Як у Граці писали Декларацію на підтримку української культури – і до чого тут діаспора

На п'ятий рік повномасштабного вторгнення втома та фрустрація накрили усіх – у тому числі партнерів та інституції, які підтримували український культурний сектор за кордоном. Як цьому протидіяти – це питання постало в центрі конференції "Networks of Cooperation: Sustainable Structures for Ukrainian Cultural Actors in Europe and Beyond", що відбулася в австрійському Граці у жовтні.

Головна редакторка УП.Культура Ліза Корнейчук відвідала подію й розповідає, про що там говорили українські митці й менеджерки культури і що з цієї розмови лишилося в підсумковому документі.

Ранок першого дня конференції у просторому залі Kunsthaus Graz починається з того, що головні українські голоси звучать не наживо. Свої відеозвернення надіслали лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка говорила про постійні імперіалістичні атаки Росії на українську ідентичність через викрадення та перевиховання дітей, та віцепрем'єр-міністерка з гуманітарної політики та міністерка культури Тетяна Бережна, яка зачепила наболілі теми блекаутів, російських атак на книговидавництва та похвалилася Тисячовесною, яка напередодні зібрала 2600 заявок.

Ключову лекцію мав виголосити художник Нікіта Кадан, який приїхати не зміг, тож йому на заміну прийшла дослідниця Ася Баздирєва, яка наразі працює у віденському Weibel Institute (Angewandte). Та за пару годин до початку Кадан надіслав листа, який на прохання організаторів зачитала кураторка Тетяна Кочубінська.

Лекція Баздирєвої почалася з розсинхронованих словників. Так само, як художники, на її думку, не оперують поняттями "мережування", "співпраця" чи "сталість", менеджери культурних інституцій не говорять про розриви, напруги та ліміти репрезентації. Протягом двох днів, сказала вона, тут часто звучатимуть абстрактні слова, типові для культурних подій такого формату. Проте у її промові звучало попередження про те, що ці та інші абстракції, такі як "резильєнтність", просочуються у мову війни та геополітики, у мову культурної дипломатії, і врешті сплощують досвіди та дегуманізують людей, що опинилися у стані тривалої екзистенційної загрози.

Баздирєва також нагадала про специфічний модус існування українського мистецтва за всі роки незалежності – у більш чи менш вдалому спротиві експлуатативній логіці як державних, так і олігархічних сил. "Культурне та мистецьке виробництво в незалежній Україні ніколи не користувалося привілеєм автономії", – зазначила вона.

Врешті, підсумовуючи, Баздирєва нагадала про екзистенційну боротьбу за суб'єктність, яку веде українське суспільство сьогодні, у тому числі на рівні мови, і зазначила, що з перспективи західного інтелектуального погляду ця боротьба часто невірно і ліниво називається "націоналізмом", та є натомість боротьбою за самовизначення.

Текст Кадана, прочитаний після цього, звучав як болюче визнання суперечностей, крізь які проходить українське суспільство на шляху спротиву Росії, проте без дипломатичних пом'якшень: про тих, хто пішов у вогонь війни заради інших, і про митців призовного віку, які місяцями не виходять з дому; про привілей перетнути кордон і те, як цей перетин ускладнює можливість виїжджати для інших; про провину, що циркулює спільнотою, і про несправедливість.

"Іноді я уявляю собі нову увагу Заходу до українського мистецтва часів війни як роздачу свічок співчуття за страждання. [...] Та нам добре відомо, що все вирішує не ступінь травми, а фізична близькість до місця щедрої роздачі. Звичайно, ми не будемо зводити все до привілеїв, матеріальних ресурсів та доступу до репрезентації – це було б надто вульгарно. Ми зосередимося на необхідності доносити українські послання світові та на унікальності досвіду кожного у зміненій війною реальності. Ми також нагадаємо всім, що нерівність можливостей не з'явилася сьогодні, і що війна чітко викрила структури, що лежать в основі несправедливо організованого суспільства", – зауважує Нікіта у листі з явним гірким сарказмом.

Офіс підтримки

Конференцію організували Office Ukraine – платформа підтримки українських митців в Австрії, австрійське міністерство мистецтв і культури та Creative Europe Desk Austria у співпраці з Kunsthaus Graz – просторим сучасним артцентром, який під час події показував виставку за участі українських сучасних митців та мисткинь.

Office Ukraine з'явився за кілька днів після початку повномасштабного вторгнення з ініціативи австрійського Мінкульта разом із незалежними організаціями tranzit.at, rotor, springerin та іншими партнерами. І одразу зібрав довкола себе спільноту українських артпрофесіонал_ок. За даними самого офісу, станом на липень 2026 року він співорганізував близько 560 проєктів, працював із приблизно 1300 українськими митцями й має 388 партнерів.

Одним з ініціаторів Office Ukraine є Георг Шольхаммер, директор tranzit.at у Відні. Українській спільноті сучасного мистецтва не треба представляти Георга – разом із Гедвіґ Заксенгубер він курував "Школу Києва" – Київську бієнале 2015 року, яка почалася з відмови Мистецького Арсеналу від попередніх домовленостей провести подію у себе. Тоді кураторський дует разом з Центром Візуальної Культури у Києві організували серію виставок та подій незалежно, а надалі ЦВК продовжили курувати Київську бієнале як номадичну та мережеву подію в різних містах України та Європи. Шольхаммер також співкурував едицію Київської бієнале у 2023. А під час конференції додав, що знає українську сцену сучасного мистецтва ще з 90-х.

Стереотипно для українців Австрія асоціюється з тією частиною Європи, де добре розуміються на російській культурі та приймають втікачів-корупціонерів з України. До 2022 року країна отримувала близько 80% газу з Росії, а у 2024-му вибори виграла ультраправа FPÖ, відома проросійською лінією та критикою допомоги Україні та нашого вступу в ЄС (проте зібрати коаліцію не змогла). Водночас у січні 2025-го Австрія підписала з Україною двосторонню програму співпраці в сфері мистецтва, освіти й науки, а Office Ukraine існує за підтримки міністерства. У кулуарах між сесіями, утім, точилися розмови про скорочення фінансування на мистецькі проєкти та підтримку для української артспільноти.

Тридцять чотири години

Дорога від Києва до Граца зайняла у мене 34 години на автобусі. Мабуть, дещо простіше, але не надто швидше (або й довше у випадку евакуацій) було б їхати потягом. Утім, фактично дві доби – це середня ціна одного візиту за кордон для професіоналів з України, для чиєї роботи важить мобільність. Під час конференції хтось напівжартома відреагував на мою розповідь про довгу дорогу іронічним: "Oh, such dedication!". Це дійсно так: вирішувати кудись поїхати зараз – це проявити відданість коротким розмовам і рідкісним зустрічам коштом власного часу і фізичних сил.

З України приїхала лише невелика частка учасни_ць – спершу цей факт мене зачепив, хоча сама назва події прямо пріоритезує саме українських професіоналів-біженців у Європі, а не в Україні, яка в заголовку конференції ховається за словом "beyond". Це і є основним концептуальним розривом і конкретної події, і теми підтримки загалом – на жаль, різниця у потребах української спільноти в Україні та за її межами лише зростає, і, здається, європейські партнери не лише не мають ідей, як працювати з обома групами, але і погано орієнтуються у динаміці взаємодії між ними.

Слон у залі

А ця динаміка, тим часом, стає лиш напруженішою. Це особливо помітно було в обговореннях робочої групи "Cooperation with Diaspora", яка найбільше зосередилася на тривогах розривів та неспівпадінь. Під час обговорення кураторка PinchukArtCentre Олександра Погребняк зауважила, що кар'єрні можливості тих, хто виїхав, купуються часом і жертвами тих, хто залишився. Про розлом у спільноті під час конференції говорили то тут, то там.

Сама ж група про діаспору була найменш чисельною, а слово "діаспора" ніби відлякувало учасників, які очікували від нього натяків на можливі звинувачення. Імовірно, почуття провини затьмарює інтерес до підтримки контактів із тими, хто залишається в Україні (або ж beyond). Закономірно у цій робочій групі постало й питання привілеїв мобільності, з якої виснували найконкретнішу рекомендацію: організатори мають закладати у розклади, бюджети та очікування від участі додаткові дні для тих, хто мандрує з України.

Упродовж останнього року розлом дедалі частіше стає в центрі стосунків усередині розсіяної спільноти. Брак справедливості та розплати для Росії підштовхує шукати негайного морального задоволення в суперечках між собою. Саме тут інституції могли б допомагати лагодити ці зв'язки, проте перекладати відповідальність на окремих незалежних акторів без чіткої державної позиції з боку України у питаннях виїзду, проєктів за кордоном та стимулів повернення видається несправедливим та безнадійним. Інституційно важливо було б будувати канали взаємодії між новоутвореними групами українців, не навішуючи ярлики на різні досвіди, але пріоритезуючи різноманітність знання та експертизи, які є втіленими (embodied knowledge).

Саме над цим працювали у групі про співпрацю з діаспорою. Ведуча групи і програмна директорка Jam Factory Art Center Ілона Демченко підсумувала лакуни всередині сектору. Наприклад, брак доступу до практик митців, які служать у війську; неартикульована українська позиція щодо співпраці з культурними діячами за кордоном, зокрема щодо проєктів, пов'язаних з окупованими територіями, Кримом, Донеччиною й Луганщиною; труднощі з підтримкою контактів. Для цього є рішення: наприклад, працювати над архівами та документувати практики військових митців чи розвивати інституційні побратимства між університетами, резиденції й обмінні програми.

У групі про мистецьке виробництво, видимість і публічний простір, яку вела кураторка Тетяна Кочубінська, головним словом була "sustainability". Як українським митцям здобути паритетну конкурентоспроможність у полі мистецтва, коли інтерес до України згасне, і не залишитися "художниками, які говорять лише про війну"? У фокусі уваги були також короткострокова стійкість (підтримка у складну зиму, резиденції, які дозволяють просто працювати, усунення викликів для інституцій, що змушені закривати публічні програми, бо немає світла й тепла) і довгострокова (акцент на можливостях українських фахівців говорити не лише про Україну, бути допущеними до академічних програм, університетів та платформ, де формуються дискурси не виключно про війну). Ключовий мотив цієї групи обертався довкола тези: як українцям відійти від стану віктимності, в який, ніби в пастку, потрапляє український професіонал культури, який отримує допомогу від західних партнерів. Як ми стаємо не лише тими, хто просить, а й тими, хто ділиться досвідом і знаннями?

Що не вмістилося в Декларацію Граца

Наприкінці другого дня учасники і учасниці спільно обговорили Декларацію Граца – стислий підсумок намірів і рекомендацій конференції. Її головний мотив – рух від екстреної допомоги до "shared responsibility": багаторічне фінансування, довготривалі партнерства, українські актори як рівні співтворці європейського культурного простору. Повний звіт конференції обіцяють опублікувати на книжковому ярмарку Buch Wien наприкінці листопада.

Документ озвучує корисні речі, з якими, утім, не посперечаєшся, бо вони надто загальні, аби до чогось зобов'язувати: пропонує багаторічні зобов'язання, застереження щодо форс-мажору, коли змінюється безпекова ситуація, визнає релевантними витрати на інфраструктуру й справедливу оплату праці, вимагає доступу до індивідуальної підтримки для митців і фіксує акцент на мобільності, яка не має ставати умовою участі для тих, хто не може або не хоче залишити місце роботи чи проживання.

Але я не знайшла в ньому окупованих територій та митців, які служать у війську, хоча групи говорили про них. Розрив між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, зведений до "fragmented networks" і розбіжностей між великими й малими ініціативами.

Іронічно й те, що слово "resilient" у Декларації стоїть в заголовку першого пріоритету про фінансові рамки, а ще раз згадується нижче в контексті того, як європейські партнери можуть навчитися в українців "cultural resilience". Можливо, інакше такий документ не напишеш. Однак слово, яке в перші години конференції назвали таким, що дегуманізує, на другий день закріпилося в тексті.

У своєму виступі я закликала іноземні інституції відвідувати українські тилові міста — Львів, Івано-Франківськ, Ужгород та Чернівці, аби конкретизувати узагальнювальне "beyond". Декларація обіцяє підтримувати співпрацю всередині України, "коли дозволять умови". А на круглому столі про фінансові структури Микола Ульянов із Creative Europe Desk Ukraine зазначив, що з 2022 року програма не просуває резиденцій в Україні з міркувань безпеки.

Та попри всі узагальнення, сама можливість зустрічатися й разом думати, яку дають такі події, сьогодні безцінна. Нова хвиля діаспори після 2022 року і слабке розуміння попередніх хвиль вимагають ширшого погляду на українську спільноту, яка живе й діє і в Україні, і поза нею. На п'ятому році повномасштабної війни відповіддю на напруження всередині цієї спільноти може стати думка про себе як про транснаціональну націю, тобто таку, що не визначається лише кордонами держави, і пошук способів скласти різні версії себе у світі в одну, але різноманітну спільноту.