"Проявляю солідарність з українцями". Як зірка іранського кіно головує на фестивалі "Молодість"
Цьогоріч у журі кінофестивалю "Молодість" головує Мохаммад Расулоф – іранський кінорежисер з міжнародним визнанням, якого, так само як і інших талановитих колег, рідна країна прагнула відправити за ґрати.
На "Молодість" Мохаммад привозить свій останній фільм "Насіння священного інжиру". Цей фільм знімався підпільно, а потім потрапив до основного конкурсу Каннського кінофестивалю й отримав спеціальну відзнаку. Це напружений трилер з елементами документалістики, який висвітлює іранські протести через життя однієї родини державного службовця.
Кінокритикиня Соня Вселюбська, на прикладі фільму Расулофа, розповідає про те як іранські кінематографісти постійно шукають творчі виходи під жорсткими обмеженнями влади та ставить режисерові кілька питань про нього та його нову стрічку.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Іранський кінематограф є символом спротиву проти диктаторської влади, а його режисери діють як справжні політичні активісти, яких постійно затримують й переслідують, але вони ніяк не здаються.
Власне, сучасний іранський кінематограф відомий на заході, сформувала саме диктатура. Абсурдні обмеження й утиски постійно змушували відчайдушних режисерів шукати винахідливі шляхи для створення та розповсюдження свого кіно.
Політика та мистецтво, як рефлексія й зброя, являють собою дієвий синтез в іранському кінематографі. Схожої динаміки набуває й український кінематограф, зокрема у комунікації через документальну форму, необхідність якої наче продиктована реальністю.
Втім, коли в Україні документальне кіно це найочевидніший, а разом з цим, й технічно простіший вихід в умовах повномасштабної війни, в Ірані, режисери, що виступають проти режиму, майже не мають змоги знімати кіно взагалі. Тим паче документальне. Ще у 2010-му році режисера Джафара Панагі осудили за спроби знімати президентські вибори, звинувативши його в антидержавній пропаганді із забороною знімати кіно й залишати країну.
Однак, іранські режисери продовжують свою роботу, адже готові ризикувати порушенням цих заборон, і якимось чином, удача не рідко йде їм на зустріч. Так вже у 2011-му році фільм Панагі під каламбурною назвою "Це не фільм" показали в Каннах, а сам матеріал фільму таємно передали на флешкартці в кондитерському торті. За варти Панагі все-таки потрапив аж на шість років, коли прийшов у вʼязницю заступитись за свого талановитого друга й колегу Мохаммада Расулофа.
Фільм Расулофа "Зла не існує" вже у 2022-му став переможцем Берлінського кінофестивалю. Стрічка стала потужним політичним висловлюванням проти смертної кари в Ірані. Його наступний фільм "Насіння священного інжиру" взагалі народився на світ дивом. Фільм було знято в таємниці, з порушенням усіх канонів місцевої пропаганди, з мінімальними локаціями та обмеженою кількістю акторів.
Втім, невдовзі до початку Каннського кінофестивалю й водночас напередодні свого потенційного увʼязнення строком у вісім років, він втік з Ірану та презентував свій фільм на червоній доріжці самостійно. Після премʼєри зал плескав 20 хвилин. "Насіння священного інжиру" – новий фестивальний гіт з величезними амбіціями, обсяг яких ми вже скоро побачимо під час нагороджувального сезону.
"Насіння священного інжиру" – розповідає про родину з Тегерану. Голова родини Іман отримує бажане підвищення по державній службі. Відтепер він має куди більше влади у каральній системі й навіть отримує пістолет. Іман ділиться цими новинами зі своєю дружиною, адже у них зʼявилась надія на покращення рівня свого життя та двох дочок, що дорослішають з ними під пильним наглядом.
З ними, вочевидь, ділитися деталями карʼєрного розвитку батьки не наважуються. Тим паче коли за вікном починають спалахувати жіночі протести, а дівчата починають уважніше придивлятися до відеороликів де жорстоко розганяють протестувальників.
Новий фільм Расулофа вийшов чи не найнапруженішим трилером, який може побачити глядач цьогоріч. Це велике повільне кіно хронометражем у 167 хвилин, сповнене діалогів у напівтемних кімнатах квартири, де розгортається справжня трагедія про всюдисущі наслідки репресивного режиму. Ці камерні сцени режисер поєднує зі вставками реальних відео з іранських протестів, знятих на телефон. Саме ці кадри дивляться доньки, ховаючи телефони від батьківських очей.
Цей фільм ілюструє великий потенціал поєднання жанрового ігрового кіно разом з цивільною документалістикою. Включення протестних відео є винахідливим рішенням Расулофа принести хоч аби яке документальне зображення Ірану на сучасні екрани, а й разом поставити наголос на реалістичності свого трилера.
Зображаючи одну родину сковану в стінах тегеранської квартири, режисер віддзеркалює їх внутрішні конфлікти на національні. За Расулофом, катастрофічні розриви поколінь, політичних поглядів й гендерних прав, от-от досягнуть катарсису.
Про підходи до зйомок, державні политики та парлелі з українським кіно Мохаммад Расулов розповідає в ексклюзивному інтерв'ю УП.Культура.
"Насіння священного інжиру" був найаполітичнішим фільмом на цьогорічному Каннському кінофестивалі, що підтверджується не лише прямо політичним сюжетом стрічки, а й обставинами та підходом до зйомок, адже робота велась під загрозою з боку держави. Що мотивувало вас продовжувати роботу над фільмом попри все?
Протистояння будь-якій тоталітарній владі, будь-якому диктатору хоч-не-хоч робить вас політизованим. Пошуки свободи для творчості, яке регламентовано моїм власним правом людини, стимулює мене продовжувати свою діяльність.
У вашому фільмі присутні документальні кадри протестів 2022-2023-х років. Побачивши їх, мені видалося, що це є винахідливим прийомом принести дещицю чистої документалістики Ірану на світові екрани. Розкажіть про це детальніше.
Існують певні обмеження у мистецьких формах. Іноді митець сам обирає і встановлює для себе ці рамки, іноді вони нав’язуються митцю.
У своїй стрічці я оповідаю про події всередині однієї сім’ї в межах помешкання. Водночас я повинен показати, що відбувається в цей самий час поза межами їх дому. Зважаючи на те, що зйомки велися дуже втаємничено, навіть і не йшлося про зйомку на вулицях Тегерану.
За змістом документальні кадри були надпотужними і здавалося, що під час реконструкції ця особливість може бути втраченою. Водночас під щільним тиском і цензурою ЗМІ, а й особливо під час протестів, цей спосіб використання кадрів добре демонструє вплив соціальних мереж на населення.
Спільним в українському та іранському сучасному кінематографі є тяжіння до документалістики, навіть у художньому кіно. В той час, як зйомки документальних фільмів в Україні є обов’язковим явищем через війну, чим на вашу думку це зумовлюється в Ірані?
Десятиліттями Ісламська Республіка через ЗМІ маніпулює життями людей. ЗМІ створило свій образ життя для іранців, продиктований ідеологічним вектором уряду. Багато митців змушені в обхід цензури знімати й фіксувати справжнє життя в Ірані.
На заході полюбляють красиво говорити про цінну роль мистецтва у політиці. Однак, коли заходить мова про країни, які зіштовхнулися з найбільшими викликами як то повномасштабна війна чи диктатура, чи вважаєте ви, що мистецтво може дієво впливати на внутрішню політику країни?
У країнах тоталітарного режиму або тих, де у керма сидить диктатор, мистецтво стає інструментом пропаганди або несе суто розважальний характер. Таким чином уникнення цензурування та провладної повістки є своєрідним протистоянням, націленим на зміни та трансформації, які обов’язково матимуть вплив.
Найвідомішим прикладом потужної кінематографічної роботи політичного характеру є український фільм Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі". Мені не відомо бачили ви його чи ні, але тут доречним вважаю згадати саме про пана Мстислава, який перетворив свою камеру на зброю. Цей фільм став предметом уваги на багатьох політичних платформах, але водночас приніс багато етичних дилем, як то відображення сцен насильства на екрані. На вашу думку, чи має право кінематограф виходити за рамки моралі задля політичної боротьби у своїй екранізації?
На жаль, я не бачив цього фільму, а тому про рівень екранізованого насилля у фільмі, мені нічого не відомо.
Що стосується мене особисто, я надаю перевагу використанню таких технік, які дозволять продемонструвати усе необхідне (навіть насильство) не мовою ворожості чи насильства.
Яким чином ви стали головою журі цьогорічного фестивалю Молодість та які ваші очікування від головування?
Один із моїх друзів, Альберт Відшпель, у повідомленні із запрошенням приєднатися до кінофестивалю, поділився цією ідеєю. Я радо погодився. Це змога висловити мою солідарність та емпатію українським кінематографістам й українському народу.
Чи стежите ви зараз за українським кіно? Чи маєте улюблені фільми?
Мені відомо про численні динамічні та сміливі роботи українських кінематографів, однак, на превеликий жаль, через умови, в яких я був вимушений перебувати, я не міг можливості дивитись кіно.
Впродовж останніх років, я пережив ув’язнення, допити та сильний тиск з боку органів безпеки, які зламали моє життя. З того моменту, як я залишив Іран, постійно знаходжусь у дорозі, відвідуючи кінофестивалі. Сподіваюсь, найближчим часом мені випаде нагода оновити свій бекграунд.
Сплинув деякий час з моменту вашої втечі із Ірану. Чи існує на цю мить місце, де ви відчуваєте себе у безпеці?
Так, наразі я проживаю в Німеччині. Життя в Німеччині не можливо зрівняти із гнітючою атмосферою страху та задухи, яка панує в Ірані.
