Головна балетмейстерка СхідОпера Світлана Коливанова: "Після війни для балету настануть важкі часи"

Є балерини-легенди. І Світлана Коливанова безперечно серед них. Українська балерина, педагогиня, народна артистка України та головна балетмейстерка Харківського національного театру опери та балету. У її житті були великі партії, міжнародні конкурси, гастролі, десятки сцен, видатні партнери й балетмейстери. Вона створювала образи, які вимагали не лише техніки, а й характеру, внутрішньої свободи, здатності щоразу ставати іншою.

Сьогодні їй 86, а Харків і театр живуть у зовсім інших обставинах, утім, вона досі щодня приходить до театру, працює з молодими артистами та передає їм школу, яку свого часу формували в ній видатні педагоги й балетмейстери.

Спеціально для УП.Культура дослідниця балету Катя Єлецьких побувала в Харкові та поговорила зі Світланою Коливановою про її шлях у балеті, випробування, що супроводжували кар'єру, велике та єдине кохання, особливий зв'язок із Харковом, майбутнє балету і про те, чого вона так і не навчилася за все життя, – зраджувати любов глядача.

"Поки я жива, завдяки нашим захисникам, які працюють там, ми маємо працювати кожен на своєму місці. Мені навіть здається, я весь час перебуваю в театрі. Це мій перший дім. А квартира – вже другий".

Коливанова віддала сцені сорок років. Востаннє вона вийшла на сцену у 60 років у номері "Лебідь, що помирає" – постановці, яка визнана у світі вершиною балетного мистецтва. І одразу, майже на початку нашої розмови, формулює принцип, який пройде через усе її життя: "Я весь час працювала. Це найголовніше. Я люблю свою професію. Якщо не любити цю професію і не працювати, то в балеті взагалі нічого робити".

Її перший справжній дотик до цього мистецтва стався ще до того, як вона взагалі дізналася, що таке балет. Народилася Світлана в Росії, а після війни, в 1946 році, родина опинилася в Україні у місті Самбір. Згодом переїхали до Борисполя. Одного разу туди приїхали циркові артисти. Маленька Світлана побачила акробатів, їхню пластику, "містки", які вони робили, і почала сама повторювати побачене.

"Я ж тоді взагалі нічого не знала про балет. Але мені сподобалася пластика. Я йшла кудись у поле й намагалася робити ці містки. Тобто вже десь інтуїтивно виробляла в собі гнучкість".

У Борисполі на свята діти виступали на невеликому стадіоні, складали гімнастичні "піраміди". Світлана була маленькою і, як вона пригадує, десь нагорі однієї з таких конструкцій її й помітив сержант Микола Саєнко. Він розпитав, де вона живе, прийшов до батьків і сказав: у вашої доньки є здібності до балету.

Батьки, робітничі люди, не дуже розуміли навіть, що означає саме слово "балет". Сім'я жила дуже бідно. Батько працював водієм вантажівки в лісгоспі, мати теж працювала там. Саєнко вів гурток для дітей льотчиків і штурманів і запропонував Світлані приходити на заняття. Так у житті Світлани з'явився її перший "балетний станок" – звичайна шкільна парта.

"Ми трималися за парти й намагалися виконувати те, що він нам показував. Ось такі були мої перші ази".

Можливо, на цьому все й закінчилося б. Але Світлана дружила з донькою штурмана, і мати цієї дівчинки повезла свою дитину до Києва вступати до хореографічного училища. Світлану просто взяли із собою. Подругу не прийняли: викладачі вирішили, що її фізичні дані не відповідали вимогам професії. А потім хтось запитав: "А це що за дівчинка?". Світлану вирішили теж подивитися.

"Подивилися і кажуть: цю дівчинку ми можемо зарахувати. Я приїхала додому у захваті: "Мамо, мене зарахували до училища!" Батьки, звичайно, шоковані". Їй треба було їхати з Борисполя до Києва. Самій. Батьки не могли кинути роботу. Грошей майже не було. А вона плакала й повторювала, що хоче вчитися. Батько зрештою сказав: "Будемо вчити".

У 1951 році Світлану зарахували до експериментального класу Київського хореографічного училища. Романтики в перших роках навчання було небагато. Про комфортні побутові умови навіть не йшлося. Спочатку вона з іншими двома дівчатами жила в одній кімнаті, всі спали на одному дивані. Їдальні в училищі не було. Треба було десь шукати їжу, економити, пристосовуватися. Батьки не могли оплачувати квартиру грошима і привозили господарям картоплю, овочі, все, чим могли розрахуватися.

Туга за домом накопичувалась. В якийсь момент Світлана не витримала. Прийшла до завуча і сказала: більше вчитися не буду, їду додому. Завуч написав батькам записку з проханням приїхати "обговорити долю доньки". Приїхав батько. Йому пояснили: якщо дівчина залишиться, матиме й освіту, і професію. Було вирішено продовжити навчання.

Пізніше, коли училище перебралося з вулиці Бульварно-Кудрявської (тоді – Воровського) на Чикаленка (тоді – Пушкінська), вона жила буквально навпроти – у комунальній квартирі. Господарі відгородили шматок коридору фанерною стінкою. Батько привіз дерев'яну розкладачку. Увечері вона її розкладала, зранку складала до стіни й бігла на заняття. І дивовижним чином саме про ті роки вона сьогодні говорить не з образою, а з вдячністю.

"Мені дуже подобалося вчитися. Я була дуже посидюча. І вважаю, що отримала дуже хорошу школу". Серед своїх головних педагогів вона називає Алісу Никифорову, Валентину Єфремову та Галину Березову. Від тієї школи в Коливанової залишилося й дуже конкретне уявлення про професійну дисципліну. Навіть про те, як артист має виглядати на щоденному класі.

"До нас ставилися дуже суворо. Ми повинні були займатися тільки в спеціальній формі. Зараз, може, в училищі цього ще дотримуються, а в театрі хто що на себе вдягне. Я завжди цим незадоволена. Артист балету все-таки має виглядати елегантно".

Вона сама сміється, що, можливо, ставиться до цього занадто категорично. Але для неї охайність у залі – така сама частина професії, як постава чи правильно виконаний рух.

І саме в училищі почалася ще одна історія, без якої неможливо розповісти про Світлану Коливанову, – історія її дуету з зіркою українського балету, танцівником Теодором Попеску. Вони прожили разом 48 років, були партнерами не лише в житті, а й на сцені, разом проходили крізь гастролі, переїзди, репетиції, успіхи й професійні випробування. Їхній союз став рідкісним випадком, коли сценічне партнерство й особисте кохання існували десятиліттями поруч і, здається, лише підсилювали одне одного.

Власне, сама історія Теодора могла б стати окремим фільмом. Після загибелі батьків у Румунії семирічний Теодор залишився з чотиримісячним братом на руках. Згодом дітей віддали до притулку. У хореографічне училище він потрапив майже так само парадоксально, як Світлана: хотів вступати до музичного класу, грав на трубі, але місце знайшлося у хореографічному. Коли на вступі перевіряли виворотність і гнучкість, хлопець ніяк не міг зрозуміти, до чого це все. "А коли я буду грати на трубі?" – запитав він. "Хлопче, тобі труба. Тебе в балет прийняли", – відповіли йому.

Їхнє знайомство цілком могло б стати лібрето до романтичного балету. Хлопці-сироти жили просто при училищі, у відгородженій частині роздягальні. Якось до свята дівчата вирішили допомогти їм облаштувати побут: купили простирадла, завіски й зробили графік чергувань з прибирання.

Під час одного такого чергування Світлана залізла мити під ліжком. Теодор в цей час повернувся після заняття і сів на те ліжко. Вона завмерла. Хлопці підгодовували мишку на ім'я Машка. Почувши шурхіт, Теодор вирішив, що під ліжком саме вона. "Машко, виходь", – покликав. З-під ліжка виповзла Світлана.

Потім було перше запрошення в кіно, прогулянки бульваром Шевченка і камінці, які Теодор кидав у вікно, щоб покликати її гуляти. "Нас питали: ви не набридли одне одному? А ми ж весь час разом – на роботі, на виставах. І не набридли. Видно, нас поєднала доля нашим розумінням життя, нашим ставленням до нього. І, звичайно, любов'ю".

Можливо, саме тому особливо щемко слухати Коливанову, коли вона пояснює, що таке справжній балетний дует. За її словами, Теодор завжди повторював: увага глядача насамперед спрямована на балерину. Вона ніби попереду, партнер залишається трохи в тіні. Але саме від нього залежить надзвичайно багато: як він підніме, як опустить, як утримає під час обертання.

"Балерина може блискуче танцювати окремо, партнер – теж, а дуету може не бути. Партнер має дуже тонко відчувати балерину, її рух і ніби доповнювати його. Подивіться на фотографію пари, проведіть уявну лінію від руки до ноги, від голови – до руки партнера. Якщо всі ці лінії продовжують одна одну, виникає гармонія. Не просто двоє людей, які правильно виконують свої партії. А дует".

Теодор закінчив училище раніше і почав працювати в Києві. Світлана завершувала навчання. 1958 року як найкраща учениця представляла Київ на огляді балетних училищ у Москві. У передвипускному класі блискуче станцювала провідну роль у балеті "Берег щастя". В 1959 році Теодора запросили працювати до Ташкента, а Світлана, закінчивши навчання, вступила на службу до Київського театру опери та балету. Аж тут до неї дійшли чутки: Теодор нібито збирається одружуватися.

Рішуче гаряче серце надіслало йому телеграму: вітаю зі шлюбом, бажаю щастя й дітей, незабаром наслідую твій приклад. Відповідь була короткою: "Зі шлюбом поспішила. Твого прикладу не наслідую". Дружина педагога Теодора подивилася на все це, дала Світлані гроші на квиток і сказала: "Лети до Ташкента й з'ясуй нарешті свою долю".

"Це був мій перший у житті політ. Бозна-куди. Але якщо почуття любові є, воно ж нікуди не повинно подітися". Теодор зустрів її і майже одразу запитав:

"Паспорт взяла?"

"Взяла".

"Ну тоді ходімо розписуватися".

7 квітня 1960 року вони одружилися в Ташкенті. Світлана повернулася до Києва, тоді її вже було зараховано до трупи Національної опери України, оформила звільнення і переїхала до чоловіка.

Ташкент дав їй те, без чого важко уявити подальшу кар'єру: репертуар. За три з половиною роки вона підготувала цілу низку великих партій: "Дон Кіхот", "Жизель", "Шопеніана", "Лебедине озеро" та інші вистави. "Теодор уже танцював провідні партії й після власних спектаклів пізно ввечері йшов зі мною до репетиційної зали".

Наприкінці 1963 року вони на запрошення мали приїхати із виступом до Харкова. Не долетіли. У Куйбишеві літак потрапив в аварію. Зламалося шасі, машину винесло на поле. Пасажири вижили, але літак згорів вщент. Подружжя повернулося до Ташкента. А з Харкова продовжували телефонувати: приїжджайте. Наприкінці грудня вони таки прилетіли. Так почалася харківська частина життя Світлани Коливанової. Частина, яка зрештою стане головною.

Її репертуар зростав. Десятки ролей, зовсім різних за характером. Коливанова каже, що кожну треба було спочатку зрозуміти: читати твір, вдумуватися, шукати характер, а вже потім переносити його у рух. Одним із найбільших випробувань стала партія Кармен. Після академічної класики все в цій партії було іншим – характер, пластика, спосіб існування на сцені. Для роботи над роллю Коливанова поїхала на зустріч до Алісії Алонсо. Кубинська балерина почала показувати їй варіацію. "Я подивилася і кажу: "У мене нічого не вийде. Взагалі". Дорогою назад у потязі вона продовжувала повторювати, що танцювати Кармен не буде. Теодор зрештою не витримав: "Знаєш що, я зараз взагалі вийду з потяга. Їдь сама".

Почали працювати. І вийшло. "Я дуже полюбила свою Кармен. Вважаю, що партія вийшла дуже вдалою. Хоча спочатку я дуже боялася".

У кар'єрі Коливанової взагалі дивним чином поруч існують великі театри, міжнародні конкурси – і сцени, яких буквально не було. Під час Декади України в Росії артисти приїхали виступати перед працівниками великого підприємства. Коли приїхали, з'ясувалося, що майданчика для танцю не було. Тоді поруч поставили дві вантажівки, розкрили борти, застелили їх килимами. І Коливанова вийшла на цю імпровізовану сцену. "У нас завжди було таке кредо: якщо ми кудись приїхали, ми обов'язково повинні виступити. Там не було ніякого майданчика. Ну а що робити?"

А 1966 року був конкурс у Варні. Спочатку Світлана мала їхати з Теодором, але вікову межу учасників змінили, і він уже не проходив за умовами. Її партнером став молодий Борис Акімов, який щойно закінчив училище. Коливанова нервувала настільки, що в якийсь момент хотіла відмовитися від участі. Перед нею сиділо журі, в якому були люди, чиї імена вже увійшли в історію балету. Вона вистояла. І привезла срібну медаль міжнародного конкурсу у Варні. Для неї ця нагорода й сьогодні важить особливо. "Звання можуть дати, а можуть не дати. А тут треба витримати змагання".

За роки кар'єри балетний дует Коливанова-Попеску об'їздив того часу увесь СРСР, брав участь у гастролях у Сполучених Штатах Америки, Італії, Польщі, Німеччині. Їх неодноразово запрошували до інших театрів. Пропонували кращі умови, квартири. Вони щоразу поверталися до Харкова.

"Нас дуже любив глядач. І я тоді думала: а совість у людини повинна бути? Якщо тобі створили всі умови для роботи, дали звання, якщо є любов глядача – взяти й поїхати? Ми цього не зробили".

У цій професії, втім, любов ніколи не означала легкості. Ще під час навчання у Світлани діагностували викривлення хребта. Вона ходила на коригувальну гімнастику і продовжувала займатися. "Я полюбила професію, полюбила саме навчання. Тому докладала всіх зусиль, щоб рухатися далі". Для Коливанової балет взагалі майже не терпить жалості до себе.

"Буває температура, а ти вже призначений на виставу. Ніхто тебе не підмінить, не замінить. Ти повинен вийти. І глядач не має знати, що з тобою". Стерті до крові п'яти чи пальці, біль, втома залишалися за кулісами. "Глядач прийшов побачити красиве, прекрасне. Він не повинен знати про всі недуги танцівника". Професія забирала і шматок звичайного життя. Новорічні вечори зазвичай проходили не вдома. Зустрічі із друзями часто доводилося скасовувати. У Коливанової та Попеску було правило: якщо попереду спектакль, за три дні до нього вони нікуди не ходили в гості. "Має бути внутрішня дисципліна, якщо ти обрав цю професію. Вона відрізняється від звичайної роботи".

У 1997 році Світлана Іванівна обійняла посаду головної балетмейстерки театру. Для неї це означало не лише передати рухи чи навчити варіації. "Коли я прийшла на цю посаду, найголовніше було зберегти репертуар, щоб вистави йшли, і вводити нових виконавців. І, звичайно, дотримуватися тієї грамоти, яка є в класичному балеті". Класика для неї – не музей і не набір старих правил. Це фундамент.

"Той, хто добре володіє класикою, зможе станцювати й сучасний номер. А того, хто танцює тільки сучасне, поставте в класичну виставу – і він нічого не зможе зробити". Але й самої школи недостатньо. Потрібні техніка, обертання, стрибок, легкість. І все це, переконана Коливанова, можна розвивати. "Якщо вдумливо працювати й сприймати те, що тобі підказують, можна навчитися. Якщо людина дуже хоче – можна".

Ще наприкінці 1980-х вона разом із Теодором почала створювати в Харкові систему підготовки власних балетних кадрів. Це було ще до розпаду Радянського Союзу. Вони просто відчули: треба готувати своїх артистів. Інтуїція не підвела. Згодом саме їхні випускники значною мірою сформували трупу.

"Ми тоді ще не знали, що буде далі. Але інтуїція підказувала: треба щось робити, щоб були свої кадри. І коли Союз розпався, до нас уже ніхто не приїхав би. А так у нас була своя трупа".

Сьогодні ця її давня місія – зберігати – звучить зовсім інакше. Після початку повномасштабної війни змінилося саме життя харківського театру. Роботу перенесли до підвального простору. Замість великої сцени – майданчик-укриття приблизно шість на дев'ять метрів. Вистави доводиться скорочувати, переробляти, пристосовувати.

"Щоб не втратити внутрішній стан, відчуття присутності у виставі, ми намагаємося робити все, що можливо: трохи скорочувати вистави, щось прибирати. Головне – не втратити це".

Вона говорить про театр майже так само, як колись про тіло артиста: треба працювати, повторювати, тримати форму, не дозволяти собі забути, що ти вмієш. А потім говорить речі значно тривожніші: "Після війни для балету настануть важкі часи. Ми втратили дуже багато талановитих танцівників. Ось у чому біда. Але ми продовжуємо.

Запитайте моїх учнів – вони знають: якщо губляться нюанси, я дуже незадоволена й намагаюся це виправляти. Може, думають: "Ага, от уже прийшла…" Ну й нехай думають що хочуть. Для мене важливо, щоб вони добре танцювали й добре виглядали. Оце для мене головне".

І тут її особиста історія несподівано змикається з історією українського балету. Дівчинка, яка колись трималася за шкільну парту замість балетного станка, усе життя вчилася зберігати професію за будь-яких обставин. Танцювати, коли страшно. Танцювати, коли болить. Танцювати, коли замість сцени дві вантажівки, застелені килимом. Навчати, коли власна кар'єра вже закінчилася. Зберігати репертуар, коли руйнується звичний для кожного світ.

Наприкінці нашої розмови я запитую Світлану Коливанову, що для неї балет. Після десятиліть на сцені, сотень вистав, гастролей, конкурсів, репетицій, учнів, партнерів і ролей відповідь у неї напрочуд проста: "Це моє життя".