"Aні підлий стукач, ані героїчний розвідник". Історик Едуард Андрющенко про письменника Віктора Петрова-Домонтовича

Ким був Віктор Петров-Домонтович – агентом, що грав за правилами системи, чи людиною, яка намагалася в ній вижити? Чому його біографія досі розпадається на суперечливі версії та легенди? Як працювати з архівами, що одночасно відкривають і все ще приховують правду? Як розповідати історії складних людей без вироків?

Про все це літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко поспілкувалася з Едуардом Андрющенком – істориком і письменником, автором захопливої новинки видавництва Vivat "Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова".

Думаю, кожен дослідник, який заходить у будь-яку тему, переслідує особистий мотив, задовольняє власний інтерес. Якими були передумови створення такої ґрунтовної праці саме про Петрова-Домонтовича?

Звісно, історія Петрова-Домонтовича обʼєктивно цікава. Зокрема й тим, що майже нічого напевно не відомо. Що ми маємо? Маємо видатного письменника, який став актуальним і популярним, особливо впродовж останніх років, вченого і якісь його звʼязки – невідомо які – зі спецслужбами, що про них ще кілька років тому бракувало ґрунтовних досліджень, зате було безліч легенд і чуток.

На певному етапі це був для мене напівжартівливий челендж. 2020 рік. Моя дружина, книжкова блогерка Таня Гонченко, захопилася романами Домонтовича. Вона трішки почитала про нього – щось про те, що він співпрацював зі спецслужбами. А я саме писав свою першу книжку – "Архіви КҐБ" – і був цілковито занурений у роботу. Дружина ж у мене питає: "А є щось про Домонтовича в архівах?". Зробив запити, бо ж самому стало цікаво. Теж почав читати трошки глибше, ніж Вікіпедію. На той момент в архівах я нічого не виявив.

Окрім того, що я отримав негативні відповіді з архівів, я також знайшов статтю літературознавиці Віри Агеєвої, де вона пише, що кілька разів у різний спосіб намагалася достукатися до спецслужб – результату нуль. Мене таке одразу трохи стимулює. Треба пробувати. Цікаво ж хоч щось знайти.

Часто, коли йдеться про якогось агента, відому людину, ми приблизно знаємо, чим вона могла займатися. А тут хіба дуже суперечливі чутки й припущення. Одні кажуть: "Огидний підступний стукач", інші припускають, що ні, героїчний розвідник, боровся з нацистами, дуже багато зробив для перемоги над ними й ризикував життям.

З того часу я періодично згадував, уявляв собі, що міг робити Петров-Домонтович. Ще один інгредієнт тієї шаленої суміші, яка врешті-решт неймовірно мене зацікавила, – це, звісно, достеменно відома історія про те, що він зник безвісти з української діаспори. Жив-жив собі після війни у Німеччині – а потім зник.

Його вже й записали в жертви КҐБ – на той момент ще МГБ. Некрологи писали. А потім він зʼявляється живий. Це неймовірно цікавий поворот, точно зафіксований у різних джерелах, які тільки додавали бажання зʼясувати, а що ж то все-таки було. Його перехід лінії фронту під час війни. Те, що його бачили в німецькій формі. Потім дали радянський орден. Все це вкупі створювало потенційно крутезну історію.

Коли трапляється якась непересічна архівна справа, я її завжди читаю як якусь книжку із карколомним сюжетом. Якщо читача захопила книжка, він не може заснути, і хоч завтра рано прокидатися на роботу, не може зупинитися. Так само в мене буває зі справами. Однак тут додається ще один фактор: власне, книжки поки нема, ніхто її тобі не видає, ти мусиш спочатку віднайти її по якихось крихтах.

З Петровим мені почало щастити. Хоч архіви й відповідали негативно, не можна було виключати, що десь по різних справах розкидані якісь документи про нього і щось таки знайдеться. Адже в архівах тисячі документів, мільйони сторінок. Щастити мені почало саме тоді, коли я взявся писати книжку про Петрова-Домонтовича. Трапилися документи про агента Іванова – це його псевдонім. Один із перших документів знайшовся у справі Остапа Вишні, наприклад.

То був дуже складний пазл – великий, розтягнутий на кілька десятиліть і кілька країн – Україну, Росію, Німеччину, як мінімум. І це ми не знаємо, де ще він міг бувати. Поступово знаходилися якісь елементи цієї великої панорами, що доповнювали картину. Ну а потім врешті-решт знайшлася вся справа, і більшість його історії як агента стало можливим відтворити, реконструювати.

До речі, про архіви. На роботу в архівах і наукових бібліотеках вплинуло повномасштабне вторгнення – не до всього можливо отримати доступ через воєнний стан. Чи впливало це на вашу роботу?

Зараз усе відбувається онлайн. Базовими для мене є два архіви: Галузевий державний архів Служби безпеки України й Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України – в обох я знаходив документи. Під час воєнного стану, так, туди не потрапити особисто й не сісти з виданою справою в читальному залі. 

Проте це певною мірою навіть легше. Бо якщо працівники тобі щось знаходять, то просто сканують і надсилають електронну копію. А ти вже спокійно сидиш вдома, переглядаєш усе в зручний для себе час. Памʼятаю, як застряг у ліфті під час літніх відключень світла у 2024-му, а мені саме надійшли чергові скани. Я встиг їх завантажити й близько години просто сидів і читав з телефона архівну справу.

Інша проблема – це те, що й мені, й іншим дослідникам відповіли, буцімто потрібної справи не виявлено, а вона – чотири томи основної особової справи агента Іванова – як потім зʼясувалося, зберігалася в архіві Служби зовнішньої розвідки, однак лишалася під грифом "Цілком таємно".

Ми часто чуємо – і це правда – що закони про декомунізацію передбачають розсекречення всіх документів радянських каральних органів і, відповідно, ці радянські грифи – "Секретно", "Совершенно секретно" – автоматично знімаються законом про декомунізацію, а саме одним із законів про доступ до архівів.

Але тут є один невеличкий нюанс, який дуже рідко спрацьовує, виняток, фактично, та Петров – якраз той виняток: деяким справам надали актуальний український гриф: не радянський "Совершенно секретно", а український штамп "Цілком таємно". Відповідно, це вже українська державна таємниця. Але ці архіви переглядаються, вивчаються, збирається комісія, і поступово документи розсекречуються.

Так, якийсь час Петров був недоступний, цю справу приховували в архіві Служби зовнішньої розвідки. А потім у науково-літературному середовищі пішли чутки, що, мовляв, все, є Петров. Тоді ж після запиту одразу надійшов скан, і я спокійно взявся читати справу, хоча на той момент вже познаходив багато інших уривків у зовсім інших справах інших людей. Що цікаво, ці два масиви документів не повторювали один одного, а доповнювали.

Ви згадували, що про Петрова існують різні думки – повернімося до цього. "Підлий стукач", "героїчний розвідник" – усе це досить емотивні оцінки, навіть вироки. Ви ж пишете, що важило не перетворюватися на суддю, не ставати прокурором чи адвокатом Петрова й інших осіб. Чому вам важило не брати жодну з цих ролей?

І чи не потрібен сьогодні адвокат людині, яка вирішує взятися за роботу з такою складною постаттю, як Домонтович – а у вашому випадку не тільки Домонтович, а й Рильський, Шевельов, до яких претензії суспільства так само не закінчуються?

Звісно, ми визнаємо, що всі радянські системи: і КГБ, і попередники – є злочинними організаціями, це безумовно. Але коли йдеться про громадян, які в той чи інший спосіб були змушені якось взаємодіяти зі службами, тут усе-таки краще утримуватися від якихось оцінок – маю на увазі засуджень. Тим паче, що в таких обставинах ми не були, – дуже важить специфіка доби.

Щодо Петрова, то він не постав переді мною ані підлим стукачем, ані героїчним розвідником – я не побачив цих двох крайнощів. Справді, є багато різних моментів: десь він виглядає більш симпатичним, десь – менш, але такого, щоб суперрозвідник… Ризик у завданнях, які він намагався виконати, безумовно був – принаймні в тій місії, на яку він погодився (тут без спойлерів).

За певних обставин, на певних етапах життя його вчинки виглядають дуже навіть не красиво, але жодна з шальок терезів усе одно не переважає остаточно. Не можемо ми сказати, що Петров – точно злочинець або точно герой. Принаймні я остаточної відповіді для себе не сформулював.

На ранніх етапах його взаємодії з НКВД дуже добре відчувається, як ним керує страх, шалений страх – особливо після того, як його помилково арештовують 1938 року, в один із двох найстрашніших років Сталінського терору. І коли читаєш його тексти, написані для НКВД, фізично відчуваєш із цих сторінок, наскільки він був наляканий, наскільки намагався якось вислужитися, аби за будь-яку ціну себе врятувати. Потім у певні моменти він постає перед нами і просто як лояльна режиму людина, вірний його прислужник, а десь, як мені здається, у нього навіть починає прокидатися певний азарт агента.

Тобто, так, є різні неоднозначні моменти, але, ні, відповідальність за остаточні висновки – засуджувати чи виправдовувати Петрова – я на себе не беру. Один із найтяжчих гріхів, які йому приписують, – те, що він здав свого друга, Миколу Зерова, аби жити з його дружиною, Софією Зеровою, з якою в нього натоді вже був роман. От тільки матеріали справи засвідчують, що це не так, що це було припущення, певною мірою логічне, але нічим не підтверджене.

Щодо інших людей, яких ви згадали, можемо бути більш однозначними. Шевельов, до прикладу, сам публічно зізнався, що його завербували й змусили дати підписку про співпрацю з НКВД, описує, що майже нічого не зробив, а щойно зʼявилася можливість, й зовсім відійшов від справ, кинувши кураторів.

Тут постає питання, наскільки можна вірити спогадам тієї чи іншої людини з такої делікатної теми, але у випадку Шевельова ми відкриваємо його справу, що містить матеріали про нього як про агента, і маємо право виступити в ролі адвокатів, бо бачимо, що, за винятком дрібних неточностей, він написав правду: дійсно, нікого не здав, ніякого компромату ні на кого не написав, дуже гідно тримався. Ми дарма порівнюємо ці дві ситуації, хоч вони й схожі – контекст різний. Хай там як, самі матеріали справи показують, що за ним якоїсь провини не було.

Так, ситуація значно менш суперечлива, але реакція на постать не менш бурхлива. Є відчуття, що дехто сприймає сам факт дослідження постаті зі складною біографією (і тим паче написання товстої праці про неї), вливання великої кількості часу й сил у цю роботу як спробу "вибілити" героя, довести, що він "хороша людина", яка "заслуговує" на біографію, а значить варто відмовитися від якихось темних сторінок і долучити цю людину до канону, уникаючи нюансованості.

Що ви думаєте про такий спосіб інтерпретувати вашу роботу? І чому Домонтович, але й, хоч і меншою мірою, Шевельов, Рильський, Тичина і досі настільки нервують суспільство, яке лишається досить закритим до прийняття складних біографій без спрощень?

Ми, як і, напевно, будь-яка країна, нація, намагаємося знайти в минулому якихось кумирів, фігури, які можна підняти на пʼєдестал, щоби пишатися ними: і в межах літературного канону, і в нашій політичній історії. З одного боку, сам процес творення цих кумирів часто передбачає замовчування якихось незручних моментів, перебільшення ролі в певних подіях або значення у світовому контексті.

З іншого боку, ми говоримо про радянський режим, його злочини, які багато кому болять. Відповідно, весь негатив, який накопичився щодо, скажімо, НКВД, звісно, екстраполюється на конкретну постать, яка з цими службами взаємодіяла, хоча вона аж ніяк не є уособленням усього зла, яке ніс окупаційний режим. Так, аби вижити, хтось співпрацював із службами таємно, як Петров, а хтось відкрито, як Тичина чи Рильський. І, звісно, вірші про Сталіна заплямовують репутацію, тож коли хтось починає говорити про поезію Тичини чи Рильського, обовʼязково зʼявляються і ті, хто нагадують, що поети ці, може, й писали хороше, але почитайте, що ще в них було: про партію, про Леніна.

І вже звідси тези, мовляв, подивіться, кого вшановуємо. У нашій ситуації така двоякість не може не викликати у людей різких емоцій. Можливо, з часом на це вдасться дивитися більш спокійно, бачачи в літераторі саме автора, а не якусь фігуру, яку треба перетворити на бронзового ідола.

Іноді мене питають, чому ти лізеш у весь цей радянський бруд, досліджуєш усю цю гидоту, чи не краще займатися чимось нормальним, позитивним. Для історика такі питання не мають сенсу. Немає брудних чи світлих тем. Якщо ми видаємо книжку-дослідження про будь-яку людину, це зовсім не означає, що ми її глорифікуємо. І так само це не означає, що ми її на сто відсотків засуджуємо, викриваємо й таке інше.

Інші зауважують, мовляв, ти пишеш про агентів, чекістів, злочини комуністичного режиму, але чому ж не пишеш про сучасних олігархів, чиновників, їхні злочини – буцімто є важливіші й нагальніші справи.

А проте, чим би ти не займався, ти завжди зустрінеш таких людей – вони казатимуть, що краще досліджувати, куди витрачати кошти. Я ж прихильник думки, що кожна постать, особливо непересічна, потребує своїх досліджень. Та й про Петрова як агента це не перша книга. Раніше виходили книжки Вадима Ададурова "(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки" й Вʼячеслава Брюховецького "Віктор Петров у двобої з Левіафаном: Біоґрафічні розвідки й літературознавчі констатації", і вони по-іншому дивляться на цю людину.

Загалом, якщо є бажання сформувати більш обʼємну картинку про будь-яку постать, то, напевно, краще прочитати всі праці. Аби показати, наскільки різні є оцінки, я й сам між розділами додавав інтермедії з цитатами й сучасників Петрова – і дослідників, і критиків. Вони пишуть про нього як особистість, про його тексти, про його спадщину – і там абсолютно полярні оцінки. Хтось називає його "посереднім письменником", хтось – "генієм світового рівня", і всі ці свідчення врівноважують одні одних, а картинка виходить більш виважена.

Ви згадали імена інших дослідників Домонтовича, зокрема й Брюховецького, дуже іменитого й маститого автора. Розкажіть про новизну вашого дослідження та те, як відбувається пошук лакун, коли, з одного боку, є інші вкрай цілеспрямовані дослідники, а з іншого, недоступність, а потім і раптова доступність архівних матеріалів.

Про те, що Вʼячеслав Брюховецький займається цією темою, я чув, хоч ми з ним не знайомі особисто. Я чув, уже під час роботи над книжкою, що він писав щось дуже фундаментальне з елементами художньої прози – з персонажами, сюжетними лініями, і пише вже понад десяток років, здається. Тобто це трошки інший жанр.

Щодо Вадима Ададурова, то основа в нас – одна й та сама справа. І її ми обоє вивчили по-своєму, але в мене вийшла трошки більша книжка за рахунок ширшого кола людей, до яких я звертаюся, більшої кількості деталей. Вони можуть здатися комусь другорядними, безпосередньо з цією історією агента не повʼязаними, але мені дуже хотілося ці історії розповісти, просто щоби дати глибший контекст доби. Ададуров використовує одну справу архіву Служби зовнішньої розвідки, а мені траплялися матеріали й з інших справ: і архів розвідки, і архів СБУ. З Ададуровим ми писали паралельно, не знаючи про це. Книгу він випустив раніше, і вже після того, як я здав свій рукопис, виявилося, що ми маємо кілька цікавих збігів, про які я навіть написав у примітках. Наприклад, принцип викладу матеріалу.

Ретроспективний.

Так, ретроспектива від останніх років до більш ранніх. Оповідь ніби йде вглиб.

До речі, про оповідання історій. Ви обираєте дуже цікаву форму. Це не монографія у відверто академічному сенсі. Не художній текст у сенсі белетризованої біографії. Не збірка суто архівних матеріалів, які ми теж бачили на ринку. Ваша книга, здається, балансує між науковим і наративним письмом. Чи були у вас перестороги, що її не приймуть в академічних колах, а масовий читач просто не подужає її до кінця?

З досвіду написання першої книжки, збірки історій, зробленої у схожий спосіб, я бачив, що інтерес аудиторії є, тому трошки менше хвилювався, ніж першого разу. А проте все одно переживав те, що зветься "гойдалками". З кожною статтею, книжкою буває так, що сприйняття історії дещо затуманюється. Стає важко відповісти на питання: наскільки ця історія є обʼєктивно цікавою.

Оскільки я з головою занурююся в біографію людини, читаю усе, що можу, збираю всі джерела, фактично ніби живу з нею зранку до вечора, мене, звісно, шалено цікавить усе. Скажімо, неймовірно цікаво дізнатися, що хтось був на якійсь конференції в Польщі 1955 року. Проте що цей факт скаже звичайному читачу? Нічого. Око замилюється, і здається: все, що повʼязане з Петровим, – усе це шалено цікаві факти. Але я часто намагався відсторонитися. Подивитися на цю історію очима стороннього спостерігача.

Часом здавалося, що історія крута: кохання, війна, зрада, таємниці, зникнення безвісти, еміграція тощо. А часом думав щось на кшталт, якщо він не мав убити Гітлера, а легенда спростована, то що лишається в сухому залишку. Коли зринали ці сумніви, я починав переповідати сюжети дружині, яка в різних варіантах прослухала "аудіоверсію" книжки кілька разів ще до того, як текст був написаний. Кожне відкриття з документів я переповідав їй, радився. І оскільки дружина читає здебільшого саме художню літературу, ці розмови були для мене певним індикатором. Я міг звернутися до неї як не до суперцільової аудиторії – такої, що дуже умовно цікавиться історією. Якщо текст зацікавить її, то, значить, й масовому читачу це точно зайде.

Також багато радився у спільному чаті з літературознавицею Яриною Цимбал та Оленою Рибкою, яка координує книжкові проєкти у видавництві Vivat. Просто питав, наскільки обʼєктивно цікавим є той чи той факт. І мені радо допомагали.

Але були й малоцікаві факти, які мені на певних етапах здавалися неймовірно важливими. Наприклад, мені було шалено важливо дізнатися, коли саме Петрова завербували. Вперше це питання з такою інтригою порушила Віра Агеєва: наприкінці 20-х, у висліді справи СВУ, чи пізніше, під час Великого Терору, чи тільки на початку 40-х (що фігурувало в деяких довідках про нього), уже під час війни, коли Петров мусив виконувати завдання на окупованій території… Словом, існує купа версій, коли насправді був завербований Петров, і відшукати точну дату – це багато що пояснити, зʼясувати, що він робив чи не робив, яким же він усе-таки був агентом. І мені це здавалося чи не ключовою річчю, яка всіх надзвичайно цікавила і яка неодмінно мусила пролунати в книзі.

Я носився довкола цього дуже довго. Навіть маю з того періоду невелику особисту гордість: іще не маючи всієї справи, де було б чітко й однозначно написано, що Петров був завербований 13 серпня 1936 року, – іще до цього, за допомогою деяких опосередкованих джерел, за непрямими свідченнями я вирахував цю дату, і виявилося, що вона правдива. У першій версії книжки це могло лунати лише як припущення. Але, зрештою, чи аж такий це цікавий факт? Що він писав, що виконував – ось це справді головне. А дата є дата, просто число.

Ваш спосіб працювати з історичними джерелами, здається, тяжіє до наративності, сюжетності. Як вам, як історику, але й як автору-оповідачу, працювати з чиїмось життям-сюжетом, у якому досі лишається так багато пробілів? Чи не іритує вас ця невідомість – коли не виходить як оповідачу довершити сюжет і коли не вдається як історику напевне засвідчити якийсь факт? І письменників, і істориків такі речі здатні в принципі відваджувати від ідеї писати.

Звісно, буває ірраціональне бажання знайти чергову справу, побачити все на власні очі, прояснити для себе численні моменти. Однак ці незадоволені бажання поступово приймаєш і починаєш спокійно до них ставитися – як до поганої погоди. Так, вона нам не подобається, але нічого не зробиш.

Я починав писати книжку, коли ще не було основної справи. Фактично збирав крихти. Мав можливість дізнатися значно менше. Друга світова війна, яка наразі є одним із основних сюжетів книжки, була для мене тоді величезним пробілом у біографії Петрова. Але якщо вдалося знайти щось про повоєнний період і передвоєнний період, то це вже класно й вартує розповіді.

І так, справа, яка є в нас, в архіві Служби зовнішньої розвідки, – це те, що називається особовою справою агента, але ж була ще робоча справа агента. Тобто там значно більше інформації, шматочки якої розкидані по різних справах. Єдиний масив недоступний. Звісно, якщо він колись десь знайдеться, це буде круто.

Однак особливо дошкуляє мені як авторові, коли я дізнаюся, що певна справа існувала, не була десь загубленою і не лишається досі засекреченою. Вона просто знищена. До відповіді на запит, яка надходить з архіву, прикріплений скан картки з штампом, мовляв, в такому-то році справу знищено. Все. А вона ж бо була, можливо, не один том, але її вже ніколи не дістати.

Хоча є й кращі сценарії – справи, що були дивом врятовані, попри те, що в різні роки радянські органи знищували такі матеріали. Так дивом була врятована багатотомна справа-формуляр на Олександра Довженка, на знищення якої наприкінці 80-х уже подавався рапорт. І лише завдяки окремим співробітникам КГБ УРСР вона до нас дійшла, а ми знаємо про Довженка значно більше.

Але все одно треба враховувати, що архіви КГБ, документи КГБ не є стовідсотково правдивими джерелами. Багато хто думає, що якщо все це укладали спецслужби, то ці документи – абсолютна правда. Ні. Звичайно, ні. Там багато брехні. Безліч перекручувань. Напівправди. Зрештою, там містяться ситуації, про які ми знаємо лише зі слів Петрова: немає ніякої можливості їх перевірити. Уже опісля війни він, наприклад, розповідає радянській розвідці, чим займався останні роки. І тут два варіанти: вірити його словам чи не вірити. До того ж одна справа – що викладено в документах, а інша – що відбувається у голові. Як він ставився до своїх вчинків, виборів, які робив у 1936-му, 1941-му, 1948-му, 1949-му? Чи міг чинити по-іншому? Чи шкодував?

Оскільки йдеться про живих людей, напевно, в кожній такій історії все одно завжди лишатиметься багато таємниць. Зрештою, так навіть цікавіше. Як із художнім текстом, що має відкритий фінал.