"Ситуація Ута": у Києві показали доробок Ути Кільтер, одеської культуртригерки, яка документувала мистецтво 90-х
У червні-липні 2026 року в експозиційному просторі "Хлібзавод" – самоорганізованій галереї на вулиці Кудрявській в Києві – пройшла виставка, присвячена постаті арткритикині, перформерки та культуртригерки з Одеси Ути Кільтер. Виставка прагнула привернути увагу до постаті Кільтер як до ключової особи в художньому процесі 1990-2000-х, а також зібрати кошти на її лікування.
Спеціально для УП.Культура мистецтвознавиця та дослідниця мистецтва Одеси Анна Алієва оглядає виставку та розповідає про постать Ути Кільтер, її мистецьку спадщину й контркультурний доробок.
Особливість простору "Хлібзаводу" полягає в тому, що виставки, які в ньому проходять, не мають ані комерційної, ані ідеологічної, ані символічної капіталізації. При обмеженому ресурсі – людському та фінансовому – галерея має можливість вільно оперувати інформацією та образами, незважаючи на культурний мейнстрим.
Сьогодні, коли фінансування культури дедалі більше централізується та набуває політичної заангажованості, питання свободи в мистецтві стає дедалі актуальнішим, розгортаючи погляд у бік забутої конструкції "контркультури". І якраз постать, біографія та культурний доробок Ути Кільтер вкладаються в розуміння контркультури – діяльності, яка не боїться бути незручною та неприбутковою, але яка критично оприявнює хиби мейнстриму та відкриває простір для рефлексії.
Професійна діяльність Ути має два напрями – арткритика, тобто медіаторство між мистецтвом та глядачем, та перформанс, акторське мистецтво. Втім, у житті Ути ці напрями завжди були щільно переплетені. За допомогою артефактів та відеозон куратори виставки Аміна Ахмед і Євген Валюк разом з Анною Ануфрієвою пропонують кураторське бачення мистецької спадщини Ути Кільтер.
У просторі глядача зустрічають книжкові антресолі, які імітують аналогічні полички з бібліотеки в будинку Ути. Простір наповнений предметами, через символічне значення яких висвітлюються віхи творчої біографії Кільтер. Так, наприклад, макет скульптури голови Нефертіті в розумінні Ути символізує сакральне знання. І далі ми побачимо, що саме знання для Ути є ключовим конструктом існування.
Дитячі фото, обʼєкти з її одеського інтерʼєру поступово розкривають тему, яка є важливою для всього мистецтва Одеси, – культурну силу самого міста – локусу, під яким мається на увазі не тільки ландшафт та архітектурна мережа екстерʼєрів та інтерʼєрів, а й спільнота містян, які цей локус наповнюють.
Мистецтво в Одесі вплетене в канву життя. Ідея безперервних взаємин із мистецтвом визначає парадигму щоденного життя та маніфестує естетичну та політичну позицію. Мистецтво трактується широко та є дотичним до побутових речей. Навіть інтерʼєр квартири Ути Кільтер на вулиці Новосельського в Одесі можна вважати незмінним місцем перформансу чи тотальною інсталяцією Ути.
В просторі квартири кімнати повністю пофарбовані в певні кольори: ліловий та червоний. Окрім стін та меблів, відтворюваність тотального кольору в просторі здійснюється за рахунок того, що речі певного кольору залишаються в просторах певного кольору. Кожна річ має свій сенс і місце: лілова запальничка не може бути перенесена в червону кімнату. Окрім інтерʼєру, Ута втілювала щоденний образ через імідж-аутфіт, який також створювався за принципом тотальності кольору: беж, чорний, червоний, зелений, білий.
Ута Кільтер у своїй мистецькій практиці зосередилася на жанрі репортажу, який багато років втілювався в авторській ТБ-програмі про мистецтво "Ситуація Ута". Відеодоробок Ути налічує сотні репортажів, які охоплюють часові межі 1990-2000-х та є живою і послідовою документацією українського художнього процесу.
На виставці в "Хлібзаводі" в одній з кімнат глядачеві запропоновано передивитись декілька репортажів різних років. Цікаво зауважити, що Ута висвітлювала не тільки події певної художньої ніші в Одесі, а загалом художній процес у широкому розумінні, який розтягнувся від виставок салонного мистецтва до андеграунду.
Окрім цього, географія її репортажів часто виходила за межі Одеси та навіть сягала міжнародних подій – Венеційської та Стамбульської бієнале. У програмі Ути завжди було місце різноманіттю історій та образів – вона знаходила підхід та професійно ставила запитання, зберігаючи для себе ідею мистецтва як вищу цінність. Таким чином, завдяки відеоархіву Ути та її погляду ми можемо осягнути загальну картину художнього процесу того часу.
Художнє амплуа Ути – це артистична практика, яка реалізується через взаємодію з публікою. Контакт з Утою перетворюється на перформанс, камерний жест діалогу стає публічною дискусією. Для Ути важливий опонент, який здатний сприймати інформацію та входити у діалог задля видобування знання. Вона говорила гучно, з драматичною та дзвінкою артикуляцією, акцентуючи на термінах та гострих питаннях.
Ута була самотня в багатьох сенсах та завжди повторювала, що шукає співрозмовника, який би відповідав певному інтелектуальному рівню: уважного, щирого, сміливого, допитливого, через розмову з яким вишукується істина. Етика інтервʼювання включала епатажність, тож діалог з Утою – ситуація завжди непередбачувана, оскільки її інструментом є провокація, через що контакт зазвичай виходить за межі комфортного спілкування. Знання в розумінні Ути провокує та змушує думати, і ці думки оприявнюються в діалозі.
Її ідеї про передачу знань пояснюють, чому архіву в її житті було відведено особливе місце. Один з обʼєктів, представлених на виставці, – це полотно, сплетене з магнітної стрічки. Відео з документацією перформансу – безпосереднього створення полотна Утою – показане на виставці у відеозоні. Сама Кільтер у перформансі звертає увагу на плинність носія інформації – магнітної стрічки, яка втрачає пряму функцію і стає декоративним предметом. Трансформація матеріальних свідчень від одного медіума до іншого – предмет рефлексії перформерки, оскільки безпосередньо торкається головного для неї питання про спосіб передачі та акумуляції знання.
Головне завдання архіву – збереження інформації та можливість її подальшої передачі. У випадку архіву Ути йдеться не тільки про паперові матеріали – рукописи, друковані тексти, вирізки з журналів, а й про великий пласт аналогових носіїв інформації, які досі залишаються в сірій зоні для української архівної та музейної справи – відеокасети, дискети, диски. Переданий в Одеський національний художній музей архів Ути Кільтер ставить питання про зберігання даних – проблему діджиталізації, де головними аспектами є здатність до тривалого збереження файлів, переведення інформації в сучасні формати, а також наявність техніки для відтворення записів з носія-оригіналу.
Сьогодні архів Ути Кільтер – це база даних, яка потребує не тільки дослідження та опису, а й сучасного технічного забезпечення, спрямованого на безперервну інновацію бази збереження.
Говорячи про те, що через обʼєктив Ути пройшли сотні подій та людей, неможливо не замислитись про оптику авторки, через яку прямує її погляд на нас. Ута дивилась на одеське локальне мистецтво з позиції критики. Вона позиціонує себе як експатку та вважає себе представницею автономної культури та ідентичності, що сформувалися в спеціальних, унікальних умовах та відрізнялися від одеського мейнстриму.
Більша частина художньої спільноти в Одесі має зрозумілу траєкторію розвитку: художнє училище та певна естетична тяглість. У той час Ута бачила себе іншою – люстдорфською німкенею зі столичною освітою: філософською та хореографічною, які вона реалізовувала у професійній діяльності в умовах, які могла запропонувати Одеса.
Але трагедія Ути Кільтер полягала в неможливості реалізувати в Одесі свій професіоналізм та інтелектуальний потенціал повноцінно. Хоча Одеса була культурно і інституційно децентралізована та самобутня, дискурс, який у ній формувався – іронічно-чуттєвий, розслаблений, – був для Ути чужим. Так, в образі Ути зʼявляється дискурс "іншої", яка завжди відчувала себе чужорідною постаттю стосовно одеської ситуації, а через її індивідуалізм та кінокамеру реалізовувався незалежний погляд на Одесу.
Важливою складовою її перформативної діяльності була акторська практика. У такі моменти Ута опинялася по інший бік кінокамери – вона була однією з прим-актрис Кіри Муратової та знялася в таких кінострічках, як "Одвічне повернення", "Мелодія для шарманки", "Настроювач", "Чеховські мотиви", "Другорядні люди", "Лист в Америку", "Чутливий міліціонер" та інших. При такому різноманітті кіновтілень складно сказати, що Ута грала якусь роль. Скоріше вона знов і знов відтворювала себе, перебільшуючи ті чи інші якості, створюючи кінообраз.
Виставка спрямована на те, аби підтримати Уту Кільтер після тривалого лікування, покривши базові витрати — ліки, засоби гігієни, продукти та оплату комунальних послуг. Допомогти художниці можна за посиланням.