"Ми зловживаємо словом "деколонізація": дослідниця Тамара Гундорова про літературу після постмодерну, естетизацію катастроф і постколоніальну травму

Екосвідомість, боротьба з травмою імперіалізму, перечитування української класики за допомогою нових оптик, трансформація культури в час масового мистецтва й кітчу – ці питання нині здіймають бурі дискусій в Україні.

Хоча ще кілька років тому вони були цікаві лише неширокому колу дослідників. Проте, не зважаючи на брак сприятливого середовища для провадження подібних дискусій, літературознавиця та професорка Тамара Гундорова була однією з першопроходиць у цих темах. І написала "Післячорнобильську бібліотеку: український літературний постмодерн" (2005), "Кітч і літературу" (2008), "Транзитну культуру: симптоми постколоніальної травми" (2013) та інші тексти, випередивши час і зробивши внесок в українське літературознавство.

Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко зустрілася з Тамарою Гундоровою, щоб поговорити про Чорнобиль, естетизацію катастроф, посткатастрофічні зміни в культурі, тенденції в західній академії, перспективи української гуманітарної науки, боротьбу з російськими наративами та популяризацію української літератури.

Ми з вами зустрічаємося напередодні чергової річниці Чорнобильської катастрофи, тому особливо важливо нагадати про ваш текст "Післячорнобильська бібліотека". Розкажіть, чому Чорнобильська катастрофа стала культурним та літературним маркером?

Чорнобильська катастрофа сталася у місці й у часі, які мали надзвичайно символічне значення для майбутнього. Вона спровокувала багато питань, особливо деколоніального характеру. Зокрема легітимізувала питання про те, чи спроможний існувати Радянський Союз, якщо народ більше вірить в об’явлення Іоанна Богослова, аніж партійні постанови.

Розпочинаються дискусії про те, що будівництво атомної станції в Україні, тим більше в символічному для її історії місці, відомому ще з часів Київської Руси, було не випадковістю, а свідомою акцією центру, спрямованою на знищення прадавнього культурного ареалу.

Свого часу відома американська письменниця індійського походження Арундаті Рой виступила з есеєм "Кінець уяви (Бомба і я)", критикуючи початок ядерних випробувань у країнах третього світу, і вказала на те, що будівництво атомних станцій у Індії є суто колонізаційним жестом. Так західний світ, твердить Рой, передає під виглядом "мирного атома" всі можливі жахіття, які веде за собою використання атомної енергії, колишнім колонізованим країнам.

Разом із Чорнобилем відбулася також переоцінка нашого уявлення про технологічний прогрес як однієї з провідних тенденцій модерності, і зокрема радянського типу модерності. Стало зрозуміло, що з прогресом треба бути обережними, якщо ми думаємо про майбутнє світу, бо йдеться про можливості страшних гуманітарних та екологічних катастроф. На перехресті всіх цих проблем Чорнобиль можна розглядати як подію глобального характеру.

Іще один важливий момент: Чорнобильська аварія розпочала зміну геокультурної мапи всього світу. Вона показала, що вся планета є маленькою, а радіаційна хмара проходить крізь усі кордони й залізні завіси.

Читаючи Жана Бодріяра [французький філософ, культуролог і соціолог, зробив неоціненний внесок у дослідження мистецтва постмодерну. – Прим. А. К.], я натрапила на одну його думку, яка мені здається дуже символічною і важливою для усвідомлення ролі Чорнобиля в новій картині світу. Бодріяр говорить, що після Чорнобиля Берлінська стіна вже не існувала. Ми знаємо, що відлік нової епохи в цілому світі починає саме падіння Берлінської стіни, але цей відомий французький філософ вважає, що вже після Чорнобиля вона не існувала, що падіння Берлінської стіни – явище вторинне, і саме Чорнобиль позначив руйнування геополітичних кордонів.

Якщо ж говорити про культуру та літературу, то вплив Чорнобиля дуже значний, і не тільки тематично. Чорнобильська аварія невіддільна від питання про те, як говорити і як писати про Чорнобиль і загалом про катастрофу. Ідеться про те, що ця аварія засвідчила не лише руйнування одного атомного реактора, а й можливість глобальної нуклеарної катастрофи, руйнування глобального культурного архіву.

Коли я писала "Післячорнобильську бібліотеку", то міркувала про ці явища на тлі творення нової пострадянської свідомості й нової літератури, нової культурної ситуації. Чорнобиль відкрив епоху пострадянську. Він проявив сферу приватності, яка в радянські часи, у тоталітарному суспільстві була особливо загроженою і дуже лімітованою.

Вражаючими у книзі Світлани Алексієвич про чорнобильські свідчення [білоруська письменниця, лавреатка Нобелівської премії з літератури. – Прим. А. К.] є слова Людмили Ігнатенко, дружини одного з пожежників, які отримали смертельну дозу радіації. Вона розповідає про те, як їй не дозволили навіть оплакати тіла дорогих для неї людей, – чоловіка і новонародженої доньки, котрі померли від радіації, – і не лише тому, що це було небезпечно, але і тому, що, як було сказано, їхні тіла належать науці, належать державі. 

Якщо говорити про культурну свідомість, то Чорнобиль відкрив те, що неможливо описати в категоріях реалізму, аромантики, пафосності. Аби говорити про те, що сталося, потрібно було знайти мову, відповісти на запитання: як показати те, що не можна сказати, як уявити те, що не може бути навіть помислене, наприклад, загибель культури чи світу.

Отож після Чорнобиля з’явилася нова постмодерна література, написана такою мовою, яка відповідала новим умовам. 

Чи чекаємо ми нині на нову посткатастрофічну літературу через те, що живемо в постійній загрозі нових техногенних катастроф, – літературу, якої ми ще не бачили донині?

Я думаю, що так. Постапокаліптична культура й література сформувалася давно, та й сама біблійна книга Апокаліпсиса написана так, ніби апокаліпсис уже відбувся. Він гряде, але він уже був. Грецьке слово apokálypsis означає одкровення і свідчить, що Божественна справедливість здійсниться і Божа присутність стане видимою.

Однак сучасності притаманна не віра в Одкровення, а наростання перманентного катастрофічного мислення та зависання у ньому. І з одного боку, воно відображує реальні катастрофічні небезпеки, яких стає усе більше. А з іншого боку, ми живемо в період, коли катастрофи стають медійним феноменом, явищем-саспенсом, де катастрофи виступають товаром і об’єктом задоволення.

Так формується абсолютно нова катастрофічна свідомість, яка постійно підтримується – культурно, медійно, емоційно. Це один зі способів заволодіння увагою, бо така нова свідомість – це про своєрідний стан підвішеності й постійної загроженості. Це також відчуття певної гри з реальністю та небезпекою.

Подібний катастрофізм народжується з уявлення, що десь відбуваються катастрофи, а ми є свідками, глядачами. Нас розділяє дистанція; як глядачі, ми знаходимося в безпеці. І тоді катастрофа набуває сублімованого характеру: вона стає навіть красивою. 

Зрештою, будь-яка подія, навіть найбільш трагічна, перетворюється в медійну катастрофу. Відбувається те, що можна назвати консьюмерацією, споживанням катастроф. Яскравим прикладом цього є симуляція катастроф і поява фетишів-сувенірів, пов’язаних з винятковими подіями, наприклад, "найн елевен" [9/11 – серія терористичних атак ісламістської організації Аль-Каїда, здійснена 11 вересня 2001 року в США. – Прим. А. К.], революція, війна.

Культура й література осмислюють подібні речі, особливо активно на такі явища реагують поезія, малярство, перфоманси. Всі ці форми свідомості створюють абсолютно нові можливості для розвитку літератури культури, часто посткатастрофічного характеру.

Не менш важливим є і те, – і Чорнобиль до цього безумовно долучився, – що ми говоримо про кінець так званого антропоцену, людиноцентричного уявлення про світ. Ми все більше усвідомлюємо, що живемо в середовищі, яке не лише надається до експлуатації, а й потребує нашого захисту. Виразно себе виявляє екологічно-культурне мислення.

Ми зачепили дуже цікаву тему естетизації, романтизації катастроф. Чи не тому Чорнобиль став такою важливою частиною масової культури?

Чорнобиль став одним із перших феноменів, що існує водночас у реальності й у віртуальності. Він є, з одного боку, катастрофічним, а з іншого боку – відносно безпечним, у тому сенсі, що в ту зону можна поїхати. Фантастика стає реальністю, реальність проростає фантастикою, і тому ця зона приваблює. Це територія чогось невідомого, чогось забороненого.

У сучасному світі існує дуже багато фобій, які межують із задоволеннями. Наприклад, побачити те, що є небезпечним, те, що є руїною. Є мисливці за відхиленнями, аномаліями, і пізнання "зони" як аномалії – традиція великою мірою сформована ще "Сталкером" Андрєя Тарковського – дуже притягує. Для когось ідеться і про занурення у світ первинного, де немає людини, де крізь будинок проростає дерево, а в залишеній квартирі живе дика тварина.

Не дивно, що Чорнобиль стає таким важливим місцем і в культурному сенсі. Великою мірою на це вплинула й комп’ютерна гра "S.T.A.L.K.E.R.": до реального Чорнобиля часто приїздять люди, які вже освоювали його віртуально. І це великий культурний феномен – гра, яка відбувається в реальній посткатастрофічній топографії.

Особливим феноменом стає відновлення життя в Зоні, зокрема повернення в чорнобильську зону виселенців та самоселів. Є чудесний документальний фільм "Бабусі Чорнобиля" ["The Babushkas of Chernobyl" (2015), реж. Анн Богарт, Голлі Моріс. – Прим. А. К.], де йдеться про переселенок, які, так і не знайшовши себе у світі поза домом, повернулися в зону та живуть поруч із Чорнобилем щасливим життям. Це ще один погляд на Зону, який дуже відрізняється від віктимізаційного, від жахів та фантастики, з якими найчастіше асоціюється Чорнобиль.

Узагалі можна прослідкувати декілька моделей сприйняття Чорнобиля. Перша – апокаліптична: майже у всіх текстах, які з’являються відразу після аварії, бачимо мотив загрози й кінця – йдеться про передчуття загибелі природи, людини, України. Про це говориться з надривом, із трагізмом і жахом кінця.

Згодом з’являється образ "чорнобильського свідка": очевидці, переселенці, ліквідатори починають розповідати свої історії, і тут уже йдеться про пам’ять, фактично, про різні форми пам’яті – памя’ть свідків, генераційну пам’ять, гендерну пам’ять, національну пам’ять, екологічну пам’ять тощо.

На сьогодні вже маємо третій тип сприйняття. Важливо зауважити, що вже відбувся відхід від віктимізації Чорнобиля. Бо ж спочатку це була травма, яка дуже глибоко ранила українське суспільство. Не дарма старші люди часто говорять, що всі хвороби й соціальні біди сталися через радіацію. Це така діра, яка вбирає в себе всі небезпеки й страхи.

Натомість сьогодні вже можна бачити, наскільки цікавими й різними є практики осмислення й репрезентації Чорнобиля. До кожної катастрофи можна підходити з різних позицій: можна застрягнути в травмі, а можна трансформувати її у розбудову майбутнього.

Ми вже згадували сьогодні поняття "деколоніальний", і дослідження саме в цій площині – велика частина вашого доробку. Із чого почався ваш шлях роботи над питаннями української колоніальності та російської імперськості в час, коли атмосфера для подібних досліджень іще не була сприятливою, а людей, на роботу яких можна було б спиратися, було не так багато, як нині?

Мій інтерес до цієї теми з’явився синхронно з народженням нової літератури у 1990-х. Мене цікавила та література і тогочасна культурна ситуація, тому що я відчувала: я є свідком і учасником чогось надзвичайного й особливо цікавого – зміни історії, зміни уявлень про культуру, зміни стилю.

Я багато міркувала, шукала метафору, яка б могла пояснити і прояснити те, що відбувалося навколо. Маю на увазі хаотизацію, гру, бурлеск, маскарадність існування у дуже гібридному світі – тривожному, криміналізованому й водночас динамічному, веселому, де життя б’є ключем і спонтанно народжуються нові небачені форми культурного діалогу.

Мене цікавили текстуальні завихрення, фрагментація, багатоголосся – усі ці речі, в яких ми починали жити в 90–х роках. Я писала про зміну маски й іміджа українського поета, про бубабізм [Бу-Ба-Бу – літературне угрупування Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець, яке вирізнялося сатиричними описами радянських та пострадянських реалій, епатуванням, пошуком нових засобів вираження. – Прим. А. К.] як нову філософію свободи, лінгвістичної поведінки і творення альтернативного канону, про гру з класикою і зустріч з "новою" Європою.

У якийсь момент усі ці речі для мене зійшлися на Чорнобилі. Я відчула, що Чорнобиль водночас руйнує і об’єднує, створює гротескну, фрагментовану, гібридну реальність, розщеплює "Я" і творить гібридне колективне тіло.

"Післячорнобильська бібліотека", попри окремі частини, була написана вже в 2000–х, коли я гостро відчула, що епоха постмодерної свободи й вільної гри, якою пронизані 1990–ті, вже відходить. Я починала її писати, перебуваючи в Гарварді. Книга з’явилася у 2005 році. Вона написана з перспективи – часової передусім, дистанції у якісь десять років, тому в ній поєдналась аналітика й свідчення про 1990–ті. Це також був мій аналіз минулої епохи, яку я назвала пострадянською.

Проте навіть на початку 2000–х сприйняття Чорнобиля було переважно віктимізаційним, і мене дехто критикував за те, що я руйную цей тип сприйняття. 

Були навіть відгуки, де мене звинувачували в тому, що це не етично – писати про Чорнобиль не як трагедію, а як символічну подію та шукати її глобальне, філософсько-культурне значення. Зрештою, попри те, що книжку читали й вона стала бестселером, літературна спільнота про неї мовчала.

Зізнаюся, однак, що з темою Чорнобиля я досі не можу порвати. Я бачу її продовження. Бо Чорнобиль був початком, травмою і катастрофою, яка повела до всіх подальших змін. Саме тому для мене нова українська література 1990–х розпочинається не після проголошення Незалежності, а після Чорнобиля.

І постколоніальні студії, і екокритика набувають нині масового характеру. Ви ж займалися цими питаннями ще до початку Незалежності. На вашу думку, наскільки розробленими є нині ці теми в українському культурному просторі? Західну академію цікавлять ці питання вже дуже давно. Чи вдається нам надолужити той час, який ми втратили?

На мене колосальний вплив справило моє перше довше перебування за кордоном. Це був 1991 рік, Австралія; я навіть зустріла там Незалежність.

Я потрапила туди, де мені відкрився постколоніальний світ і постколоніальне бачення світу. Це була Австралія, яка не належить ані до Європи, ані до Америки, має свою особливу геокультурну зону і, тяжіючи до Заходу, водночас має тісне сусідство з Азією. А ще багатокультурність, багатонаціональність, досить драматична історія, пов’язана з винищенням корінного населення.

Моє перебування в цій частині світу – де "ходять догори ногами" – відкрило для мене зовсім інше уявлення про світ. Там я зрозуміла, що таке децентрація і що таке "differance" – це подібне до того, як раптом бачиш світову мапу, де в центрі перебуває Австралія, а не Радянський Союз, Європа чи Північна Америка. Світ змістився, став іншим.

Відчувалася відносність того, що зветься "центром" і "периферією", уявлялася певна іронічна гра на світовій мапі, ризоматичне відчуття часопростору. Моє зацікавлення постколоніальними студіями почалося саме тоді, завдяки Марку Павлишину [австралійський літературознавець українського походження. – Прим. А. К.], який на той час цікавився постколоніальною методологією. Але цьому сприяла, як я говорила, сама територія, локальність, де я опинилася.

У західній академії протягом десятків років, особливо після появи "Орієнталізму" (1978) Едварда Саїда [американський літературний критик палестинського походження, один із зачинателів постколоніальних студій. – Прим. А. К.], дуже активно розвивалася постколоніальна критика. У межах постколоніальних студій нині існує безліч різноманітних напрямів і підходів.

Мене особисто цікавить той вид постколоніальної критики, який формується в країнах "третього світу" і який до певної міри релевантний для нас теж: Індія, країни Карибського регіону, Латинська Америка. У них дуже потужна філософська й теоретична думка, напрацьована не лише в цьому регіоні, але також в США.

І я переконана, що ці теорії нам потрібно принаймні знати, не обов’язково перебирати, але знати – необхідно. Ми значною мірою проходимо зараз шлях, який проходили колишні колонізовані країни, з тією різницею, що російський колоніалізм був дещо інакшим.

Одна з ідей, яка мене зараз особливо цікавить, це критика євроцентризму. Це можливо звучить незвично для України, бо ми всіляко намагаємося підкреслити й утвердити свою європейськість. Однак ми не можемо оминути й аналіз євроцентричних канонів та наративів, в яких Україна або зовсім не існувала, або ж існувала в ролі віддалених та екзотичних маргінесів. Юрій Андрухович дещо іронічно, але не без гіркоти назвав їх "обпльованими маргінесами Європи".

Загалом, окциденталізм на сьогодні є потужною і окремою концепцією. Вчені навіть говорять про "окциденталізми" в множині – як протилежність орієнталізму [екзотизація Сходу, поверхове зображення неєвропейських країн як нижчих, менш культурних європейським мистецтвом. – Прим. А. К.]. Тобто мова йде про аналіз Заходу з точки зору й сприйняття Сходу, так званого "Орієнту".

До речі, Україна також відсилалася до нього. У таких випадках йдеться не про підрив чи руйнування Заходу (хоча екстремальні теорії також існують), а про те, щоби подивитися на основоположну для західної свідомості ідею модерності цілком по-новому, не виводячи її в абсолют, а враховуючи і немодерні форми, властиві іншим, зокрема колишнім колонізованим країнам.

І в Україні такі дискусії дуже потрібні, бо, з одного боку, ми є частиною Європи, хочемо бути з нею, а з іншого – ми завжди були відокремлені від Європи як якийсь "неповний" її член. Та і досвід модернізації у нас особливий, бо Україна була поділена між двома імперіями.

До того ж наша біда і наше щастя в тому, що ми перебуваємо на прикордонні між Європою і Азією, Сходом і Заходом, – тут зустрічаються всі вітри цивілізацій. Це певний цивілізаційний і геокультурний фронтир, що зараз особливо виразно проявляється у російсько-українській війні. Тому дійсно, в Україні на її геокультурних порубіжжях вирішується доля Європи.

До питання про те, наскільки в нас багато напрацювань у пост– чи деколонізаційних концепціях: ні, у нас небагато напрацьовано. Я давно цікавлюся подібними темами, більшість моїх публікацій, починаючи з докторської дисертації, враховують постколоніальну перспективу. "Післячорнобильська бібліотека" також написана під цим кутом зору. Я вже не говорю про мою "Транзитну культуру", яка побачила світ 2013 року і де я починаю розмову про постколоніальну травму.

Згадаю також мою полеміку з тезою про "внутрішню колонізацію" Александра Еткінда, з якою я виступила 2011 року [російський історик та культуролог, автор теорії, згідно з якою Російська імперія застосовувала колоніальні практики (наприклад, кріпацтво) не лише до інших народів, але й до самих росіян. – Прим. А. К.]. І зараз я працюю над книгами про окциденталізм і само-орієнталізацію, а також про феномен малоросійського колоніального маскараду.

Я ще років десять тому хотіла створити Центр постколоніальних студій у себе в Інституті [Інститут літератури імені Тараса Шевченка. – Прим. А. К.], але, на жаль, мені було відмовлено. Я не мала в Україні середовища, де могла б говорити про це все.

Хоча на заході в цьому напрямі активно працюють і Шкандрій [канадський літературознавець. – Прим. А. К.], і Павлишин, і Чернецький [американський славіст, літературознавець. – Прим. А. К.], тож можна вже думати про створення такого міжнародного українського центру.

В Україні не можна говорити про серйозний розвиток постколоніальних чи деколоніальних студій без подібних центрів. Сьогодні з’являється багато цікавих робіт про українську колоніальність та російську імперськість, але, на жаль, ми так часто вживаємо слово "деколонізація", не завжди розуміючи, що це таке, що, як це часто буває, "заговорюємо" саме поняття. Уже до певної міри навіть боїшся вживати слово "деколонізація".

Звичайно, ми нині в ситуації, коли "прощання з імперією" стоїть як ніколи гостро. Відповідно – ми мусимо про нього говорити, але хотілося б, аби ми знали, що вже напрацьовано у світі.

Наприклад, ситуація з Евою Томпсон [польсько-американська славістка, авторка книги "Трубадури імперії", де науковиця оприявнює російський імперіалізм у літературних текстах російської класики. – Прим. ред.] яскраво показує нашу провінційність. Книга Томпсон представляє лише один із напрямків західної постколоніальної критики, можна навіть сказати, дещо маргінальний, виразно антиколоніального характеру. А в нас книга стає фетишем.

Я ціную думку професіоналів. Скажімо, у дискусії про Булгакова, я хочу почути голос тих фахівців, які добре знають біографію і творчість письменника, прочитали більш ніж один його текст і можуть ґрунтовно дискутувати. Будь-яка дискусія потребує системного, комплексного аналізу, знань усіх деталей і контекстів.

Моя велика мрія – щоб україністика в Україні відійшла від базової описовості, стала різноплановою, аналітичною і підключеною до актуальних гуманітарних проблем цілого світу. На жаль, у нас досить багато легких відповідей на складні питання.

Тим часом дуже часто звучить думка про те, що нас не чують, не помічають у західній академії. А чи є кому брати участь у таких дискусіях на фаховому рівні – тому, який би відповідав середовищу?

Це хороше питання. Особливо зараз, коли багато науковців змушені були виїхати за кордон через повномасштабне вторгнення. На моє переконання, українські дослідники стають усе виднішими в західній академії і здобувають право голосу. Зокрема чимало таких науковців серед молодшого покоління. Вони здобувають освіту на Заході, знають мови, орієнтуються в тенденціях західної академії та отримують доволі помітні й важливі позиції в ній.

Наприклад, Віталій Чернецький став головою Американської асоціації славістичних і євразійських студій [Association for Slavic, East European, & Eurasian Studies (ASEEES). – Прим. А. К.]. Саме в цей момент, коли у світі є бажання почути Україну, важливо скористатися здобутими можливостями й не лише брати участь у різних конференціях, але й організовувати їх самостійно, формувати стратегії і платформи для дискусій.

Важливо ангажувати на свій бік науковців неукраїнського походження, які все більше починають займатися україністикою. Вони мають свої переваги, бо можуть побачити наші проблеми збоку, додають нові акценти, зрештою, вони значно менш чутливі й сентиментальні до самого матеріалу та меншою мірою знаходяться в полоні різних кліше. Такі науковці й такі дослідження з’являються – і це прекрасно.

Чи йдеться нам про те, що україністика виходить за межі переважно внутрішнього вжитку?

Україністика на Заході давно вже має свої багаті напрацювання. Якщо ж говорити про розширення поля і вплив, то це все ще дуже складно, бо русистика продовжує домінувати. Цілком закономірно, що русисти лобіюють одне одного, мають потужні фінансові забезпечення.

Але важливо також і те, що русистика на Заході здавна розвивалася досить потужно і в її орбіті є чимало дуже хороших дослідників. Не варто думати, що ми маємо справу зі слабкими суперниками. Деколонізація в західній академії власне й означає перегляд академічного поля і подолання епістемологічної несправедливості щодо інших, маргіналізованих студій.

Наскільки такі "сильні суперники" впливають на поступ деколонізації? Наскільки сильно вони здатні розмити поле дискусії? Той самий Еткінд, про якого ви вже згадували сьогодні?

Ідея Еткінда були популярні на початку 2000–х. Свого часу це була дуже голосна і по-своєму новаторська теорія, яка знайшла багато прибічників. Здається, моя критична стаття про "внутрішню колонізацію" була на той час чи не єдиною в Україні. Моя критика полягала в тому, що "внутрішня колонізація" Еткінда за замовчуванням передбачає збереження імперської позиції. Україна при цьому розглядається як "своя" частина, яка органічно існує всередині Росії і опонує іншому, себто Заходу.

Еткінд зараз відкоментовує повномасштабне російське вторгнення і читає про це лекції. Симптоматична трансформація – від "внутрішньої колонізації" до присвоєння права свідчити про війну.

Однозначно. Русисти мають різні інтереси. Серед студентів є попит на українську тему, тому русисти включають українську тематику у свої курси. Але є і щось серйозніше, якщо говоримо про сприйняття української тематики.

Я називаю цей процес "обеззброєнням", або капсулізацією чи попсовизацією. Так, наприклад, сталося з фемінізмом в Україні в 1990–х роках. Модна західна ідея, умовно кажучи, набувала популярності, поширювалася, та водночас бралася в "капсулу" і починала сприйматися в якійсь дуже спрощеній формі.

Ба більше – під неї підлаштовувалися цілком традиційні цінності та ідеологеми, а весь радикалізм чи новаторство відкидалися. Так фемінізм хтось сьогодні легко ідентифікує з патріархальним типом "берегині" чи "фемінності". Шляхом подібної капсулізації певна ідея стає безборонною, вона спрощується, трансформується і підмінюється цілком інакшою – слабшою і пристосованою.

Нині доволі популярною є думка про те, що в майбутньому в Україні необхідна своя, відмінна від російської русистика. Як гадаєте, чи справді вона необхідна?

Це складне питання, хоча його варто обговорювати. Звичайно, що у якомусь плані русистика в Україні потрібна. По-перше, Росію варто знати й вивчати, як сусіда, який є поруч і є сильним. Це не лише література й культура, але і дослідження про них. Їх багато, вони різноманітні. І я скажу, що часто вони дуже цікаві. Нам цього бракує. Бракує коштів та зусиль, аби україністика була такою розвиненою, як нинішня русистика, на яку досі працював цілий світ.

Якщо ж ми говоримо про русистику в українському контексті, то це має бути саме українська русистика – як area studies. Думаю, що основою її має стати дослідження різних аспектів імперської політики щодо України. Подібна русистика буде торкатися питань історії, культури, політики, економіки, досліджуючи механізми підкорення, привласнення та провінціалізації України в складі Російської імперії; роль української еліти у розбудові імперії, з одного боку, та відстоюванні національних інтересів і спротив підкоренню, з іншого боку; ревізія і деконструкція історіографічних наративів і культурних канонів.

Ще раніше ви писали: "В ейфорії перебудови здавалося, що "білі плями" легко заповнити, друкуючи раніше заборонене, і в такий спосіб можна відновити цілість (повноту) національного культурного канону. Наприкінці 1990–х стало зрозуміло, що "білі плями" – це не лише невідомі автори й невідомі тексти, але й нові способи інтерпретації. Отже, треба деконструювати ті ідеології, які лежать ув основі минулих процесів каноноутворення. Академічна наука виявилася до цього неготовою". Чи готова нині, і не тільки академія, а й ми як суспільство? Чи правильну оптику використовуємо?

Можу тільки підтвердити, що важливо не лише прочитати чи опублікувати певний твір, а ще й проінтерпретувати та вписати його в історичну та культурну рамку.

В Україні зараз бум на відкриття забутих імен та текстів: хтось відкриває для себе "Майстра корабля" [роман Юрія Яновського. – Прим. А. К.], хтось – Віктора Петрова-Домонтовича, ще хтось – значно рідше, на жаль, – Тичину. Видавництва намагаються встигати й один поперед одного видають нові твори. Мені здається, що тут є і користь, і біда.

За таким сценарієм викопування з минулого окремих творів як чогось особливого складається уявлення, що ці відкриття є випадковістю. Тобто є окремі твори, а навколо – порожнеча, з якої вдається відкопати якийсь скарб, і весь народ у захваті. Така собі археологія культури. Однак насправді не відкритих сторінок є величезна кількість, і навіть там, де все уявляється банальним і зрозумілим. Я, до прикладу, можу говорити про психоаналіз Івана Франка – а для багатьох він просто автор одного вірша "Каменярі".

А "білі плями", певно, неможливо заповнити всі. Ми переживаємо чергову зміну канону й нову деканонізацію, але в цьому ми не оригінальні, – такі процеси відбуваються у всьому світі. Ідеологія та політика безумовно впливають на канон. Це необхідно розуміти.