Українська музика 2025: крізь шпарини

Із закриттям та переорієнтацією небагатьох профільних медіа задача впорядкування й оцінки строкатого ландшафту української музики стає дедалі важчою. До всесвітнього засилля мікротрендів і гонитви за вибриками алгоритмів в українському інфополі додається параметр етичності та доцільності в умовах воєнного стану, який за браком професійних критеріїв перетворюється на ледве не єдиний важливий.

Музична критика найлегше піддається переоформленню в додаток до промокампаній або генератор мемів, а оптика низових критичних ініціатив здебільшого ситуативна й орієнтована на аудиторію. Попри все, музики в Україні не меншає, а її розмаїття може втомлювати або захоплювати – залежно від обраної перспективи.

Чому будь-які музичні підсумки приречені на неповноту, але українські – найбільше, спеціально для УП. Культура розмірковує музична оглядачка Олена Погонченкова.

Рік без альбому

У суцільній ентропії 2020-х віднайти попкультурне спільне – неабияка втіха й полегшення, проте робити це чимдалі тяжче. Після ядучо-зеленого літа 2024-го критики налаштувалися відшукати "новий brat", а артисти – його видати.

Проте ані теоретизування навколо тілесних і емоційних складових клубної музики у FKA twigs, ані екстатичний посттрадиційний авантпоп Rosalía, ані хардкор-панк-як-арт-об'єкт у Turnstile, навіть з урахуванням супутніх промокампаній, не вистрибнули за рамки мікротрендів.

Українського альбому, що об'єднав би й критичну та музичну спільноти (поняття часто взаємозамінні), й пересічних слухачів, у 2025-му також не з'явилося. Чи ставалося таке раніше – питання радше ностальгійних спекуляцій, аніж тверезої оцінки. Премію Megogo за найкращий альбом отримав Паліндром з "Машиною для трансляції снів", проте такий вибір видається інерційним і безпечним. Уміння бути зрозумілим одночасно всім і кожному є у творчому ДНК лідера проєкту Степана Бурбана, але воно наявне у кількох попередніх його повноформатниках, і навіть у лоуфайному дебютнику 2019 року. Розвиток самої музики залишається виключно декоративним.

Ще один "одностайний" у вузьких колах вибір українських слухачів – альбом "Viribus Unitis" українського металгурту з європейською славою 1914. Його обрали альбомом року та метал-альбомом року у вільному голосуванні читачі та читачки єдиного на сьогодні українського профільного музичного медіа Neformat.

Як і в "Машині…", рецепт створення музики тут мало змінився з часів заснування проєкту, а беззастережну слухацьку підтримку забезпечують радше харизма та ерудиція фронтмена 1914 Дмитра Кумара, ніж новаторські музичні чи поетичні висловлювання. Наприкінці четвертого року гарячої фази війни вибір концептуального альбому про українського вояка зі Львова, що пройшов Першу світову та повернувся додому в розпал українсько-польської війни, міг би видатися символічним, але і для музикантів, і для аудиторії шарм релізу полягає в прочитанні історії, а не її проживанні.

Український brat у 2025 році записала ТУЧА, переклавши поплексикон "Території А" постклубною мовою та створивши власну версію української y2k ностальгії. Проте його зрілість та ліричність загубилися за публічною фігурою Марії Тучки — інфлюенсерки, блогерки та "слей-королеви", що не цурається гострих тейків і ставить питання руба. Продуманий у звуці та сонграйтингу, "Лірика моєї любові" на голову переріс попередні релізи артистки, але не зрезонував з часом, аудиторією, ще бозна чим.

Інші виплекані альбоми видали прог/постхардкор гурт Vøvk і фьюжн-джазмени Hyphen Dash. І "Litera" перших, і "LATE" других писалися й шліфувалися роками, вражають широтою задуму та вочевидь амбітно задумувалися як "альбоми року", але поза рідними жанровими тусовками залишаються мало кому зрозумілими чи близькими.

З тих крихт суспільно-критичного слухацького консенсусу, що їх наразі бачимо, виходить, що найбільшу цінність сьогодні мають альбоми, які засвідчують не зміни, а їхню відсутність.

Мікро- та макрокосм української музики

Український музичний контекст розширюється та ускладнюється війною. Масова й не завжди легальна еміграція, посилення морального ригоризму та культура інтернетних love/hate хвиль призвели до ситуації, де розмова про українську музику обертається на сперечання про те, що ми можемо або не можемо нею вважати. З тих-таки причин будь-яке співвідношення українських та світових тенденцій стає спорадичним і неповним.

З одного боку, оцінка українських релізів за параметрами західної критично-кураторської спільноти не бере до уваги брак ресурсів та вихідних умов для музичної творчості й ризикує потопити більшість виданої музики в алгоритмічному бульйоні цифрових платформ. З іншого – проблема локальних параметрів та спільного критичного лексикону є чи не найбільшою для музичних 2020-х, часу, коли з'явилося достатньо голосів, щоб проблематизувати, але замало, аби вирішувати проблеми.

У підсумку маємо "локалізацію" алгоритмової кризи – твори музикантів, котрі не мають доступу до важелів впливу на стрімінгові платформи, відкидаються грубо й безапеляційно, а закриття профільних медіа (СЛУХ пішли на безстрокову паузу восени 2024-го, Mixmag Україна закрилися влітку 2025-го) зводить нанівець кураторську підтримку, котру можна було б цій кризі протипоставити.

Про "Гільдеґарду" Heinali та Андріани-Ярослави Саєнко багатьох українських слухачів поінформували західні музичні критики, які високо оцінили реліз. З творами середньовічної композиторки Гільдеґарди фон Бінгенської, переосмисленими в традиції українського співу та дронової музики, дует робить великий крок у розумінні нашої музики в архітектурі європейської композиції та можливостей її сучасного озвучення. Проте, на відміну від будь-кого іншого, українська аудиторія в оцінці зважає також на параметр "українськості" – адже керівник та продюсер проєкту, Олег Шпудейко aka Heinali, станом на сьогодні мешкає за кордоном.

Подібна ситуація склалася з менш видимим, але не менш масштабним альбомом експериментальної композиторки Катаріни Гривул "SPOMYN". Багатовимірний саунддизайн і ретельний сонграйтинг тут є приладдям у роботі з українською фонетикою й мелодикою. Для багатьох засадничим є питання, наскільки композиторка, що здобула освіту в європейських музичних вишах, мислить саме в український музичній перспективі. Чи така перспектива існує per se і хто визначає її межі – питання відкрите. У випадку Гривул проблема сприйняття альбому у відриві від локального музичного ландшафту поглиблюється тим, що цю музику просто нема між чим і чим розташувати.

Українські релізи в екзилі створюють не менш складний і розмаїтий спектр, аніж локальні. Елегійну неопсиходелію "Odesa Melancholia" українського емігранта в Канаді Костянтина Якімова-Бузаджі відтворює на відстані звуковий ландшафт рідної автору Одеси п'ятнадцятирічної давнини, немов розпаковує на наших очах капсулу часу. Перший запис бристольського гурту ZALIZO, однойменний ЕР на два треки, розташовується в постбрекзіт-рок-координатах, проте має цілком помітне харківське інді-коріння, за яке відповідає ідейна натхненниця й вокалістка Регіна Железнякова.

З іншого боку, такі альбоми, як забарвлений драм-н-бейсом артпоп "Songs" українки Олександри Трішиної, що вийшов під монікером Triš на експатському лейблі Kontext в Берліні, сьогодні важко вбудувати у внутрішньоукраїнський контекст. Від "не-української" музики легше абстрагуватися, адже музика є абстрактним мистецтвом, але той нескінченний ланцюжок питань, що постає, щойно ми вмикаємо "діаспорний" гурт, ладен нагадати, що ніщо ніколи не є у вакуумі, й якщо нам так здається, найімовірніше, у вакуумі перебуваємо ми самі.

Діагноз: асинхронність

Якби довелося назвати альбом року, залюблений і критиками, й слухачами, ним з невеликою натяжкою був би "Getting Killed" нью-йоркців Geese – щире й гучне юнацьке перевідкриття "рок-н-ролу". Свій четвертий і найкращий альбом Geese видали вчасно і для виходу на чергове рівайвл-коло гітарної музики, і для влучання в indie sleaze естетику, суть якої полягає в захопленні нинішнього покоління двадцятилітніх попереднім.

Чи вийшла цього року в Україні музика, яка би легко вляглася в indie sleaze або будь-який інший загальний тренд? Легко – ні. Для жанрових повернень та ривайвлів попередні тенденції необхідно прожити, пройти до кінця. Місцеві інді, блюз-рок, електропоп чи тріпхоп проєкти існують здебільшого в попередньому колі або ледь виходять за нього. "Повернутися" з такої близької дистанції не вийде навіть за великого бажання.

Показово, що найближчим за звуком та ідеєю до тріпхоп та дрімпоп ревайвлу, що сьогодні відбувається навколо копенгагенського лейбла Escho, є реліз, котрий існує виключно у вигляді касетного мікстейпу та міксу на SoundCloud і є додатковим для основної дискографії проєкту. Це "Live at Середмістя" шугейзерів almaz, який почула набагато менша аудиторія, ніж він заслуговує.

Відстані і наздоганяння, вибори між локальним і глобальним свідчать про рухливу незмінність, перманентну асинхронність української музичної культури. В умовах воєнного стану її тканина витончилася настільки, що зарясніла шпаринами. Деякі релізи – як-от касетний мікстейп "Прозорі очі" проєкту Група Б (проєкт музиканта Тімура Джафарова) – фіксують цей розривчастий стан дійсності і свідомості.

Інші ховаються поміж шпарин: це релізи лейблу Pep Gaffe, створені на перетині невичерпної музичної ерудиції й вуличної мудрості, серія авангардних концертів у неочевидних київських локаціях від музичної агенції Ухо та платівки дочірнього лейблу Kyiv Dispatch, атмосферний блек метал, що виростає до космогонічних масштабів у музиці проєкту Høstvind, локальна автентика молодих гітарних гуртів ЯК-НЕБУДЬ та Надобраніч, поп, народжений з ембієнт-повітря Ганни Свірської тощо. У світлі запозичених критеріїв оцінки та політичних і етичних пересторог ми легко фіксуємо лакуни і відсутності, але також легко забуваємо, що на їхній кромці розташоване найцікавіше.