Сребрениця: майже тридцять років потому

У лютому 2024 року Музей воєнного дитинства святкував свій сьомий день народження, тож як проєктна менеджерка української філії я мала нагоду вкотре відвідати Боснію та Герцеговину, в столиці якої і зародився проєкт. Це була вже третя моя поїздка до Сараєва, тож цього разу я вирішила скористатися шансом заглибитися в історію країни та відвідати Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року в Сребрениці.

11-22 липня 1995 року в цьому регіоні відбувся один з найбільших в історії злочинів проти людства: масове вбивство понад 8 тисяч боснійських мусульман (переважно чоловіків та хлопчиків) боснійським сербами, що захопили містечко. Точна цифра загиблих досі невідома, тому що перед поверненням захоплених територій злочинці намагалися приховати вбивства. Щоб замести сліди, кілька масових поховань боснійські серби відкривали ескаваторами та закопували змішані рештки по різних місцях. Процес ідентифікації досі триває, кожного року 11 липня в День пам’яті жертв геноциду на кладовищі з’являються нові могили, хоч з тих подій пройшло майже тридцять років. Про деякі масові поховання досі нічого не відомо, адже вбивці, частина з яких продовжує вільно жити в Республіці Сербській, про них ніколи не розкажуть.

За результатами Дейтонської угоди Боснія та Герцоговина була поділена на два автомномних утворення: Федерація Боснії і Герцеговини (де проживає більша частина боснійців та боснійських хорватів) та Республіка Сербська (88% населення за останнім переписом 2013 року – серби). Попри те, що у 2007 році, слідом за Гаазьким трибуналом для колишньої Югославії, Міжнародний суд визнав злочин у Сребрениці геноцидом, Республіка Сербська досі офіційно заперечує геноцид.

Під охороною 24/7

Наближаючись до Поточар, де фактично знаходиться Меморіал, наш гід Аднан показує з вікна машини різні місця, де майже 30 років тому відбувалися масові вбивства: величезний білий ангар, футбольне поле, ліс яким намагалися втікати бранці. "Зараз це приміщення пофарбоване, але якщо придивитися, там з країв дверей видно сліди від куль", – каже він. Не розумію, перепитую, як це так, місце, де загинула така велика кількість боснійських мусульман може бути пофарбована та облицьована новенькою вагонкою. "Бо це приватна власність, і тепер там знову промислове приміщення. Зупинятися тут не можна, будуть проблеми".

Біля футбольного поля ми змогли зробити невеличку зупинку. Проте все, що про це місце може дізнатися випадковий турист – мовчазна дата. Що саме тут сотні чоловіків чекали на смерть, стає відомо лише зі слів гіда.

Меморіал та кладовище розташовані на території республіки, яка не визнає масові вбиства 1995 року у Сребрениці геноцидом. Тому, аби попередити вандалізм та наругу над могилами, кладовище 24 години на добу знаходиться під державною охороною.

В містечку та околицях є невелика кількість боснійських мусульман, що повернулися після війни в рідні місця. Проте їм складніше знайти роботу, вони мусять ходити до школи, де навчаються сербською. Тему Боснійської війни у школах БіГ пропускають: дають можливість учням дізнатися ці сторінки історії у батьків. На жаль, версії подій боснійських сербів відрізняються від того, що розповідають боснійські мусульмани.

Не робота, а місія

Відвідування починається з документального фільму з кадрами чоловіків та хлопців з перемотаними позаду руками, що йдуть на смерть. Попри те, що я готувалась морально до цієї поїздки, і досить стійко сприймаю щоденні новини, ці відео занадто сильно нагадали мені добре відомі кадри з Бучі. Стримати сліз не вдалося, як і заспокоїтися загалом, тож екскурсія трошки затрималась: група чекала заплакану мене з вбиральні. Еніс Мустафич – молодий хлопець, що вільно говорить англійською та німецькою – працює гідом в самому Меморіалі і дуже особисто сприйняв мою реакцію, тож до кінця екскурсії багато запитував про український досвід, ми довго говорили про війни та справедливе покарання.

Еніс працює в Меморіалі та не бажає використовувати нагоди до еміграції попри широкі можливості, які перед ним відкривають його знання та молодість. Чому? Мене саму, як людину, що живе у Києві і працює в Музеї воєнного дитинства, це питали не раз.

Еніс розповідає, що обрав працювати гідом у Меморіальному центрі, тому що історія геноциду в Сребрениці є і його особистою. Коли йому було чотири, він також був у Сребрениці в липні 1995 року, де втратив родичів під час геноциду. Декого з них знайшли в масових могилах, зараз вони поховані на кладовищі в Поточарах. Деякі з них, на жаль, досі вважаються зниклими безвісти.

Еніс відповідає на моє питання: "В Меморіальному центрі я відповідаю за проведення екскурсій для відвідувачів та проведенні історичних лекцій про події війни в Боснії і Герцеговині. Довгий час я працював у Сараєво над різними проєктами, але коли почув, що Меморіальний центр шукає молодих людей зі знанням іноземних мов, я не вагався повернутися до Сребрениці, щоб зробити свій внесок у цю історію.

Мені приносить задоволення можливість поділитися правдою про геноцид у Сребрениці з відвідувачами. А найбільшу цінність я відчуваю в тому, що можу бути голосом жертв і розповідати їхню історію, щоб їх не забули. Я думаю, що це найменше, що ми можемо для них зробити."

Також гід зізнався, що найбільшим викликом в цій роботі стають емоції. Адже нелегко щодня, кілька разів на день повторювати таку сумну історію.

Обід у свідків геноциду

Як стало зрозуміло з розмов з місцевими, життя боснійських мусульман у Сребрениці зараз не можна назвати легким – дуже складно знайти гідну роботу, робочі місця віддають сербам. Родини тих, хто вижив під час геноциду, вимушені погоджуватися на будь-яку роботу.

"А тепер ми їдемо на обід до свідків геноциду. Ви зможете їх розпитати про все, що вас цікавить", – повідомляє Аднан, гід що супроводжував нас з Сараєва. Не маючи віри тому, що я щойно почула, перевіряю сайт агенства. А там і справді страшний в своїй нетактовності пункт програми: "Обід у свідків геноциду". Не уявляю собі подібні тури в Бучі чи Ізюмі, і сподіваюся, що вони ніколи не стануться.

Наша група складалась з мене, двох колег боснійок та хлопця з Німеччини що працює з темою пам’яті. Тож попри заклики Аднана питати про якість деталі страшних липневих днів 1995 року, ми обмежилися ввічливими розмовами ні про що.

Можу лише припустити, якими різними можуть бути туристи та якими нелегкими можуть бути такі розмови для тих, хто накриває чужинцям на стіл. Наприкінці обіду господиня? винесла коробку, наповнену брошками у формі біло-зеленої квітки з 11 пелюстками.

Це знак пам’яті про геноцид у Сребрениці: білі пелюстки символізують невинність, а зелена серединка – надію. Колега, що була зі мною на екскурсії додає: ця квітка нагадує за своєю формою образ десяти жінок, що схилилися у молитві навколо труни, вкритої за традицією зеленою тканиною.

"Я не назвав би те, що я роблю, роботою. Скоріше, це місія. Крім того, одним із викликів є той факт, що геноцид досі заперечується. Але резолюція ООН дає надію, що одного дня це заперечення припиниться. Дуже важливо говорити про геноцид, щоб люди з усього світу знали, що сталося, через жертв та тих, хто вижив, а також для того, щоб таке більше ніколи не повторилося у світі." – завершив Еніс Мустафич.

Дуже важливо говорити про геноцид. Ми, на жаль, вже знаємо, що уроки 90-х не навчили світ реагувати на воєнні злочини, які продовжують повторюватися. Але від нас залежить, чи світ про них почує.

Олександра Дмитренко, проєктна менеджерка Музею воєнного дитинства в Україні 

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.