Захищатися – обмежувати себе? В Одеському національному художньому музеї відкрилася виставка Олі Штейн

"Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного" – перша персональна виставка художниці Ольги Штейн в Україні. До цього її роботи були на групових виставках, мисткиня курувала проєкти у власному арт-просторі the stein studio, а в жовтні возила персональну виставку до Лондона.

Зазвичай проєкти Олі починаються сповіщеннями з пошти – мисткиня старанно розробляє запрошення на кожну з виставок, до якої причетна. Цього разу отримую в посилці зошит для лабораторних нотаток. Усе тому, що на виставці Оля досліджує ферментацію і робить її художнім образом у просторі Одеського національного художнього музею.

У своїх роботах художниця рефлексує над багатьма питаннями, відповіді на які українське суспільство навряд чи знайде зараз. УП. Культура розповідає, як Ольга Штейн поєднала мистецтво й наукову лабораторію і чому ніхто не знає, як закінчиться виставка.

Ольга Штейн мала влаштувати проєкт в Одеському національному художньому музеї ще рік тому. Її творчі пошуки остаточно визначилися в листопаді 2023 року, коли росіяни атакували територію музею ракетами. "Найперше мені було важливо етично комунікувати з простором музею. Я відчуваю велику відповідальність та пієтет до ОНХМ, не хотілося використовувати його просто як ємність для свого мистецтва. Тож я пішла шукати діалогу, працювати з історією та теперішнім станом музею", – пояснює Оля.

Роботи, в основі яких лежить ферментація різних обʼєктів, перетворює виставку на справжній експеримент. Мистецький простір стає лабораторією, яка дозволяє тобі дослідити, що буде з культурами, розташованими в герметичному середовищі.

Художниця неспроста вибирає такий формат: для глядачів це можливість поміркувати над питаннями, які висять у повітрі, на які ми не можемо дати однозначної відповіді, які для когось є тригерними чи болісними. Лабораторія легітимізує твою невизначеність – вона просто демонструє множинність досвідів, жодним чином їх не оцінюючи.

"Я відчуваю, що ті теми й питання, які я порушую в проєкті, не мають достатньої дистанції. Я не відчуваю навіть можливості для констатації чи критики. Ніби єдина доступна для мене форма – це спостереження, помічання, співіснування з процесом", – додає Ольга.

Ольга міркує про закритість, у якому опиняється українське суспільство. У вирі складних, травматичних подій ми постійно шукаємо підтримки тих, хто нас зрозуміє, – "своїх". Нам комфортно в оточенні тих, кому не потрібно пояснювати, що з тобою. На перший погляд, це видається самозахистом, але в деяких випадках відділяє нас від "інших", капсулює й відсікає можливість діалогу для того, щоб тебе і твій біль зрозуміли.

Менеджерка проєкту Анна Рибак говорить, що виставка, по суті, є "метафорою на суспільство та країну, до якої приходить ворог". Символами захисту стає не лише процес ферментації, а й самі стіни Одеського музею. Вони ніби укриття для обʼєктів, розміщених усередині.

У першій залі бачимо металевий стенд із ферментованими, щільно закритими продуктами. Тут можна спостерігати за змінами капусти, перцю, грибів, черемші. У кожній коробці відбуваються різні процеси: якісь культури покриє пліснява, якісь пожовкнуть, з частиною нічого не станеться, інші зможуть слугувати матеріалом для тканин.

Ця робота сповна проявляє дуальність закритості й захищеності. Для того, щоб відбулася ферментація, герметичний простір має бути обовʼязковою умовою. Він дає можливість трансформуватися під впливом зовнішніх обставин, перейти на інший рівень. При цьому не всі зміни будуть позитивними – ми бачимо, як частина продуктів гниє чи покривається пліснявою. Як і з суспільством: хтось опановує нові навички й стає міцнішим, хтось опиняється в обставинах, які не можна скоригувати й контролювати.

"Я точно дивлюся в стан захищеності, у те, що відбувається всередині захищеного простору", – говорить Оля Штейн. Поруч зі стендом ферментованих культур розташований скляний куб із землею. Цю землю взяли з вирви, яка утворилася після ракетного удару росіян на території музею. Вона більше не є родючою. Однак у закритому просторі, куди її поміщає Оля, ґрунт зволожується й знову стає придатним для вирощування чогось.

Як і стенд з культурами, які щодня ферментуються та змінюються, робота із землею також націлена на споглядання. У першому випадку результати будуть різноманітні, негативні і позитивні водночас; другий же дає надію на проростання, подальше садіння, цвітіння. "Ми наче на гойдалках: зберігаючи щось, ти чимось жертвуєш", – додає Аня Рибак.

Друга зала у виставці – кульмінаційна. У ній питання захисту відчувається найбільш матеріалізованим. Масивні стіл і скульптура з янголами – експонати з колекції Одеського нацмузею, які неможливо евакуювати, тож Оля оточує їх бетонними блоками, вибудовуючи своєрідні барикади.

Розкішна зала Одеського нацмузею дисонує з внесеними в її простір бетонними блоками. Це вимушена данина воєнному часу: ти мусиш закрити знайомі місця неприродними для них обʼєктами, щоб уберегти перші від руйнування та знищення.

Трохи далі від центру зали розташований диван, покритий міцелієм і ферментованими культурами з першої зали. Він теж не підходить старовинному простору музею з фігурними облямівками на стінах, бо всі обʼєкти, що слугують захистом в умовах війни, не є природними. Вони не мали місця в мирному житті.

"Кожна культурна інституція бореться з грибком, пліснявою, а Оля, навпаки, оприявнює їх у просторі. Фактично це оприявнення ворога. Причому не такого, який несе небезпеку, а муміфікованого", – коментує Анна Рибак.

Для проєктів Ольги Штейн характерна робота з тілесністю, силою та вразливістю людського тіла. У "Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного" немає прямого відсилання до людського тіла, але всі обʼєкти здаються дуже живими: культури, які постійно ферментуються; земля, що насичується вологою; диван, покритий міцелієм. Музей виступає живим тілом, частини якого потребують захисту.

Якщо розглядати обʼєкти на виставці як суспільство, то спільний простір, у якому воно опиняється, змонтовує різні досвіди його людей. Від цього не стає легше, адже, попри одну локацію, нам треба навчитися співіснувати й чути одне одного.

Оля радить приходити на виставку з певною періодичністю, адже обʼєкти будуть змінюватися відповідно до ферментації. Як і в реальному житті – ніхто не знає, що станеться далі.