У хаті, на Майдані й на виставці: як змінювалася українська витинанка

Витинанки, маленькі вирізані з паперу фігурки, з'являлися навіть на Майдані під час Революції Гідності. За спостереженням дослідниці Зінаїди Косицької, однією з перших стала паперова сніжинка на ялинці біля Національної музичної академії України. Згодом учасники Майдану почали прикріплювати до дерева вирізані з паперу сердечка. Такі маленькі паперові деталі ставали своєрідними знаками присутності людей, які приїздили до Києва з інших міст.

Це лише один із прикладів того, як народна традиція може зажити новим життям й стати сучасним символом для суспільства. Вона зберігається й у народній творчості, з'являється на виставках художників, у дизайні та навіть на поштових марках.

УП.Культура розповідає, як виникла українська витинанка, для чого її використовували раніше та як ця традиція показана в сучасному мистецькому середовищі.

Нещодавно стало відомо про раптову смерть львівської мисткині Дарії Альошкіної, що понад 15 років популяризувала витинанки в Україні та світі. Вона створювала різні масштабні композиції з паперу, у яких зображувала людей, дерева, рослини та сюжети з української історії. Власне, витинанка — це техніка створення орнаментів або зображень шляхом вирізання з паперу, найчастіше ножицями чи ножем. Альошкіна працювала з нею як із повноцінною художньою практикою, перетворюючи традиційні мотиви на великоформатні роботи.

Загалом в українській культурі техніка витинання почала з'являтися у XVI столітті. Спочатку витинанки використовували, зокрема, як підкладки під відбитки печаток на документах. А вже за сто років вони стали звичним елементом оздоблення осель.

Подібні ажурні орнаменти використовували в оздобленні одягу та предметів побуту ще до поширення паперу. Дослідниця та науковиця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України Зінаїда Косицька у своїх працях та лекціях простежує розвиток цього мистецтва від початку XIX до початку XXI століття. Вона наголошує, що письмові згадки про "паперові квіти й голуби, що прикрашали ікони в селах Слобожанщини" з'явилися у першій третині XIX століття. Але ремесло витинання розвивалося по всій території сучасної України, від західних регіонів до Сходу, зокрема Луганщини.

За словами Косицької, витинанки отримали широку популярність у селян, які хотіли прикрасити власні домівки. А сама техніка була ритмічною, як у вишивці та гончарстві, тому не вимагала надлишкової скрупульозності й багато часу.

Паперовими орнаментами прикрашали стіни, сволоки, вікна, полиці, груби та комини, а найбільше таких прикрас з'являлося напередодні свят. Інколи ними навіть доповнювали ікони. Витинанки набували форми смуг, розеток, дерев, квітів, птахів, тварин чи людських постатей: папір складали в кілька разів і вирізали ножицями або ножем, щоб отримати симетричний візерунок.

Одним із головних осередків розвитку витинанки стало Поділля, де вона поступово перетворювалася з елементу дизайну інтер'єрів на складний декоративний твір. Так почали з'являтися впізнавані мотиви, знакові композиції, притаманні тим чи іншим майстрам.

У 1930-х роках селянська традиція витинання переживала занепад через заборони радянської влади на релігійні святкування, та вже у 1960-х роках витинання повернулося – люди виготовляли трафарети для оздоблення стін "під шпалери", декорували фіранки, робили ажурні серветки.

Повноцінне відродження традиції витинання відбулося вже за набуття Україною незалежності, коли започаткували й окреме "Свято витинанки", яке у 1993 році заснувала майстриня витинанок Марія Гоцуляк. Також дослідниця Зінаїда Косицька згадує й про витинанки, що з'явилися під час Революції Гідності:

"Витинанки часто з'являлися на вулицях під час революційних подій у Києві. Першою була паперова сніжинка на сумнозвісній центральній ялинці біля Національної музичної академії України, більш відомої як Консерваторія. Згодом вирізані паперові акценти, переважно сердечка, почали з'являтися на плакатах, прикріплених на цю ж ялинку учасниками Майдану, найчастіше тими, хто приїздив із інших міст і залишав їх як символ своєї подальшої присутності".

Від домашніх оздоб до виставкових залів

Поступово техніка витинання почала розвиватися за межами народного мистецтва й перекочувала до практик академічної художньої спільноти. Митці створювали самостійні композиції, ускладнювали орнаменти, працювали з масштабом, кольором і новими матеріалами. Тому зараз витинання можна умовно поділити на традиційний і новаторський напрями.

В Україні регулярно відбуваються виставки та фестивалі, де свої роботи представляють майстри з різних регіонів. Техніці також навчають на майстеркласах, у мистецьких гуртках і музеях.

Одним із прикладів такого переходу стала творчість художника Миколи Теліженка. Музей Івана Гончара ще на початку 2010-х років писав про його роботи як про спробу перевести витинанку від хатнього ремесла до монументального мистецтва. Теліженко створював масштабні композиції на історичні теми, працював різцями та іншими інструментами, використовував кольорові накладки. 

Олена Турянська у проєкті "Агапе. Абсолютна любов" поєднувала витинанки з графікою, текстами та колажами. Світлана Ратошнюк у серії "Сріблянський ліс" для виставки "Майстерня" працювала з образом українського пейзажу та темою втрати. Тамара Турлюн у витинанці "Ангел" 2023 року звернулася до образу ангела-охоронця, осмислюючи його в контексті війни.

У 2024 році витинанка заслуженої художниці України Наталії Аксьоненко "Коляда" стала основою різдвяної серії марок "Укрпошти" – "Нова радість стала". До набору увійшли п'ять марок, присвячених українським різдвяним традиціям.

Серед сучасних авторів, які працювали з витинанкою, була і Дарія Альошкіна. Вона почала займатися нею у 2008 році після роботи зі станковою та монументальною скульптурою. Альошкіна створювала масштабні витинанки, поєднувала традиційні мотиви з власними сюжетами та представляла свої роботи в Україні й за кордоном. Її твори експонувалися у понад 20 країнах.

Вона співпрацювала з київським бутіком Cartier, який 2018-го прикрасив її витинанками вітрину, оформлювала український стенд на паризькому книжковому форумі Livre Paris, а її панно експонувалися у штаб-квартирі ООН у Швейцарії. Проєкт "Мереживо століть" – 12 робіт на теми української історії – показали на Венеційській архітектурній бієнале 2023 року в межах експозиції "Українське ДНК". У проєкті тоді взяли участь бюро Design4Ukraine та художниці Дар'я Альошкіна, Діана Більченко та Орнелла Остапенко.

Альошкіна називала популяризацію української витинанки своєю місією. "Моє мистецтво – це частинка пазлу "Україна", – говорила вона в одному з інтерв'ю. У її роботах з'являлися традиційні образи, зокрема Дерево життя, жіночі постаті та сюжети з української історії. Витинанка була для мисткині також способом працювати з особистими переживаннями. Після загибелі двоюрідного брата у 2023 році вона створювала образи жінок, які тужать за загиблими.

У травні 2025-го в Музеї історії Києва показали 10-метрову червону витинанку "Червоне – то любов" художниці Тетяни Кузьмич (Кашуби), виконану в стилі традиційної вишивки. Кузьмич каже, що прийшла до великоформатної витинанки 2017 року, надихнувшись саме роботами Дарії Альошкіної.

У 2026 році Альошкіна представила в Запоріжжі проєкт "Витоки", до якого увійшли 12 монументальних витинанок про різні періоди української історії разом з Діаною Біліченко та Орнеллою Остапенко. Серед сюжетів серії – Трипілля, Скіфія, Київська Русь, Анна Ярославна, козацька доба, Покрова та модерн. Проєкт мисткиня присвятила загиблому братові.

Однією з останніх виставок Альошкіної став благодійний проєкт у Києві, кошти з якого передали на організацію відпочинку для дітей бійців 46-ї Подільської бригади.