Між храмом і ярмарком: що ми (не) робимо з ВДНГ і яким він міг би стати. Розмова з дослідниками

ВДНГ – один із найбільших і найбільш суперечливих просторів Києва. Збудований у 1950-х як радянська "виставка досягнень народного господарства", він пережив кілька епох, змінив десятки функцій і досі не має чіткої відповіді на питання: чим він є і яким має стати.

Цієї весни платформа "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" та Центр прав людини та меморіалізації війни KSE презентували міждисциплінарне дослідження "(НЕ)виставка" – спробу системно осмислити роль ВДНГ у культурній спадщині України. Під час презентації вперше за довгий час відкрили для огляду монументальні панно 1950-х років у головному павільйоні.

УП.Культура публікує розмову між учасниками дослідження – архітектором Олексієм Биковим, дизайнером Дмитром Пруткіним та докторкою філософських наук Оксаною Довгополовою – про те, що архітектура ВДНГ розповідає про радянську державу, чому цей простір досі не досліджений належним чином і що з ним робити далі.

Оксана Довгополова: ВДНГ – це дуже великий простір із дуже різними об'єктами, не лише періоду ранніх 1950-х, коли він відкривався, а й значно пізніше збудованими павільйонами.

У твоєму тексті з дослідження є таке твердження: "Архітектура є одним з найточніших віддзеркалень історії країни. Через урбаністичне рішення, архітектурні форми та матеріальні структури можна побачити політичні злами, інституційні трансформації, розвиток ідеології і формування культурної ідентичності".

Чому нам важливо зараз думати про те, чим є архітектура та, зокрема, архітектура колишнього ВДНГ? Якщо ми дивимося на ВДНГ, що це нам розповідає про політичні злами, розвиток ідеології, формування культурної ідентичності?

Олексій Биков: Про архітектуру важливо думати не лише зараз, а завжди. Вивчення, дослідження та осмислення архітектури є однією з ознак зрілого суспільства, особливо в країнах зі складною та драматичною історією, якою була історія України у ХХ столітті.

ВДНГ є особливо цікавим прикладом, адже на її території зосереджено кілька різних історичних епох. Тут можна наочно побачити, як змінювалися уявлення про державу, суспільство, культуру та саму архітектуру.

У 1950-х роках, коли комплекс лише формувався, це була архітектура, яка повністю створювалася державою і для держави. Це була надзвичайно ресурсомістка архітектура, що вимагала значних фінансових і матеріальних вкладень. Вона виникла в умовах жорстко централізованої системи управління, і ця система дуже добре читається в її формах. Ми бачимо чітку ієрархію, симетрію, осьові композиції, монументальність, суворо визначені правила побудови ансамблю. Архітектура фактично відтворює принципи організації самої держави, в якій кожен елемент мав своє заздалегідь визначене місце.

У павільйонах 1960–1970-х років ситуація вже інша. Тут з'являється модерністська архітектура, більш нейтральна, відкрита до різних сценаріїв використання. Такі споруди легше адаптуються до нових функцій і можуть існувати незалежно від первісного задуму. Це добре видно на прикладі павільйону №13, який сьогодні функціонує як центр сучасного мистецтва "Павільйон культури" і щоразу по-новому інтерпретується різними виставками та мистецькими проєктами. Подібну гнучкість демонстрував і павільйон №19, який до свого знесення став популярним та важливим громадським простором та місцем проведення "Кураж Базару".

Якщо говорити про сучасний період, то я б хотів процитувати Флоріана Ілліча Юр'єва з уже легендарного документального фільму Олексія Радинського "Нескінченність за Флоріаном": "Архітектура відображає суспільні відносини. Суспільні відносини у нас зараз хаотичні, і цей хаос також позначається на архітектурі. Нікуди від цього не дінешся".

Якщо подивитися на історію ВДНГ після здобуття незалежності, то ця думка видається напрочуд точною. ВДНГ перестала бути головним майданчиком демонстрації державних досягнень у тому значенні, яке вкладала в це радянська система, і поступово перетворилася на відкритий, постійно мінливий міський простір, що адаптується до актуальних потреб суспільства.

При цьому його розвиток визначається не довгостроковою стратегією чи цілісною візією, а ситуативними потребами, можливостями та запитами конкретного моменту. Те саме можна сказати і про долю окремих павільйонів. Багато з них сьогодні функціонують переважно як орендні площі, виконуючи найрізноманітніші функції без прив'язки до початкового задуму комплексу.

Оксана Довгополова: Ми розуміємо, яку культурну ідентичність формували в 1950-ті роки. Але цей об'єкт, цей простір існує зараз, і чи впливає він на нашу культурну ідентичність? Яку роль у нашій культурній ідентичності саме цей задум може відігравати? Уявімо собі, що ми просто це зносимо. Чи це позитивно вплине на культурну ідентичність сучасного українця?

Олексій Биков: Я б поставив це питання трохи інакше. Перед тим як вирішувати, чи варто щось зносити, чи, навпаки, зберігати, необхідно спочатку це ретельно дослідити й зрозуміти. У випадку з ВДНГ саме цього, як на мене, довгий час і бракувало.

Працюючи над нашим дослідженням, я з подивом виявив, що навіть сьогодні не існує великої архітектурної узагальнювальної праці, яка б комплексно аналізувала історію ВДНГ від моменту її створення до наших днів (лише можливо згадати книжки Ігоря Однопозова "Колишня Виставка" або Семена Широчина й Олександра Михайлика "Невідомі периферії Києва. Голосіївський район").

Парадоксально, але й у радянський період про виставку писали відносно небагато. Частково це можна пояснити тим, що комплекс опинився у специфічній історичній ситуації. Його затверджували та будували в момент зміни політичної епохи: Сталін помер ще до завершення будівництва, а невдовзі після відкриття почалася кампанія боротьби з архітектурними надмірностями. Внаслідок цього ВДНГ певною мірою опинилася між двома епохами й досить швидко втратила статус зразка актуальної архітектури. Саме тому навіть у професійній архітектурній пресі ґрунтовних критичних або аналітичних текстів про неї виявилося мало.

Тому, перш ніж відповідати на питання про знесення чи збереження, я б спершу поставив інше: чи достатньо добре ми розуміємо цей об'єкт? Чи справді ми знаємо його історію, архітектурну цінність, місце в розвитку Києва та України?

Що ж до впливу на сучасну культурну ідентичність, то він, безумовно, існує. ВДНГ належить до того самого історичного періоду, що й багато інших знакових київських споруд, які сьогодні ми сприймаємо як невід'ємну частину міста. Це і будівля Верховної Ради, і Кабінет Міністрів, і Міністерство закордонних справ, і післявоєнний Хрещатик, і багато інших. Сьогодні ми розглядаємо їх не лише як свідчення певної ідеології, а й як частину історії української архітектури та країни в цілому.

Оксана Довгополова: Мені б, навпаки, хотілося зберігати сліди імперії для того, щоб вони нам постійно нагадували, де ми були і куди ми можемо повернутися. Імперії не зникають просто так. Треба налаштовувати мізки на те, що цей режим може повернутися, і зараз ми бачимо, як він хоче повернутися.

Дмитре, ти досліджував простір ВДНГ сьогодні і спостерігав не тільки об'єкти, а й працював з живим простором.

Коли ти робив візуальне дослідження, чи спостерігав ти, як сучасні відвідувачі взаємодіють із базово-класичними формами архітектури?

Дмитро Пруткін: Я б хотів почати з питання, чи побудувала Україна щось нове на ВДНГ за весь час незалежності. Мені здається, що Україна побудувала певну економічну модель, яка не дуже пасує існуючому ансамблю ВДНГ. Ця атракція, яка там існує у вигляді сезонних ярмарків, "Книжкової країни", новорічних подій і концертів, тенісних кортів та різних активностей – це і є виставка досягнень. Тепер це єдиний павільйон, який можна назвати павільйоном розваг.

У ВДНГ я помітив два сценарії: основний – це коли ВДНГ порожній, а другий – це ВДНГ, заповнений різною діяльністю.

Порожній ВДНГ нагадує парк, місце для прогулянок і відпочинку. А у заповненому усілякими івентами і контентом акцент робиться на споживацькому досвіді. Тоді архітектура самого простору, павільйонів, виходить на другий план.

Разом з тим, він теж перебудовується. Мені цікавіше за все було вивчати, як взаємодіє простір, коли в ньому нічого немає і він оголений, коли там немає ніяких ярмарків. Тоді дійсно можна було побачити, як усе-таки середовище взаємодіє з відвідувачами.

Оксана Довгополова: Олексію, у назву свого тексту ти виносиш фразу: "Імперія людяного масштабу". Це натяк на те, як київський варіант Виставки досягнень народного господарства відрізняється від московського. У тексті ти даєш свої пояснення.

Олексій Биков: Так, але я відразу хочу підкреслити, що ця назва є радше моєю авторською гіпотезою, ніж остаточним висновком. Насправді це моя перша спроба осмислити ВДНГ як цілісний архітектурний і культурний феномен. До цього я не займався дослідженням виставки, тому текст значною мірою є спробою зрозуміти для самого себе, що саме робить цей комплекс особливим, чим він відрізняється від інших радянських виставкових ансамблів, а чим, навпаки, є типовим для своєї епохи.

Назва "Імперія людяного масштабу" виникла як спроба сформулювати власне враження від київської ВДНГ. У тексті я пропоную кілька пояснень цієї гіпотези, але не претендую на її остаточність. Навпаки, як казав раніше, сьогодні ми знаємо про історію комплексу значно менше, ніж могли б знати. Попереду ще багато роботи. Існують архіви державних установ, матеріали засідань щодо проєктування та затвердження виставки, які ще потребують вивчення. Не менш цікавими можуть бути сімейні архіви архітекторів, які працювали над ВДНГ, спогади їхніх нащадків, невідомі фотографії, робочі матеріали. Усе це потенційно може суттєво змінити або доповнити наше нинішнє розуміння комплексу.

Тому я б розглядав цю роботу не як спробу поставити крапку в історії ВДНГ, а радше як запрошення до подальшої розмови. Якщо вона спонукає інших дослідників ставити нові питання, шукати нові документи та пропонувати власні інтерпретації, то свою головну функцію вона вже виконала.

Оксана Довгополова: Ми знаємо, що ці два простори (у Києві і у Москві) пішли абсолютно різними шляхами. У Москві відновили цей простір: прибрали всі сліди сучасності, жодної реклами, жодної сучасної будівлі, наскільки мені відомо зз описів.

Київська ВДНГ пішла абсолютно іншим шляхом, запустивши купу сучасного життя в цей простір – і досить хаотично. Дмитре, як візуальний дослідник, коли ти отримав запрошення зробити візуальне дослідження сучасного стану ВДНГ, що було твоєю власною мотивацією? Ти розумів, що заходиш в хаотичний простір зі слідами сталінської архітектури.

Дмитро Пруткін: На початку в мене не було розуміння, що цей простір хаотичний. Задача була – відзняти 25 павільйонів. Я відштовхувався від цієї задачі і уявляв собі це як архітектурний каталог.

У перший же візит я зрозумів, що не знаю, з якої сторони підійти до цієї зйомки, тому що там постійно ходять люди. Тут якийсь екскаватор копає якусь яму, там перекладають плитку, там в кінці колонади на сходинках лежать якісь конструкції для монтажу виставки котів, наприклад.

Весь час перебування на території ВДНГ я постійно спостерігав це життя, цей живий організм.

Зі спогадів з дитинства, до того, як ВДНГ став модним, мені запам'яталися порожність, віддаленість, спокій, місце відпочинку, від суєти. Повз мене пройшов момент, коли місце змінилося і наповнилося атракціями, комерцією, активностями.

Коли я потрапив в простір, я вже зрозумів: окей, тут дуже багато всього, треба просто не захлинутися в цих намірах і бажаннях. На що наводити камеру, що вважати першочерговим, а що вважати другорядним.

Коли я тільки почав працювати, мені здавалося, що павільйони і архітектура – це першочергово. Уже закінчуючи, я зрозумів, що все-таки фокус змістився на те, що відбувається в просторі, і павільйони стали ніби декораціями.

Оксана Довгополова: Як ми з цим працюємо, як зі спадщиною? У процесі роботи над дослідженням між авторами виникали суперечки: чи можемо ми говорити про українські мотиви; що є "українська спадщина"?

Олексій Биков: У нас справді виникали дискусії щодо того, наскільки коректно говорити про українські мотиви в архітектурі ВДНГ і чи можемо ми взагалі розглядати цей комплекс як частину української архітектурної спадщини.

Якщо говорити про архітектурну мову, то моя позиція полягає в тому, що виразних українських мотивів у комплексі небагато. Безумовно, можна знайти окремі орнаментальні елементи, декоративні деталі тощо. Однак, на мою думку, вони не визначають характер архітектури ансамблю. Радше йдеться про окремі акценти, які відповідали тогочасній радянській формулі "національне за формою, соціалістичне за змістом". Ці елементи були присутні, але загальна структура комплексу, його просторові принципи, композиція та архітектурна мова залишалися частиною єдиної загальносоюзної системи.

Втім, це зовсім не означає, що ВДНГ не є частиною української спадщини. Для мене українськість цього комплексу полягає не стільки в орнаменті чи декоративних цитатах, скільки в людях, які його створювали. Над виставкою працювали українські архітектори, інженери, художники й будівельники. Вона проєктувалася в Києві і стала частиною історії міста.

Мені здається важливим розрізняти два питання. Перше – чи є ВДНГ прикладом виразно української за стилем архітектури. Тут я радше відповів би негативно. Друге – чи є вона частиною української архітектурної та культурної спадщини. І тут моя відповідь – так. Адже історія України складається не лише з тих об'єктів, які відповідають нашим сучасним уявленням про національну архітектуру, а й із тих складних, суперечливих і багатошарових явищ, які формувалися в різні історичні періоди.

Оксана Довгополова: Я свого часу вивчала таке явище як інтелектуальна контрабанда – в тоталітарних державах тобі дуже треба "просунути" якийсь контент, але ти розумієш, що це недозволено, і ти видумуєш, як це зробити, чи під іншим ім'ям, приписати іншій людині, наприклад, якусь цитату, чи просто не поставити в титрах назву.

Свого часу я почула Pink Floyd з Першого каналу радянського телебачення. Я пам'ятаю, як я дитиною дивилася уважно титри і чекала, коли ж напишуть, хто автор музики, та титрів не було. Тому що вона була заборонена в Радянському Союзі, редактори це вставили, дуже ризикуючи.

Дмитро Пруткін: Селяни, колгоспники – це пропагандистський образ, який намагався створити рамку для того, щоб ми самі повірили, що ми прості хлібороби.

Це дуже читається в першому павільйоні, коли там відкрили фрески. У мене було таке відчуття, що недарма це називають храмом комунізму – за аналогією з розписами церков з Богом, ангелами, Страшним судом і святими, які всі разом справляють враження трепету і страху одночасно.

Перший павільйон побудований як сакральне приміщення, тим більше, ми розуміємо, що у 1950-ті роки люди мали досвід постійного ходіння в церкву. І вони легко зчитували, що це побудовано саме як церковний простір.

Оксана Довгополова: Як би ви бачили майбутнє цього простору після того, як ви провели там власні дослідження?

Олексій Биков: Я б почав із того, з чого починав і попередні відповіді: мені насамперед бракує ґрунтовних досліджень цього комплексу. І не лише архітектурних. ВДНГ заслуговує на історичні, соціологічні, культурологічні, економічні та політичні дослідження. Лише тоді ми зможемо по-справжньому зрозуміти, чим є цей простір сьогодні і яким він може бути в майбутньому.

Якщо ж говорити ширше, то проблема стосується не тільки ВДНГ. Нам загалом бракує розвиненого архітектурного дискурсу – відкритої професійної та суспільної розмови про місто, архітектуру та спадщину. Дуже часто рішення ухвалюються на основі політичної кон'юнктури або приватних інтересів, а не на основі досліджень, фахової дискусії та широкого громадського обговорення.

Не меншою проблемою є майже повна відсутність реальних конкурсів. Якщо подивитися на історію незалежної України, то побачимо, що система відкритих архітектурних конкурсів фактично так і не стала основним механізмом прийняття рішень щодо важливих міських просторів. А саме конкурси дозволяють зіставити різні сценарії розвитку, залучити ширше коло фахівців і отримати не одне готове рішення, а спектр можливостей для подальшої дискусії.

Тому, якщо говорити про майбутнє ВДНГ, то я не хотів би запропонувати якийсь конкретний сценарій. Мені здається значно важливішим інше: майбутнє цього простору повинно народитися з поєднання досліджень, відкритої суспільної дискусії та якісного міжнародного архітектурного конкурсу. ВДНГ є настільки складним і багатошаровим місцем, що заслуговує на багато різних поглядів – як українських, так і міжнародних.

Дмитро Пруткін: Використання цього простору потребує більш вдумливого підходу – скільки там відсотків займають ярмарки, скільки-то – культурного продукту.

Хотів би побажати, щоб комплекс не зруйнувався і говорив сучасною мовою до нашого суспільства.