"Мистецтво — це підтримка". Історія фестивалю "Дім Актора. Занурення" в Запоріжжі, який не зупинили обстріли
У Запоріжжі з 7 по 10 листопада відбувся театральний фестиваль. Посилені обстріли росіянами міста не змогли його скасувати. Лише на День жалоби, 8 листопада, дещо змінили програму.
Подія об'єднала театральних митців з Києва, Львова, Дніпра, Харкова. Спеціально для УП.Культура репортаж із Запоріжжя підготувала Юлія Ліннік.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Якщо ви прочитали "Дім А́ктора" з наголосом на другий склад — ви помилилися. Автори концепції фестивалю зазначають, що їм було важливо створити мистецький простір для зустрічі акторів — діячів, що можуть діяти та своїми діями впливати на інших.
Ця осінь стала справжнім культурним сплеском для Запоріжжя. "Дім А́ктора: Занурення" — це вже другий фестиваль у Запоріжжі цієї осені. Перший, ГогольFest Покрова, відбувся у співпраці із Запорізькою обласною військовою адміністрацією. Другий, "Дім Актора: Занурення" — за фінансової підтримки Запорізької міської ради.
Чи ці дві масштабні культурні події поспіль — випадковість, чи, радше, покрокове втілення культурної стратегії прифронтового міста? Спробуємо з'ясувати, оглянувши програму фестивалю, та мету, яку перед собою ставила його команда.
У рамках ГогольFest тут відкрили звукову меморіальну інсталяцію "Дерево пам'яті", заради якої варто приїхати до Запоріжжя. Створена Дмитром Костюминським конструкція з різних за розмірами та діаметром залізних труб, що відлунюють від вітру, стала символом пам'яті військових, які загинули на фронті.
Запрошені учасники фестивалю "Дім Актора" — митці переважно з Києва та Львова. У перервах між подіями можна почути, як деякі з них, напівжартома припускають, що Запоріжжя заявляє про себе як про культурну столицю Українського Сходу.
І хоча двох фестивалів замало для таких припущень, Запоріжжя цілком може стати прикладом вдалої взаємодії незалежних організацій та адміністрації міста.
Організаторами та авторами ідеї фестивалю є команда театральної платформи "Дім Актора". Ця організація виникла у 2023 році внаслідок міської реформи — об’єднання муніципальних Театру-лабораторії "Vie" та Театру танцю. Відтоді "Дім Актора" створює вистави і допомагає у цьому незалежним колективам.
Концепцію фестивалю розробляли Ольга Донік (художня керівниця театральної платформи "Дім Актора"), Тетяна Тізенберг (режисерка та хореографка) та Павло Неброєв (митéць, представник управління культури департаменту культури і туризму міської ради), Олена Павлухіна (актриса, режисерка), Віктор Попов (режисер).
Команда прагне стимулювати в містянах неповерхневість, глибину бачення (власне, тому і занурення). І сподіваються, що фестиваль стимулюватиме діяльнісного контакту зі світом, що постійно змінюється. В назві переосмислили радянський конструкт актора-виконавця у популярну тепер концепцію актора (з наголосом на перший склад), — діяча, що своїми рішеннями може вливати на світ.
Фестиваль був зосереджений на двох локаціях: культурному центрі "Титан" та театрі-лабораторії "Vie" на острові Хортиця. Мандруючи з локації на локацію, учасники, часто вперше, знайомляться з міськими ландшафтами, вдихають важкий смог індустріального міста, чують надто часті повітряні тривоги.
У місті діє правило, з яким приїжджих одразу знайомлять місцеві: балістика і "Міги" — неважливо, КАБи і С-300 — ховаємось. Від лінії фронту — 30 кілометрів. Опис досить точно нагадує Харків.
Учасники фестивалю — це і державні театри, як, наприклад, Львівський театр Курбаса або Київський театр "Золоті Ворота", так і незалежні: Дикий театр, танцювальний дует Даяни Маньковської та Дарії Гордійчук, Knowname Company. Музична програма включала виступи Hliborob, Kurs Valut, Hyphen Dash та інших колективів. Окрім цього, відбулися кінопокази, виставки, дискусії та лекції. Роботами Анни Шевченко, Тетяни Бакум, Євгенії Мелконян та Валентини Гаврилюк була представлена перформативна програма.
Але і це не все. Протягом чотириденного фестивалю в Запоріжжі відбулася мультимедійна виставка "Танець у зоні війни?" з кураторською екскурсією Віктора Рубана, було представлено новий випуск журналу "Український театр", а також презентовано хореографічний проєкт Let The Body Speak.
“Мене найбільше вразило те, що аудиторія була представлена не тільки танцівниками, але й військовими, місцевими жителями", - говорить співкуратор виставки “Танець у зоні війни” Віктор Рубан. "Люди підходили, дякували за те, що я і мої колеги приїжджаємо підтримати їх, незважаючи на небезпеку.”
За словами Рубана, такі фестивалі є і формою психо-емоційного відновлення, і способом підтримки, проявом солідарності, та засобом підсилення одне одного.
“Такі фестивалі зараз потрібні не тільки в Запоріжжі, а й у таких містах, як Харків, Суми, Одеса, Херсон", — переконаний Віктор Рубан. "Вони потрібні, щоб тримати зв’язок. Адже одна з найбільших проблем, про яку я чую від колег, які працюють у найбільш загрожених регіонах, — це їхнє відчуття ізольованості. Коли митці із Запоріжжя зустрічаються зі спільними для них темами у роботах, які привозять митці зі Львова, вони розуміють, що не самі”.
Організатори фестивалю зазначають, що мали на меті продемонструвати шлях розвитку українського мистецтва після початку повномасштабного вторгнення.
Культурна менеджерка й співзасновниця фестивалю Ольга Донік розповідає, що подія зібрала близько 80 учасників та учасниць, а кількість глядачів і глядачок сягнула 1500 осіб.
Ольга ділиться особливостями співпраці з міською адміністрацією. Ця взаємодія не почалась вчора, а триває вже 7 років. Протягом цього часу в Запоріжжі відбулись музичні фестивалі "Khortytsia Freedom" і "Zaporizhzhia Jazzy", а також реформовано муніципальні бібліотеки та театри.
Фестиваль був профінансований міським бюджетом. І тут, певно, криється головна відмінність від міста Харкова, в якому наразі складно уявити участь міської адміністрації у спільному впровадженні сучасних культурних політик.
Ольга Донік визначає ключовими два фактори: наявність митців з ініціативою, енергією з одного боку, і, з іншого, готовність місцевих чиновників до підтримки цих ініціатив.
"Я впевнена, що розумний перерозподіл коштів можливий. Якщо чиновники на місцях зацікавлені в тому, щоб у місті створювався якісний культурний продукт, — кошти знайдуться. Ключовими факторами є ініціатива знизу та підтримка зверху", — говорить культурна менеджерка.
Ольга переконана, що прецедент платформи "Дім Актора" і такий формат співпраці з культурним департаментом є доказом життєздатності цієї системи.
Зараз, як ніколи часто, у мистецьких колах лунає питання "навіщо потрібно мистецтво?". Можливо, саме цього питання нам насправді не вистачало до повномасштабного вторгнення.
Зараз питанням "навіщо цей фестиваль?" складно когось здивувати чи вивести з рівноваги. Натомість цікаво, яку відповідь дають собі на це питання в першу чергу автори і авторки проєктів. Яке місце вирішують займають у сучасному контексті та яку відповідальність беруть на себе.
Ольга ділиться власними переконаннями: театр в умовах війни, для неї — простір підтримки.
"Якщо це можна візуалізувати художнім образом, то це як прірва, що наближається, але хтось постійно тримає тебе за руку. Коли ти перебуваєш у небезпеці, коли прірва наближається, і в твоїй родині вже є історія про загиблого чи зниклого безвісти воїна — на що ти можеш спертися? Екзистенційна криза все одно настає, і ми не можемо триматися вічно".
Ольга переконана, що завдання культурних інституцій зараз — говорити про те, що пітьма не може тривати вічно. "Збільшуючи кількість культурних подій, ми можемо давати надію, стимул до єднання, адже коли ці зв’язки втрачаються, усе розпадається. Мистецтво — це підтримка, не пропаганда, не нав’язування наративів, а саме підтримка. Я просто тримаю тебе за руку", — говорить співзасновниця фестивалю.
Для багатьох учасників фестивалю ця подія стала можливістю не лише познайомитися одне з одним, а й розширити межі для майбутньої співпраці в інших містах. Для декого це була перша нагода знайти особистий зв’язок із цим містом, яке колись закарбувалося в памʼяті швидкими шкільними екскурсіями до ДніпроГЕСу й Хортиці.
Мабуть, говорячи про культуру в час війни, існує ще одна потреба — створювати нові історії та нові щасливі спогади в ці часи.
Поруч із болем і катастрофами ми мусимо знаходити сили для творення нових опор. Створення нових митей радості — це вже не патетичний заклик, що вимагає обов’язкової іронії. Адже зараз, здається, створення нових радісних спогадів є нашим ресурсом для стійкості й витривалості.
