Як нам звучати у світі? В продовження дискусії про класичну музику

Ця страшна війна застала зненацька. Надто зненацька. Бо не вірилося, що таке можливе в 21 столітті у центрі Європи.

З цього моменту почалося нове життя — сповнене страху,тривог, невідомості. Усе творче відійшло на другий план — а сенс? Коли стоїть питання виживання тебе, твоїх дітей, твоїх рідних і твоєї країни.

Пам’ятаю, як наші мужні чоловіки масово пішли до військкоматів і стали на захист України. З ними і мій старший син Юрко.

Пам’ятаю миттєву реакцію польських друзів-композиторів — Єжи Корновіча, Голови спілки композиторів Польщі та артистичного директора "Варшавської осені" — від одноразової грошової допомоги багатьом українським композиторам до ґрантів та стипендій для нас та замовлень творів для "Варшавської осені".

Пам’ятаю телефонний дзвінок від Романа Реваковича, диригента, директора фестивалю "Дні української музики у Варшаві", зрештою, доброго приятеля: "Богданко, чим допомогти? Висилай усі ноти, які маєш, щоб вони не пропали." І тоді зрозуміла, що це, напевно, найважливіше — зберегти ноти. Йдеться не конче про мене, а про усіх українських композиторів. За цю фразу і дію Романа вдячна йому безмежно. І за усе, що Він робить для української музики. Я б хотіла наголосити тут на цій його діяльності, яка покликана методично і планомірно виконувати українську музику у Польщі протягом вже двадцяти п’яти років, знаходячи кошти і можливості для цього.

Вдячна неймовірно і моєму другові — норвезькому композитору Б’ярну Квінсленду та Спілці композиторів Осло за надану фантастичну можливість артистичної резиденції в мальовничому куточку Норвегії для можливості спокійної творчої праці і за Його людяність, та моїм давнім друзям і чудовим музикантам з Канади Ґрифон Тріо (Роман Борис, Джиммі Паркер та Аннелі Патіпатанакум) за підтримку . Словом, добро людське проявило себе в повній мірі.

Поволі шок минав, прийшло розуміння, що жити і творити треба, поки можеш, поки живий. Окрім того, це давало відчуття хоч якоїсь сатисфакції, що живеш — якщо не пішла на фронт — то робити те, що вмієш, можеш.

А тут ще раптом шквал інтересу до української музики від європейських та світових інституцій — трохи було дивно і викликало певну недовіру — як таке стало раптом можливе, і чому. З одного боку ніби позитивна ситуація для української музики, з іншого — питання — ціна цього інтересу. Війна? Так. В такому разі ціна дуже висока. Чи хотіла б я (говорю про себе особисто) такої затребуваності такою ціною? Однозначно ні. І, думаю, ніхто б не хотів. Але розумію, що йде так, як має йти. Це ж можна сказати і про саму цю війну. Видно, вона мала бути. Без нашої на це згоди.

Чому пишу зараз цей текст? Бо є багато моментів, які хвилюють, багато питань, на які не маєш відповіді. Але за усім цим завжди стоїть питання вибору — з одного боку, і "не суди" — з іншого. Мені здається, що це два найважливіші моменти в житті в найскладніших ситуаціях, які можна уявити собі.

Це стосується, звичайно, вибору людини в ситуації війни, перш за все, щодо питання "їхати-залишатися". Насправді, це тяжке питання, бо є ситуації, коли люди змушені їхати, аби врятувати життя своє і своїх рідних, а є ситуації, коли питання виїзду не стоїть аж так гостро (як тут, на заході України, де я живу), і тоді, думаю, цей вибір для людини стає ще важчим, бо з’являється почуття вини перед тими, хто залишився.

Але тут теж стоїть питання і для тих, хто залишився — чи маємо-можемо засуджувати тих, хто поїхав? Думаю, ні. Бо людина вільна і має право робити так, як вважає за потрібне. Це її вибір. Про "не суди" трохи згодом.

Продовжуючи тему звучання української музики у світі під час війни, розуміємо, що звучить вона зараз так, як не звучала ніколи. Чому не звучала в такій кількості і якості до війни — питання до нас самих, до відсутності культурної політики на державному рівні.

Це особливо стосується класичної музики. Бо, коли ми говоримо, скажімо, про музику XX сторіччя польську, французьку чи британську — ми чуємо імена Пендерецького, Лютославського, Мессіана чи Бріттена. Це такі собі символи музики 20 століття, без яких годі собі уявити музику цього часу в принципі. В цьому ряді мали б стояти імена Лятошинського, Ревуцького, Людкевича, Барвінського чи їх молодших колег Сильвестрова, Скорика, Станковича.

Однак,коли йде мова про українську сучасну музику — це виконавці, які, в кращому разі перемогли на Євробаченні, і які жодного стосунку до класичного мистецтва не мають. Але коли сталася ця страшна війна, інтерес у світі прокинувся саме до класичної музики, бо саме вона презентує державу і її культуру якнайточніше. Жодним чином тут не хочу образити виконавців, які працюють в напрямку популярної музики — але треба розуміти, що усе, що залишилося в історії людства в плані мистецтва — це класичне мистецтво. У всьому світі класичне мистецтво, зокрема музика, має підтримку держави, дотації, це культурна політика, промоція внутрішня і зовнішня.

І тут підходимо до супер болючого питання — питання російської музики і її кенселінгу з нашого боку. Пишу тут про це, бо, по-перше — те, що відбувається в соціальних мережах з причини виконання чи невиконання російської музики українськими виконавцями, диригентами, як на мене, вийшло вже з усіх можливо розумних меж. Також пишу про це, бо це і моє питання, воно стоїть гостро і для мене як української композиторки, і для людини, зрештою.

Не буду тут приховувати теж, що провокацією до цих роздумів стала ситуація з українською диригенткою Оксаною Линів (з якою мене пов’язує тривала творча співпраця), неприйняттям її позиції щодо виконання російської музики.

І тут я б розбила мої думки на кілька пунктів. Перше — це позиція Оксани Линів і її спроба пояснити причини виконання цієї музики (а йдеться здебільшого про музику Чайковського чи Рахманінова). Можна думати,говорити про причини менеджменту чи кар’єри, які, очевидно, присутні, і про які вона говорить, може, не надто переконливо, але, є більш вагомі причини для цього, про які вона теж сказала. А саме — присутність російської музики в концертних програмах світових сцен і повна відсутність української музики.

Можна багато говорити про причини такої ситуації (про одну з них, і, до речі, чи не головну, я вже написала вище, а саме­ відсутності культурної політики на державному рівні) — але є, як є. І тут я хочу стати на захист Оксани, нагадавши, що, вигравши свій перший серйозний конкурс диригентів імені Густава Малера у 2004 році, перше, що вона зробила — здійснила запис Симфонії №3 та Симфонічну поему "На берегах Вісли" Бориса Лятошинського з Бамберським Симфонічним оркестром (Bamberger Symphoniker) для архіву Beyerische Rundfunk(2015).

У 2005 Линів був записаний твір української композиторки Любави Сидоренко «Ab Initio" також з тим самим оркестром для Баварського радіо. Правдою також є і те, що з початку її творчого шляху (свідомо тут не вживаю слово кар’єра), вона виконувала українську музику, де тільки могла, ще не будучи такою відомою, якою вона зараз є. І робить це регулярно, де тільки може і зараз.

Чи правильно вона робить, погоджуючись на виконання російських композиторів у цей страшний для нас час? На мою думку — ні. Кажу про це з пункту мого бачення і розуміння. Очевидно, вона це робить, бо має на те причини. Я думаю, тут тільки час і історія розсудить, має вона рацію, чи ні. Як, зрештою, і з нашою музикою. Але я думаю теж і про те, ЩО є зараз більш важливим для нас — щоб українська музика звучала у світі, чи щоб російська не звучала? Думаю, позитивна ситуація для української музики тут важливіша.

І тут я підходжу до пункту 2 — моя особиста позиція як української композиторки і людини щодо комунікації з російською музикою в моєму творчому житті. Я б розділила цю ситуацію на два моменти — сучасні російські композитори і виконавці (які живуть зараз) та композитори минулого.

Я мала ситуації вже під час війни, коли виконувались мої твори в одній програмі з російськими (радянськими) композиторами і коли я не знала контексту програми. Потім я навчилася питати у організаторів концертів про контекст програми. Якщо я маю пропозицію виконання мого твору в одній програмі з сучасними російськими композиторами — я не даю згоди на це.

Для прикладу, влітку 2023 року була пропозиція від поважного лондонського ансамблю сучасної музики виконати мій твір. В програмі мали бути твори Шнітке, Губайдуліної та Фірсової. Звичайно, я відмовилася від цього виконання, пояснивши їм, що цей контекст неприйнятний для мене. Ще один показовий випадок — пропозиція написання твору від Данського секстету гітар CRAS Ensemble для участі в проекті "OPPENHEIMERS ARV", який відбувся в Копенгагені в січні цього року.

В цій події передбачалась виставка художніх робіт російського художника Сєргєя Прокоф’єва, який живе зараз в Парижі. Після моєї відмови участі в концерті разом з цим художником організатори проекту пішли мені на зустріч і не презентували виставку цих робіт. Не погоджуюся на таке сусідство і зараз.

Питання кенселінгу Чайковського чи Рахманінова, як на мене,є питанням особистим кожного виконавця, українського чи ні, в Україні чи світі. Я зрозуміла також, що наша "заборона" виконувати цю музику в світі призвела до зворотньої реакції — ця музика звучить ще більше і частіше в програмах найвідоміших світових виконавців і оркестрів.

Скажімо, в програмі фестивалю BBC -Proms в Лондоні, на відкритті якого відбулася прем’єра мого твору "Нехай буде світло" для симфонічного оркестру, чи не в кожному концерті є присутня російська музика. Всесвітньо відома диригентка Даля Стасевська, з якою я мала щастя працювати в цьому концерті, є також і українкою, і це було якесь таке важливе "слово" від України і про Україну у цьому надзвичайному і давньому фестивалі. Чи я мала відмовитись від цієї пропозиції? Не думаю.

Може я зараз скажу якусь непопулярну річ, але я думаю, що війну Чайковському і Рахманінову НА СВІТОВИХ СЦЕНАХ ми вже програли. Не кажу тут про ім’я Чайковського на чолі Національної музичної академії, що вважаю абсолютним нонсенсом і дикістю. Теза про українськість Чайковського мені ніяк не близька. Але тут мова не про те.

Зараз багато хто пише про те, що проти того, аби українська музика була "додатком" до російської на світових сценах. Так, з одного боку, я згідна з цим. Українська музика самобутня і абсолютно самодостатня, щоб конкурувати з найкращими зразками світової музики на найвищих світових сценах. Але питання не у цьому. Питання у тому, що ця музика саме зараз, саме завдяки (якби страшно це не звучало) цій війні зазвучала у цілому світі.

То чому вона не звучала раніше? Що ми усі робили для цього, щоб вона звучала?

І тут, вважаю, треба думати - а що ми можемо робити зараз, окрім того, що виконувати українську музику скрізь, де можемо і так часто, як тільки можемо? Так, поряд з Чайковським чи Рахманіновим - ми маємо показати, що музика Лятошинського, Сильвестрова чи Станковича є і вона є фантастичною!

Але якщо ми цього не будемо робити, то Чайковський і Рахманінов залишаться, а українська музика ні. Її як не було, так і не буде. Така сумна правда. І у ситуації, коли один з топ оркестрів світу Клівлендський симфонічний оркестр зацікавлений у тому, аби виконати твір Бориса Лятошинського — я думаю, що в результаті Фонд імені Лятошинського врешті прийняв правильне рішення, дозволивши виконання цього твору.

Для себе я прийняла рішення погоджуватись на виконання моєї музики в сусідстві з цими композиторами. І показати спроможність української музики конкурувати з російською класикою. Навіть імперською. Бо іншого виходу ми,на жаль, не маємо.

Мені близькою тут є думка Мирослава Мариновича, яку Він висловлює в інтерв’ю Українській правді, де Він каже про те, що Він не підтримує кенселінг роскультури — "бо це пошуки простого рішення, яким можна вирішити всі проблеми. Але життя складніше. І рову з крокодилами між Росією та Україною не буде...

Світ сьогодні глобалізований, і вирішувати проблему Росії ми, українці, будемо змушені. І я волію брати участь у вирішенні долі Росії. Бо якщо ні, тоді її вирішить Захід, а українцям скаже: не хочете, то й живіть у своїй бульбашці."

І останній пункт, може, найважливіший — питання "не суди". Це знову ж про це.

І воно включає в себе багато того, що відбувається зараз з людьми. Нашими людьми, які тут, в Україні, і поза її межами. Але які однаково болісно реагують і сприймають усе, що відбувається і,зокрема, в музичному мистецтві.

У зв’язку з цим я багато думала про долі людей, які пережили совєцькі тюрми чи табори. Я думала про тих, які змогли не зламатися фізично, морально, змогли встояти, про тих, які не змогли встояти, також про тих, які загинули, але не здались.

Прикладів багато. Не йдучи далеко — мій батько, якого забрали 20-річним хлопцем, який втримав 11 місяців катувань,і, врешті, підписав звинувачення. Відсидів дев’ять років з десяти. Я не хочу уявляти і думати -Як це — витримувати катування. Я тільки думаю,що не кожна людина здатна це витримати. І краще було б, щоб нікому з нас не довелося це переживати.

Я думаю, що ця війна зараз саме про це. Ми маємо приклади неймовірного героїзму наших Людей і Воїнів вже зараз у цій страшній війні. Ми розуміємо те надзвичайне терпіння людей, які переживають страшні вчинки і агресію ворога. Тут ми є солідарні і готові до співчуття та емпатії. То чому ми не можемо спробувати хоча б почути чи зрозуміти один одного тут, у сфері мистецтва, зокрема музики. Я думаю, що, за великим рахунком, ми тут усі на одному боці барикад і робимо одну велику справу. І, з одного боку, можна зрозуміти, коли у

людей виникають питання щодо таких чуттєвих моментів як ті, про які тут мова. У мене вони теж виникають. І,подекуди, ці питання легітимні і мають звучати й аргументовано обговорюватися. Але разом з тим, в соцмережах часто можна натрапити й на страшний шквал агресії і негативу, і, щонайгірше, в дуже негідній формі, як для людей культури. Тоді я думаю про якусь сюрреалістичну паралельну реальність, яка існує тут в інтернеті, і ніяк не пов’язана з тим, що відбувається зараз на фронті.

Один із аргументів — що скажуть ті,хто воює зараз на фронті? Але, мені здається, якби ті хлопці, що там воюють і кладуть свої Життя за нас,прочитали ці фейсбучні "бої", вони б від цього впали в депресію швидше, ніж від того, що Вони там бачать. На щастя, Вони цього не читають, бо Їм не до цього. Вони нас рятують від ОДНОГО страшного ворога — росії. Більше ворогів нема.

Богдана Фроляк, композиторка, лавреатка Шевченківської премії.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.