Тривка тканина української боротьби: як читати "Арабески" Сергія Жадана
Анонси пророкували діалог із "Арабесками" Миколи Хвильового, а Жадан говорив, що щиро вважає новинку своєю найкращою прозовою книжкою. І ось – вона тут. Невелика, яскрава, проілюстрована автором. Про що пише в новій збірці Жадан, чи таки є у "Арабесок" звʼязок із Хвильовим та що говорять про нас сьогоднішніх нові оповідання – про все це вже готова розповісти літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Що таке арабески?
Почнемо з нудного – почнемо з визначень. Енциклопедії сходяться на думці про те, що арабеска — це "тип близькосхідної середньовічної орнаментики елліністично-римського походження, для якої характерне поєднання геометричних і стилізовано-рослинних форм, що інколи доповнюються фігуративними та шрифтовими елементами, вигадливо переплетеними у складному ритмі".
Літературознавці ж та історики літератури не погодяться: "Арабески" – це написаний Миколою Хвильовим етюд (хоч питання жанру тут – дуже неоднозначне), химерний, барвистий, вітаїстичний і – попри весь естетизм – досить політичний, як, утім, все, що на кінець 20–х писав Хвильовий.
Окрім цього, хтось може несміливо нагадати, що існують іще одні "Арабески" – двотомник культурних, історичних та політичних статей Миколи Гоголя. Зважаючи на все це, проситься іще одне визначення того, що ж таке арабеска для українського культурного контексту.
І ні, це не лише про те, що кожна зі згаданих мною "Арабесок" написана зірковим автором свого часу.
Візуальна притча
"Століття тому "Арабески" Миколи Хвильового поклали початок формуванню міського тексту Харкова. Українського Харкова. Нехай і на численних контрастах із Хвильовим, але "Арабески" Сергія Жадана якраз є свідченням того, що текст цей не обривається, а навпаки – триває, продовжує ткатися і дозволяє без надмірного переляку вдивлятися в наступні сто років", – пише в анотації Олександр Бойченко. Тож, вочевидь, це в першу чергу історія про тяглість, неперервність традиції, підхоплювання естафети.
Що справді цікаво у створенні арабесок як формі мистецької практики, так це те, що складні геометричні структури, закономірні, бо складені з математичною точністю, утворюють щось на кшталт нескінченного повторюваного візерунка. Що ще цікавіше: орнамент базується на повторенні фрагментів, та, зупиняючи чи продовжуючи його повторення, ви не руйнуєте цілісність усього візерунка. Тож арабеска – це своєрідна візуальна притча: повторюючи навіть щось, на перший погляд, незначне, ми маємо всі шанси ткати тривку тканину нескінченності.
Можна гадати, яким боком усе це – до Жадана. Проте вибір форми визначає зміст. Вибір арабески як форми – і коли я говорила, що питання жанру "Арабесок" Хвильового є неоднозначним, мала на увазі, що дехто визначає арабеску і як літературну форму – затягує у химерні, неочікувані, багатошарові хитросплетіння змісту, які промовляють до кожного читача по-різному.
Наголошуючи на тяглості традиції від Хвильового, Жадан береться вплітати власні елементи до загального візерунка. Тож головне питання – який він, цей візерунок?
Хроніка змін
1835. Микола Гоголь, який марить посадою викладача історії в новоствореному Київському університеті, що мав протистояти небезпечним для Російської імперії впливам польських націоналістів. Та з викладанням не склалося. Натомість Гоголь лишає нащадкам уривки лекцій, наукових статей, а також нереалізованих масштабних наукових проєктів, які врешті й стають "Арабесками".
Ця збірка – приклад того, як працює вимушений культурний та інтелектуальний конформізм, оскільки Гоголь, хоч і наголошує на окремішності України від Росії, а також незалежному внеску України у світову історію, усе ж не відходить надто далеко від суворої офіційної російської історіографії.
1927. Микола Хвильовий пише фрагментарний, емотивно-наснажений, неоімпресіоністичний текст про місто, про революцію, про несправджені очікування – мотив, який переслідуватиме письменника аж до самогубства. Проте голос ліричного героя, який, до речі, згадує Гоголя, вже значно більш категоричний, навіть візіонерський у тому, як точно, безпомильно заглядає у майбутнє:
"Поет знав, що в історії народів його божественно-незрівнянній країні, що, як золота осінь, димить на твоїй патетичній душі, принаймні на першу півсотню літ одведено силою рабської психіки тільки два рядки і то петитом; і на ці два рядки ніхто й ніколи (аж поки пройде півсотні літ!) не зверне і уваги. І поет, що крізь огонь своєї інтуїції побачить нові береги, загине, як Катерина на глухій дорозі невідомості".
2024. Сергій Жадан, письменник та військовий, створює збірку, у якій зболені, надламані, проте від того не менш стійкі люди борються зокрема й за несправдження похмурої візії Хвильового, виборюють "божественно-незрівнянній країні, що, як золота осінь, димить на патетичній душі" справжню, не номінальну незалежність від Росії.
Тож що таке арабески? Одна з версій – складний, заплутаний шлях від конформізму з імперією до збройного її знищення. Іще одна – такий собі перепис змін, відбиток кожної з епох, що дійсно-таки зʼявляється раз на сто років.
Новий портрет
Нові "Арабески" – новий портрет. Тож хто його герої?
Ті, хто лишаються у своїх містах, і ті, хто виїжджають. Ті, хто воюють, і ті, хто ховаються. Ті, хто раптом виявляються беззахисними, безпритульними, змалілими, й ті, хто роблять більше, ніж можуть, бо не можуть інакше. Ті, хто хочуть стерти памʼять, і ті, хто не віддадуть ані клаптика власних спогадів.
Нові "Арабески" – це колективний, стомлений, малослівний, але гострий, часом дуже дотепний портрет, статичний у своєму болю, бо якщо завмирати, поринати в сон, забувати – болить менше, але й невтомно-рухомий через власну чуйність, бо рятувати з біди когось чи щось – це рятувати себе.
Зрештою, навіть цей колективний портрет – арабеска. Численні персонажі блукають, на перший погляд, малоповʼязаними оповіданнями, аби, зрештою, зібратися в неподільний складний візерунок із життів, які, хапаючись за небайдужі руки одне на одного, продовжують… Просто продовжують. Часом навіть цього достатньо.
