На шляху до кольору. У Києві відкрилася виставка видатного художника українського модернізму Олександра Мурашка

Співзасновнику Української академії образотворчого мистецтва, одному з найвпливовіших українських художників-модерністів Олександру Мурашко цьогоріч виповнюється 150 років. Попри загрозу ракетних обстрілів, київські музеї дістають шедеври майстра зі сховищ і планують виставки.

Першими розпочали святкування круглої дати у Національному художньому музеї, де 18 жовтня відкрилась ретроспективна виставка робіт Мурашка. Євгенія Рубан спеціально для УП.Культура розповідає, що можна дізнатись на ній про життя і стиль видатного художника.

"Олександр Мурашко. Кольорові модуляції" стала першою персональною виставкою художника у стінах Нацмузею за останні 25 років. У ній кураторки Леся Толстова та Марина Дроботюк відтворили історію розвитку творчості Мурашка, яка розкинулась у трьох музейних залах. 

Другий день роботи виставки супроводжувала похмура осіння погода. Дорога до музею та виставкових залів лише підкріплює цю атмосферу: сьогодні аби потрапити у середину НХМУ відвідувачі мають обійти будівлю, увійти через службовий вхід та проминути технічні лабіринти, які зазвичай не доступні для сторонніх очей. Однак це не бентежить кілька десятків відвідувачів, які стоять у черзі по квитки, адже по переду – справжній вибух кольору.

"За основу ми взяли історію кольору в живописі Мурашка від перших його кроків. Від сірої гами петербурзького періоду, ми простежували, як вона поступово змінюється: до неї додаються кольори, з’являється акцент рожевого, жовто-блакитного. Потім він переходить до бузкових тіней, до складного колориту творів, які пов'язані уже із символістичним навантаженням. І далі – компонування синього колориту", – описує виставку співкураторка Леся Толстова.

Подорож творчим доробком Олександра Мурашка розпочинається у першому залі, де розмістились його ранні роботи. Першим нас зустрічає "Натюрморт" 1892 року – єдиний натюрморт на цій виставці, адже цей жанр не характерний для Мурашка. Водночас робота є доволі символічною, бо вона пов’язана з новим етапом життя художника та початком активної мистецької діяльності. Після офіційного всиновлення Олександр Мурашко взяв прізвище вітчима та почав крадькома вчитись у творчій майстерні свого названого дядька Миколи Мурашка.

Далі ми бачимо декілька портретів, які Олександр написав під час навчання у Петербурзькій академії мистецтв під керівництвом іншого українського майстра Іллі Рєпіна.

Усі ці твори об'єднує колірна палітра та реалізм зображення – Мурашко використовує темні кольори та детально відтворює зовнішність портретованих людей. Сусідують з петербурзькими роботами картини, які Мурашко створив під впливом європейських мистецьких течій. Серед них знаменитий "Портрет дівчини у червоному капелюсі", написаний впродовж 1902-1903 років у Парижі. У цей час Мурашко поступово починає розбавляти свої сірі картини кольоровими елементами, що чітко простежується на виставці.

"Для себе самого він спочатку почав відкривати дуже обережно колір саме в паризький період, коли він вивів свою людину в простір, але вивів її зразу увечері, де він не прощається різко зі своєю сірою улюбленою гамою. Він просто вводить у неї ніжні, красиві акценти, перлистого, рожевого, жовтого. І так поступово він збагачує розуміння кольору", — розповідає Леся Толстова.

Переходячи у другий, найбільший зал, ми бачимо полотна, де Мурашко сміливо використовує яскраві кольори та починає працювати зі світлом. Водночас він змінює підхід до зображення людини – тепер риси його портретованих героїв не такі чіткі та мінливі, що відображає швидкоплинність моменту. Усе це знаменує новий етап у творчості художника, до якого належать одні з найвідоміших та найзнаковіших робіт не тільки для самого Мурашка, а й для української історії мистецтв.

Наприклад, тут ми бачимо картини "Праля" (1914), "Сонячні плями. Портрет Жоржа Мурашка" (1907) та ескізи до "Благовіщення" (1909) й "Каруселі" (1905-1906). "Благовіщення" експонується за кордоном, а "Карусель" ще за життя художника перейшла у власність Королівської галереї Будапешта.

Вже тоді, на початку 1900-х років, Олександр Мурашко був визнаним живописцем у Європі. Однак, повернувшись до рідного Києва, митець продовжує експериментувати й тут розпочинається новий етап, відомий синьою колірною палітрою. Швидше познайомити нас із ним закликає незавершене полотно "Квіткарки" (1917), героїні якого спостерігають з третього залу, запрошуючи перейти на їхню територію.

Там ми бачимо, що продавчині квітів не єдині володарки простору. Навколо них розмістились картини, які продовжують показувати багатогранність вже пізнього живопису Мурашка. Зокрема, тут є "Портрет літньої жінки" (1916), "Автопортрет" (1917) та "Портрет жінки з квітами" (1918), який став останнім великим, завершеним твором митця. Адже вже за рік Олександр Мурашко трагічно загинув.

Його вбили неподалік маєтку матроси-балтійці ймовірніше за завданням більшовицької ЧК. Художника і його дружину зупинили пізно ввечері біля дому, після перевірки документів жінку відпустили, а Олександра відвели та застрелили пострілом у потилицю. Офіційна версія про пограбування була спростована вдовою, яка зауважила, що всі цінні речі залишилися на тілі. 

"Портрет жінки з квітами" завершує виставку в Нацмузеї. Та відвідувачі не поспішають на вихід – дехто повертається до знаменитих картин, дехто помічає невеликі акварелі, а дехто займає місце на лаві, аби насолодитись моментом і подумати про своє.