демократичний вибір як можливість будувати країну, в якій права кожного захищені, влада підзвітна та підконтрольна, суди незалежні, а поліція не б’є та не розганяє мирні студентські демонстрації.

Водночас ми бачимо, що інтерес до нашої країни потроху згасає. І це природньо. Ця війна далеко не єдина гаряча точка на земній кулі. Гуманітарна криза та військові дії в Судані тривають більше 20 років. Мільйонам жінок в Афганістані заборонили говорити в присутності чоловіків. Третина всіх ув’язнених письменників у світі знаходяться у тюрмах Китаю. І прямо в цей момент багато людей у різних частинах світу борються за свою свободу та людську гідність. На шпальти світових змі потрапляють одиниці.

Якщо Україну будуть сприймати виключно через призму жертв російських злочинів, а Росію через її "велику культуру", то ми програємо. Зображення тіл на вулицях Бучі чи знищеного драмтеатру у Маріуполі легко заміщують зображеннями інших жертв. Ми можемо бути цікавими поза нашим болем та стражданнями. Можна втомитися співчувати, але не можна втомитися надихатися.

Третя теза, культура є легітимізацією держави.

Культура як автономне явище виникла відносно нещодавно. До цього вона була частиною церковного життя або обслуговувала монархів та сприяла їхньому зміцненню. Процес розриву культури та влади розтягнувся на кілька століть. Чомусь "мистецтво поза політикою" почали розуміти як мистецтво поза усім, що завдає неприємних переживань чи спонукає вчиняти дії. Хоча раніше це означало, що мистецтво просто не обслуговує правлячі еліти. Наша тема на найближчі роки – це питання війни та миру. Якщо ми говоритимемо тільки про щось інше, то будемо поза реальністю часу.

Культура це також про звʼязаність досвіду між теперішнім та минулим. І цей досвід часто був розірваний у насильницький спосіб. Тож нам належить відновлювати ці розриви та надавати голоси тим, кого імперія викреслила з історії. Знищення ханського палацу у Бахчисараї не просто акт варварства, а свідома політика. Археологічні пам’ятки Криму мовчазні свідки, що влада росіян не походить з давнини. Більше того, вони змушують розуміти, що ця влада тимчасова.

Культура – це не тільки про твори мистецтва чи продукти масового користування. Це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки. Проблема нашого суспільства довгий час була в його нездатності називати зло злом. Ми жили в країні, де вулиці носили ім'я катів українців. Цим катам стояли пам’ятники. І це особливо нікого не хвилювало.

Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн, а війна двох систем – авторитаризму та демократії. Кожній із них відповідає свій набір цінностей. Усталені стосунки між людьми відображають уявлення суспільства, якою може бути політична влада, яке місце свободі людини та насильству над людиною ця влада відводить. І ми боремося не тільки тому, що ми – не вони. А тому що ми обстоюємо цінності, несумісні із російським способом життя.

Четверта теза, культура створює та просуває сенси.

Як і багато хто в Україні я народилася на уламках Радянського Союзу. Але у цій боротьбі ми стали європейцями. Бо Європа це не про географію, а про цінності. Українці переосмислюють цінності свободи та безпеки, які західні суспільства тривалий час сприймали як даність.

По-перше, для нас свобода – це не цінність самовираження, а як це не парадоксально – цінність виживання. Ми би не вижили та не постали як нація, якби усі ці століття вперто не прагнули свободи.

По-друге, ми не протиставляємо свободу та безпеку. Нам потрібна свобода для безпеки та безпека для свободи, бо втрачаючи одне, ми неминуче втрачаємо й інше.

По-третє, держава для нас – це середовище існування, а не просто набір сервісів. Це те, що зберігає нашу ідентичність. Любити можна неідеальне. Навіть неідеальне треба захищати і берегти.

По-четверте, ми віримо, що усі зусилля звичайних людей мають сенс. Ми ніколи не мали розкоші покладатися на ефективні державні інституції, тому самоорганізація та низова суб’єктність наша вітальна сила.

Постає питання як нам про це все говорити? Дорікання, залякування чи істерика – не працюють. Я часто використовую тест дзеркала, коли нагадую собі як українське суспільство поводилося до повномасштабного вторгнення. Єдиний правильний tone of voice – це гідність.

Я записувала свідчення українського вченого, філософа Ігоря Козловського після 700 днів російського полону. До цього я опитала більше сотні людей, які вижили, і вони розказували як їх били, катували, забивали в дерев’яні ящики, відрізали кінцівки, дробили коліна, проводили струм через геніталії, змушували писати власною кров’ю. Тож мене мало чим можна було здивувати. Але Ігор згадав ніби неважливу для доказової бази деталь. І вона мене вразила.

Він описував свої будні в камері-одиночці. Це було підвальне приміщення, в якому за радянських часів утримували смертників. У камері не було вікон, туди не заглядало сонце, бракувало повітря та було важко дихати. По брудній підлозі протікала каналізація. Із отвору цієї каналізації вилазили щури. І відомий на всю країну вчений розказував мені, як він читав цим щурам лекції по філософії, щоб бодай чути звук людського голосу.

Ігор Козловський був жертвою, у тому юридичному розумінні, що його викрали, утримували в нелюдських умовах та катували так, що він заново вчився ходити. Але навіть це не стало для нього підставою, щоб ставитися до себе як до жертви та проживати себе як жертву. Бо основою нашого буття є гідність, а не жертва. А гідність – це дія.

Мова не тільки про те, щоб відчувати свою відповідальність за все, що відбувається, але й робити правильні речі, що це змінити. Гідність дає силу боротися навіть у нестерпних для людини обставинах. Ми не заручники обставин, а учасники цього історичного процесу.

Чесна відповідь щодо справедливого та стійкого миру в тому, що робити остаточні висновки ще зарано. Але нам вже сьогодні потрібно чітко визначити, що таке для нас мир та перемога у цій війні. Вихід на державні кордони – це не перемога, а відновлення міжнародного права. Перемога – це досягнення наших історичних цілей: остаточний розрив із "рускім міром" та повернення до європейського цивілізаційного простору. А хто планує на довше, той виграє.

Олександра Матвійчук – українська правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру у 2022 році.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.