Полюбити кривизну: Запоріжжя від міста-заводу до центру сучасного мистецтва
Звернувши з проспекту Соборного – одного з найдовших проспектів Європи – та заглибившись у житлові квартали Запоріжжя, натрапляєш на Центр сучасного мистецтва (далі – ЦСМ).
Розташований на першому поверсі звичайного багатоквартирного будинку, поруч із крамницями та повсякденною міською інфраструктурою, простір виглядає доволі інтригуюче, і мимоволі виникають питання: як це – жити в будинку, де замість чергового магазину або аптеки на першому поверсі працює галерея сучасного мистецтва? Чи заходять сюди мешканці будинку? Чи звертають увагу на зміни в експозиції так само, як на зміни в інших елементах простору?
Саме ця нетипова вбудованість у міське середовище і роздуми про потенційний вплив такого розташування роблять ЦСМ цікавою точкою для розмови про ландшафт та локальну ідентичність. Історикиня мистецтв Марія Шамич відвідала виставку "Кривий ландшафт" у ЦСМ Запоріжжя і розповідає про те, з чим працює запорізький ЦСМ.
Нині у ЦСМ триває виставка "Кривий ландшафт" у партнерстві з Криворізьким Центром Сучасної Культури, яка стала результатом резиденції "Post-Industrial Memory Lab: Деколонізація Кривого Рогу". Резиденція відбулася у 2025 році під кураторством Костянтина Дорошенка – 9 художників й художниць з різних міст України досліджували індустріальний ландшафт Кривого Рогу, його пам'ять, історію та способи співіснування людини з територією, значною мірою сформованою видобутком ресурсів і промисловим виробництвом.
Учасники резиденції мали змогу побачити кар'єр Південного гірничо-збагачувального комбінату, руїни шахти "Батьківщина", відвал Шмаківського рудника, околиці Червоного озера. Представлені на виставці роботи є художніми рефлексіями на побачене і спробою осмислити те, як конкретний ландшафт впливає на людину.
У подкасті про культуру та локальну ідентичність Дніпра "Поміж" експерт з публічної історії Антон Лягуша пропонує дивитися на індустріальні регіони України через чотири R: rediscovery – перевідкриття; rewriting – повернення правдивої історії; revival – відродження; і reframing – переосмислення цих територій і того, що вони привнесли в національний наратив. Проєкт "Кривий ландшафт" працює якраз в цій системі координат, він показує, що поряд з громадськими ініціативами, академічними дослідженнями і містобудівними стратегіями мистецькі проєкти також здатні змінити те, як спільнота бачить себе і своє майбутнє.
Запоріжжя, де виставку можна побачити до 13 червня, — приклад того, як місто переосмислює свою спадщину, роблячи мистецтво частиною цього процесу.
Як зазначив куратор виставки Костянтин Дорошенко: "Назва виставки нагадує, що в природі не існує вивірених ідеальних форм та сполучень [...]. Ми пропонуємо вдивитися в цю кривизну, як і у викривлення наших доль, прийняти їх, побачити в цьому можливості розвитку, полюбити".
У текстильному триптиху "Шахта" мисткиня з Кривого Рогу Ксенія Костянець / Ія Ко прагне зобразити сліди, які індустріальне виробництво залишає у способі мислення людини. Копер шахти тут втілює тотальний контроль, домінанту, яка проникає в приватне життя. Індустріальні ландшафти формують відчуття норми, в якій людина поступово перестає бути суб'єктом і стає ресурсом, і саме це знеособлення є найглибшою травмою, яку досліджує робота.
Робота криворізької художниці Оксани Жарун "Сніданок чемпіонів", названа за романом Курта Воннеґута, звертається до схожого аспекту досвіду життя в індустріальному місті. Її робота – тарілка, наповнена кам'яновугільним коксом та індустріальним пилом, відсилає до кліше "промисловість нас годує", яке довгий час виправдовувало жертовність цілих спільнот заради індустріального розвитку. Робота показує токсичність цього наративу – як у буквальному, так і в метафоричному сенсі – для життя, здоров'я та майбутнього мешканців індустріальних міст.
Якщо робота Жарун діагностує, викриваючи токсичність успадкованого наративу, кримськотатарська мисткиня Рената Асанова пропонує інший погляд. Використовуючи локальні геологічні породи Кривбасу, вона шукає вихід із парадигми ресурсності – тієї логіки, що визначала ставлення до цього ландшафту століттями і, як показує виставка, продовжує визначати й досі.
Цей пошук сконцентрований в об'єкті "Щось як цінність", шматку криворізького сланцю з абстрактним гравіюванням, розміщеному на стіні. Під ним, на підлозі, розташоване необроблене каміння, зібране художницею в кар'єрах. Художниця пропонує інший режим сприйняття матеріалу – без утилітарного зчитування і без вимоги до завершеної інтерпретації. Натомість формується повільніший, менш інструментальний і більш чутливий до матеріальності тип уваги.
Цінність робіт, представлених на виставці, полягає в тому, що художній погляд вловлює саме ті вигини ландшафту, ту "кривизну", яку важко артикулювати звичайному містянину.
Мистецтво тут ніби висвітлює непомітні на перший погляд зв'язки між людиною та середовищем, у якому вона живе. Але воно також загострює питання, яке теоретики індустріальної спадщини ставлять давно: які наративи вибудовуються довкола таких місць, ким і з якою метою?
Для тих, чиє життя було безпосередньо пов'язане з індустрією, "доба індустрії" — це живий досвід, джерело гордості й ідентичності. Для молодших поколінь, які не були свідками ні розквіту, ні занепаду, ця картина вже не є актуальною, і вони змушені винаходити цінність місця заново, шукати інші точки опори.
Саме цю напругу між успадкованим наративом і пошуком нового осмислення фіксують роботи виставки. Об'єкт художниці з Луганська Асі Яковлєвої "В Кривому все рівно" бере за назву фразу, почуту художницею під час резиденції, і водночас влучно описує стан звикання до середовища, в якому системні проблеми поступово стають нормою, а старі структури відтворюють себе попри всі політичні та соціальні зміни. Це те, що дослідники називають "дисонансною спадщиною": коли офіційний наратив про розвиток і трансформацію розходиться з повсякденним досвідом тих, хто в цьому середовищі живе.
Уродженець Миколаєва Артем Гумілевський у роботі "Тераформування" поєднує фотографію, медіум, що приніс йому низку міжнародних відзнак, із роботою з програмним кодом та створює інтерактивну інсталяцію, в якій людське тіло стає стовбуром дерева, а свідомість – кроною; що більше людей долучається, то густішим стає віртуальний ліс, що заповнює шрами індустріального ландшафту. Цим митець фактично пропонує втілити "зворотну індустріалізацію" – перехід від споживання до зцілення.
Питання, які порушує виставка, є актуальними не лише для Кривого Рогу: вони резонують з досвідом багатьох українських міст, чия ідентичність формувалася навколо великих промислових комплексів і чия історія досі потребує переосмислення. Логічним кроком стало показати проєкт у Запоріжжі — місті, що з 2022 року опинилося на лінії фронту й досі шукає опорні точки власної ідентичності.
Володимир Єрмоленко у лекції "Чому в Україні важлива локальна ідентичність під час війни" говорить про затопленість як образ забуття: багато українських земель, зокрема Черкащина, Запоріжжя, буквально опинялися під водою, і ця фізична затопленість стала для нього образом іншого занурення: в непам'ять, мовчання, нерозуміння власної історії.
На прикладі Запоріжжя видно, як підтримка мистецтва у місті стає умовою збереження міської ідентичності й точкою, навколо якої вона може формуватися. Директорка Центру сучасного мистецтва Юлія Молдован у розмові для цієї статті розповіла про передісторію відкриття інституції.
Туристично-інформаційний центр Запоріжжя, що сім років працював як повноцінна установа, з початком повномасштабного вторгнення втратив значну частину своїх попередніх функцій – окупація відрізала близько 70% підпорядкованих територій. Команда три місяці працювала як гуманітарний штаб, а коли в місті стало трохи тихіше, постало питання: що далі?
"Саме тоді й виник ЦСМ. Як потреба підтримати людей, наголосити, що місто досі живе", – пояснює директорка. Першим кроком стала виставка "Плакатів воєнного часу" на фасаді Туристичного центру Запоріжжя, яку люди бачили, йдучи містом.
16 травня 2024 року організація офіційно отримала статус Центру сучасного мистецтва, який тепер об'єднує чотири майданчики: власне Центр сучасного мистецтва, Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre, Муніципальну галерею та артрезиденцію для митців у вежі Гуліча. Інституція, що виникла з потреби підтримати містян на початку повномасштабного вторгнення, тепер активно докладається до роботи над програмою розвитку культури та збереження національної пам'яті в Запоріжжі.
Стратегія формується поступово. У межах проєкту "Сенси міста" щомісяця відбуваються зустрічі за участі філософа Олександра Філоненка, освітянина Андрія Мельника, представників різних сфер, експертів і лідерів громади. Через ці розмови та дискусії поступово окреслюється бачення міста, яке перевіряється як у соціологічних дослідженнях серед мешканців (понад 8 000 мешканців Запоріжжя долучилися до соціологічного опитування), так і в діалозі з істориками, військовими, університетами, музеями та архівами. Показово, що близько 90% початкових гіпотез збіглися з експертними оцінками.
Працюючи над власною стратегією ідентичності, представники міськради та активні представники громадськості зрозуміли, що напрацьована модель може стати корисним кейсом для інших українських міст. Тому на форумі "Ідентичність як зв'язність: території, смисли, практика", організованому платформою IDEM на території Києво-Печерської лаври, Запоріжжя презентувало свій підхід до формування міської ідентичності як інструменту довгострокового розвитку громади.
В основі цього бачення лежить кілька ключових сенсів. Перший – історичні шари. Запоріжжя прагне вийти за межі козацького міфу, який довгий час був головним маркером міста, і побачити себе як територію, де задовго до Січі жили скіфи, меноніти та інші народи. Другий – інженерна культура, осмислена не через образ заводів і труб, а як традиція винахідливості, технічного мислення та пошуку рішень, що століттями формували характер міста і його людей. Звідси й ідея переходу від "міста-заводу" до міста інженерних "шкіл" – від виробництва до створення знань, технологій та рішень, необхідних для відбудови й майбутнього розвитку країни.
Як зауважує культуролог Фредерік Чарльз Інгліс у праці "Nation and Community: A Landscape and its Morality": "Не можна розглядати ландшафт як об'єкт, якщо ми хочемо його зрозуміти. Це живий процес: він формує людей і водночас формується ними".
Можливо, саме тому сьогодні розмова про ідентичність дедалі частіше починається з розмови про ландшафт як про простір пам'яті та досвіду. І Запоріжжя, і Кривий Ріг нині перебувають у процесі змін, у якому намагаються побачити, перевідкрити історичні нашарування та власні суперечності, поступово перетворюючи їх на ресурс для розвитку.
Але не менш важливо, хто саме формує міську ідентичність. Адже від залучених експертних голосів значною мірою залежить, чи стане вона простором критичного переосмислення, чи, навпаки, відтворенням нових міфів і спрощених уявлень про місто. Робота з ідентичністю потребує фахівців, які розуміють складність місця й не просто створюють привабливий образ міста. Тому важливо поєднувати локальну експертизу із ширшим досвідом – національним і міжнародним.