"Все, що просто красиве та є результатом майстерності, стабільно девальвується": що таке журнал "Нога" та художня документалістика
Що таке художня документалістика – жанр, метод чи спосіб описувати досвід? Як творці літературного журналу "Нога" перетворили прогулянки на мистецьку практику, зрозуміли, що найцінніше в літературі сьогодні – зовсім не майстерність, та створили майданчик для великого життє-експерименту? Про все це, а також про те, чого очікувати від четвертої "Ноги", з Лізою Білецькою та Філіпом Олеником поговорила літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко.
До "Ноги": цікаве життя та художня практика
"Станом на 2019 рік у мене, як і зараз, була художня практика, – говорить Ліза Білецька, редакторка журналу "Нога" й перекладачка, повертаючись думками в еру до "Ноги". – Ця практика здебільшого фокусувалася на темі міської екології й набувала різних форм, зокрема й компʼютерної: відеоігри, візуальні простори.
Водночас десь у той час я саме розпочинала практикувати письмо. Однак те, як саме ця практика відбувалася, часто мене не задовольняло. Відрізок часу, який я проводила в плідному для себе дослідженні, був досить коротким. "Нога" ж і рух у бік художньої документалістики загалом розпочалися для мене з того, що хотілося прийти до форми, де шмат часу, впродовж якого я могла б робити найцікавіше для себе, максимально збільшився б".
"І тоді, і зараз ми з Лізою дуже тісно спілкувалися, мали багато спільних робочих проєктів, – ділиться Філіп Оленик, редактор і співзасновник журналу "Нога". – Десь у той період, 2018–2019 рік, я дуже захопився документальною літературою: спогадами, щоденниками. І тоді ми в розмовах сформулювали, що документація і сам художній продукт мають бути побічними результатами власного дослідження. Художня практика має організовуватися так, щоби стати додатком до цікавого життя. Можна жити, відповідаючи на власні питання, переживати різноманітні пригоди так, щоб мистецька практика й документація витікали з цього, а не навпаки.
Тоді ж ми й почали експериментувати: документувати прогулянки, бесіди, розмови з людьми. Відчули, що це дає неймовірний результат. Коли ти виходиш на прогулянку й насправді не знаєш, що з тобою станеться і кого ти зустрінеш. А коли кожен із нас таки виходив на прогулянку саме в такій модальності, завжди ставалося непередбачуване: щоразу зустрічалися цікаві люди, складалися дивні картини. Так ми й відчули, що це метод, який стосується не тільки літератури, а й художньої практики.
З того моменту почали думати, як це культивувати, як створити якщо не рух, то принаймні майданчик, де залучили б більше людей. І так, від думки, що цей метод потрібно якось культивувати, народилася ідея створити журнал для тих, хто прагнуть експериментувати в цьому жанрі, відчувати естетику цього підходу, знайти місце для власної практики.
У 2019 році, у жовтні, ми придумали назву й зробили пост із open call, де описали власний підхід до документації та художньої роботи, отримали класні перші тексти й у 2020 році, якраз на початку пандемії, надрукували перший наклад".
Перша "Нога": COVID, кордони жанру, чисте читання
"Коли на редакційну скриньку почали надходити перші тексти, в нас не було – та й досі немає – якогось конкретного визначення, що таке художня документалістика," – ділиться Ліза. – Кожен журнал – це не тільки відповідь, але й постійне питання, що нею є.
Сьогодні я вже частіше бачу це словосполучення. А от у 2019 році часом здавалося, що ми ледь не вперше його склали. Тому деякі тексти, представлені в першому номері, сильно тиснуть на кордони уявлень про художню документалістику, але водночас і витворюють їх. Тобто це було таке колаборативне дослідження".
"І воно триває, звісно, – говорить Філіп. – Документалістика означає документальну основу, але документальність ми трактуємо дуже відкрито, бо зрозуміло – і я часто це повторюю – що вся документальна література частково художня, а вся художня – частково документальна. Немає способу абсолютно точно зафіксувати реальність. Навіть у документальному кіно маємо конкретний погляд – там багато субʼєктивного. Документація є лише відбитком реальності, не її еквівалентом. Тому ми приймаємо, що документом може бути і памʼять, і спогад, і переказ. А памʼять часто ненадійна. Образна. Тож доводиться приймати й розмитість у сфері документального, а також залишати і за собою, і за читачем свободу інтерпретувати мету цього документу як завгодно.
І це може відчуватися незвично. Репортаж, наприклад, здебільшого покликаний інформувати. Документальна література часто має якусь освітню, політичну або активістську мету. Ми не заперечуємо жоден із цих аспектів, бо й самі маємо чіткі політичні фільтри, які жорстко накладаються на тексти. А проте жодна з цих утилітарних функцій не є основною метою документування чи найсильнішою властивістю цих текстів.
Окрім того, "Нога" перш за все є вираженням нашого естетичного смаку, тож тут немає речей, які нам не подобаються".
Згадуючи про власні політичні й естетичні погляди, Філіп зазначає: "Коли ми уявляли майбутній журнал, то це було щось типу того, що зараз і робимо, хоч автори, яких ми залучили, багато чим змогли нас здивувати. Особливо важливим відкриттям стала співпраця з нейронетиповими авторами. Ми отримали неймовірно цікавий набір не повʼязаних один із одним текстів, створених людьми, які думають і пишуть по-іншому. Це стало джерелом унікальної літератури, що вміщена в усіх трьох номерах. Звісно, це дуже відповідає і нашому політичному погляду на літературу: ми намагаємося послідовно підважувати якісь традиційні ієрархії, а нейротиповість – безумовно є однією з підвалин таких ієрархій.
Перший текст, який відкриває перший номер, належить Назару Беницькому. Він має дуже особливу манеру письма, яку ми повністю відтворили разом з орфографією. Він відкриває номер і одразу налаштовує на певний лад. Коли починали "Ногу", то, звісно, не думали, що матимемо такий унікальний досвід".
"Насправді в нас останні два випуски відкриваються текстами нейронетипових письменників і письменниць, – зауважує Ліза. – Проте є й інша річ, яку ми точно не могли уявити, коли тільки починали. І тут мені йдеться про ті форми тексту, що вийшли з суто художньої практики, як-от документування перформансу Ольги Марусин і Каті Лібкінд, а також текст Яна Спектора, який базується на його аудіоальбомі. По суті, це транскрипт і трекліст його аудіозаписів. Виходить навіть певна традиція – документація художньої чи музичної практики".
А проте "Нога" має ще одну цікаву традицію, яку не може не помітити постійний читач. Зазвичай важливою композиційною складовою традиційних журналів є маленький вріз про автора: мінібіографія, мінібібліографія, базова інформація, що має на меті контекстуалізувати, хто пише. Але не в "Нозі".
"Рішення позбавити читача цієї інформації навмисне, і воно повʼязане з багатьма факторами, – пояснює Філіп. – Найголовніший – наше бажання створити ефект книжки для того, щоби досвід читання не був затьмарений посиланням на особистість автора. Журнали – це старі соціальні медіа, де робиться тимчасовий ефемерний матеріал, а далі ці роботи, можливо, публікуються в книжці. У нас був дещо інший підхід: ми віримо, що тексти, які обираємо, – релевантні і через пʼять років, наприклад. Що перший випуск цікаво читається і зараз.
Відтак, ми хотіли забезпечити досвід читання без вкладання інформації, яка застаріває, – як-от біографічних даних. Хотіли, щоби твір, яким є весь номер, міг бути прочитаним у будь-який момент. Як книжка. І без необхідності презентувати поточну інформацію.
Окрім того, ми не хочемо ієрархічних відносин, що невіддільні від процесу презентації автора відповідно до певних правил. Треба ж написати цю мінібіографію. Хто її напише? Сам автор? Ми? Та й не можна дозволити робити це як завгодно.
Підготовка текстів до друку – це певна колаборація: редагування, узгодження правок. А от опис людини – політично досить слизька річ. Як описати людину? Написати про вік, стать, місце народження? Це досить тривожний акт – самопредставитися у якихось термінах, які підійдуть широкому загалу анонімних читачів".
У світ перша "Нога" виходить 2020 року – у розпал СOVID. І хоч тоді тексти про прогулянки Вирлицею чи екокритичні рефлексії про ліси Закарпаття читалися мало не як реквієм за екстравертними стосунками зі світом, що раптом став загрозливим і тривожним, на практику Філіпа й Лізи ці зміни не надто вплинули.
"Вийшов журнал, ми поїхали на Закарпаття до Мішеля і Ріке, які представлені в першому номері, – ділиться Філіп. – Настала певна пауза. Був довгий період, коли ми готували другий номер, але безкінечно прокрастинували й випустили його тільки в 2024 році. Не встигли ми адаптуватися до численних обмежень, як вони вже стали несуттєвими. А з моменту повномасштабного вторгнення особисте спілкування, комунальність, спільноти – вага усього цього, навпаки, значно зросла, а досвіди комунальності у більшості людей стали тільки більш інтенсивними – навіть порівняно з доковідними часами".
Анти-"Нога": війна, онлайн, реакційність
"У 2022 році відбувалося безліч позанормових речей, тож не дивно, що сталася анти-"Нога": онлайн, цифрова, із зображеннями, миттєва, англійською", – говорить Ліза. І справді, поміж ковідним першим номером і вже другим, видрукуваним у 2024 році, журнал "Нога", що починав як друковане медіа й, зрештою, як друковане медіа продовжив, активно публікував тексти онлайн на своєму сайті.
"Це була короткострокова гостра реакція на дуже конкретний момент у часі, – описує зміну Ліза. – Вона відбулася до того, як стало звичним говорити, що про війну неможливо нічого сказати, що закінчилися слова й дуже важко щось сформулювати, – до цього.
Від початку повномасштабного вторгнення і до літа тривав такий аншлаг різних спостережень, щоденників, фейсбук-постів, інстаграм-дописів. Виринало багато текстів, потім вони розпорошувалися, тож хотілося якось їх зібрати, представити в трошки більш сталій формі й поділитися ними з людьми, які не мали до них доступу через те, що тексти були україномовними".
Друга "Нога": повернення у світ, якого немає
Проте короткострокове звернення до англійської доповнила й довгострокова відмова від російської.
"З другим номером ми припинили друкувати тексти російською мовою, яка присутня в першому номері, – ділиться Ліза. – І одна з причин, чому втрачалися ці тексти, навіть суто лексична. Кажу це як перекладачка: деякі речі досить важкі в адаптації та стають менш актуальними чи менш привабливими, коли вони перекладаються іншою мовою".
"Деякі переклади ми просто не змогли спродюсувати, – додає Філіп. – Не технічно перекласти, а саме узгодити з авторами, бо була різна позиція щодо різних мовних елементів, тож ми просто не змогли домовитися. Можливо, ми могли б докласти більше зусиль, піти на більші компроміси, і так само зробити україномовний випуск – це тоді не обговорювалося, а проте у другий випуск увійшли саме ті тексти, що ми змогли перекласти, яким зуміли спродюсувати переклад і, звісно, ті, що оригінально були написані українською".
"Була ще одна категорія текстів, які не потрапили до другого випуску, – зазначає Ліза. – І це тексти, топос яких – Росія або Білорусь. Вони порушували питання, які не здавалися нам актуальними. Нашарування конкретного часу й тексту видавалося несумісним із випуском".
До слова ж про нашарування: війна, на думку творців "Ноги" безумовно вплинула на документування. "Здається, те, що відбувається тут, навіть, можливо, у відносно мирних частинах часопростору, все знаходиться під впливом трагедії, яка відбулася, яка відбувається, яка відбудеться, – міркує Філіп. – Ця тінь додає ще один вимір для будь-якої культурної роботи – навіть тієї, яка вкрай не епічно описує, скажімо, побут. Тепер уже важко уявити, як можна просто щось продукувати на фоні звичайного буржуазного життя в Барселоні.
Тексти першої і другої "Ноги", незважаючи на COVID, незважаючи на те, що війна вже тривала багато років, а трагедія розгорталася для багатьох ще тоді, були в якомусь культурному просторі приватного життя ледь не епохи кінця історії. Після вторгнення змінився не сам метод роботи, а досвід читання. І навіть речі, які прямо не говорять про війну, отримали цей новий вимір. Метод так само плідний, просто тепер він ніби завжди працює в цій тіні. Наша нова авторка Анґа Зелена, коли розповідала нам про свій текст про минуле на ДВРЗ сказала, що війна як чорна діра всмоктує на себе так багато смутку, що в її присутності стало можливим звернутись до свого особистого смутку по-іншому, ніж в мирний час".
Попри зміну способу читання друга "Нога" – це тексти, що писалися до повномасштабного вторгнення. А проте, на думку Філіпа, "читання довоєнних текстів теж має особливий ефект на читача, який вже знаходиться у часі повномасштабного вторгнення". І додає: "Нас цікавив цей втрачений світ – і втрачений не в сенсі, що немає цих ландшафтів чи людей, а в тому, що в цей мисленнєвий простір вже неможливо повернутися, але можна зазирнути. Закінчуючи роботу над другим випуском, ми розраховували, що досвід читання відбудеться в особливий спосіб – на якийсь час прибере чорну діру. Фактично дасть змогу телепортуватися у всесвіт, якого більше не існує".
Третя "Нога": повний цикл зворотного звʼязку
"Наші підходи не змінилися, – говорить Філіп, пригадуючи початок роботи над третьою "Ногою", що стала новим викликом, адже вперше вмістила тільки ті тексти, які писалися вже за повномасштабного вторгнення. – Але ми відчули, що тексти, які прийшли на open call, надіслані під впливом двох попередніх. Тобто, зрезонували попередні випуски. Люди або почали практикувати, або відчули, що їхня практика має місце для публікації, має спільноту, яка може це оцінити. Це нас дуже потішило, адже перші два випуски радше відповідали нашим запитам. А тут ми відчули відгук спільноти. Відбувся повний цикл зворотного звʼязку".
"Мені здається, що література досвіду, наративна документалістика, просто література, яка описує чи документує людський досвід, дуже затребувана, і я думаю, що в певному сенсі це майбутнє, – міркує про причину такого відгуку Філіп. – Це не почалося, звісно, з ШІ, але все, що просто красиве та є результатом майстерності, стабільно девальвується. Ясно, як досягти майстерності. Треба практикуватися, студіювати зразки, працювати в певному жанрі – і будь-яку красу можна відтворити. Цим важко здивувати. А з появою і розвитком ШІ людська майстерність втрачає в ціні й цікавості експоненційно. І що нам залишається? Документація досвіду.
Досвід – це те цінне, що має кожна жива істота, незалежно від її майстерності, незалежно від статусу – навіть навпаки, цікавить радше досвід маргіналізованих. Відтак найактуальнішим напрямком мені здається саме література досвіду. І експерименти з формою, повʼязані з пошуком способів передати цей досвід, вразити, спровокувати емпатію, налагодити звʼязок".
"Окрім того, з початком повномасштабного вторгнення збільшилося не тільки колективне документування того спільного, що з більшою кількістю нас відбувається, але й кількість дотичних документів, – додає Ліза. – Збільшилася кількість документації в нашому обігу".
"Якщо ж говорити про рецепцію, то наш підхід, його експериментальна складова, а також наближеність до чогось досвідоорієнтованого, процесоорієнтованого найбільше зрезонував саме з мистецькою спільнотою, – зазначають Ліза й Філіп. – До того ж навіть не усією – лише певною підгрупою, яка фокусується на такому автомистецтві, на цікавих способах подивитися на власне й суспільне життя. Стався суто ідеологічний перетин. Нам не імпонує створення штучних персонажів чи збірних образів, ми намагаємося займатися прямою документацією.
Також не обмежуємо себе темою. Вона сама неявно формується – починаємо її бачити, компонуючи тексти. І кожна компоновка дає якесь своє прочитання. На чомусь таки доводиться зупинитися, але насправді тексти можна розташувати інакше, і нам дуже подобається ідея, що журнал можна читати у різній послідовності. Ми лише пропонуємо одну з них".
"Нога" іде далі: четвертий номер, видавництво, міжнародна співпраця
"Четвертий випуск вийде, як завжди, влітку, – говорить Філіп, – тексти вже зібрані. Тут і автори, які уже публікувались в "Нозі": Даша Суздалова з новою документальною пʼєсою про Маріуполь, Анна Мєлікова з уривком роману, Назар Беницький з продовженням спогадів, Дарина Малюк у новій формі інтернет-листування, нові тексти Антона Полуніна. Але окрім них, десять нових авторів, яких ми ще не публікували.
До речі, у своїх опенколах ми ще з 2019 року наголошуємо, що розглядаємо тексти на суржику. Раніше вже публікували тексти, що написані авторською сумішшю мов. Але справжній густий чистий нормативний суржик вперше публікуватимемо в четвертій "Нозі" – номер відкривають спогади Вінстона Вона про мормонський розмовний клуб в Кривому Розі.
Головна ж знахідка минулої зими – Анґа Зелена. Вона запропонувала нам документальний текст про ВІЛ/СНІД у 2000-х на ДВРЗ. Але виявилось, що у неї майже готовий цикл документально-поетичних спогадів про цей район. Тож ми запропонували їй видати з нами книжку, і вона погодилась.
ДВРЗ – вийшла з друку буквально днями. Це важкий текст, там багато безвиході, смерті від наркотиків, алкоголю, СНІДу, суїциду. Але він написаний з таким прийняттям, чуйністю, повагою. Відвертий в обходженні з особистим досвідом і уважний до доль багатьох інших. І ціннісно, і естетично, і політично ця книжка для нас дуже резонує. Ми дуже щасливі, що саме з неї починається наше видавництво".
"Окрім того, ми дуже хочемо публікувати близьких за духом і жанром закордонних авторів, – додає Ліза. – Ми прагнемо знайти цікаві свідчення та представити їх українською. Щоб "Нога" стала журналом, який збирає документи досвіду з інших контекстів на додачу до українських. Також зараз ми працюємо над англомовною антологією перших трьох випусків разом з американським видавництвом. Відбувається кристалізація того, про що ми фантазували на початку. Ми раді, що все стає реальним".