День Рози Паркс: фільми про жінку, яка запустила протести проти расової сегрегації у США

Цього дня, рівно 70 років тому, в місті Монтгомері, штат Алабама, автобус №2857 зупинився біля театру "Емпайр" через протест пасажирки. За деякий час двоє офіцерів поліції прибули на місце та вивели з автобуса чорношкіру кравчиню Розу Паркс. Її злочином була відмова поступитися місцем білому пасажиру. Цей рутинний для тодішньої Алабами інцидент запустив воістину тектонічні зрушення.

Роза Паркс народилася в 1913 році в Таскігі, штат Алабама, в родині вчительки й теслі. Її дід по матері був дитиною рабині та сина власника плантації.

Алабама на ту мить була справжнім оплотом расової сегрегації. Рішення Конституційного з'їзду штату 1901 року, який офіційно прийняв так звані закони Джима Кроу, юридично підтвердили дискримінаційні практики, що процвітали в південних штатах невдовзі після закінчення Громадянської війни в 1865 році.

Сегрегація була реакцією південців на ліквідацію рабства. Колишні рабовласники зробили все, аби обмежити свободу людей з небілим кольором шкіри по максимуму. Окремі банки, лікарні, крамниці, ресторани, бари, церкви і навіть цвинтарі для чорних. Переступ кордонів карався чималими штрафами чи увʼязненнями. Юридична сваволя поєднувалася з позасистемним, але поширеним насильством. Ку-клукс-клан (чимало членів якого були поліцейськими чи правниками) діяв без обмежень.

Сама Роза здобула повну середню освіту, що тоді було рідкістю для чорношкірих Алабами. У 1932 вона одружилася з активістом Реймондом Парксом, згодом працювала на громадських засадах у NAACP – Національній асоціації сприяння прогресу кольорового населення.

У 1943 році водій автобуса №2857 Джеймс Ф. Блейк накинувся на Паркс, коли вона спробувала зайняти передне місце у салоні, наполягаючи, щоб вона пересіла назад. Роза відмовилася і зрештою вийшла. Неймовірним збігом обставин є те, що ввечері 1 грудня 1955 року саме Блейк був водієм автобуса, в який сіла Паркс після роботи.

Правило, введене у 1945 році, вимагало розділяти в автобусах місця для білих і для чорних, причому останні мали платити водієві на передньому вході, а потім виходити на вулицю і сідати через задні двері. Розділення визначалося за допомогою табличок white і colored. 1 грудня Роза зайняла єдине вільне місце у своїй зоні. Через деякий час всі місця в зоні для білих зайняли, і водій посунув табличку, зменшуючи зону для чорних.

На зупинці перед театром "Емпайр" зайшло кілька білих пасажирів і Блейк зажадав, щоб чорношкірі в середньому ряду поступилися місцями. Роза залишилася сидіти. Блейк погрожував арештом, на що Паркс відповіла: "Ви можете це зробити". Водій вийшов з автобуса та зателефонував у поліцію. Два офіцери за наполяганням Блейка заарештували Паркс за порушення муніципального кодексу Монтгомері.

Хоча 32-річну активістку випустили того ж вечора після сплати штрафу, її арешт набув широкого розголосу. NAACP та інші громадські організації закликали до бойкоту автобусів, який, почавшись 5 грудня 1955 року, протривав 381 день.

Жоден чоловік, жінка чи дитина з усієї афроамериканської громади не сіли за цей час у автобус, завдавши компаніям, керованим білими, колосальних збитків. Справа дійшла до Верховного суду, який 20 грудня 1956 року наказав десегрегувати автобуси Монтгомері. Це стало першою великою перемогою в боротьбі за громадянські права.

Саме тоді зійшла зірка доктора Мартіна Лютера Кінга, який очолив бойкот. Система сегрегації була офіційно демонтована 2 липня 1964 року, коли президент Джонсон підписав історичний Закон про громадянські права.

Визнання прийшло до Рози Паркс вже на схилі років: у 1996-му їй вручили Президентську медаль Свободи – найвищу цивільну нагороду в США, а в 1999-му – золоту медаль Конгресу. Звісно, головною нагородою для Паркс стало те, що вона встигла побачити зовсім іншу Америку – в якій расизм припинили толерувати.

Звісно, нерівність нікуди не поділася, як нікуди не зникли і популісти, що приходять до влади, вміло граючи на страхах виборців проти інакшості. Але в кожному новому поколінні повстають хоробрі люди, як Роза Паркс чи Мартін Лютер Кінг, які відмовляються коритися приниженню й тиранії. Історія, що розпочалася 1 грудня 1955 року в Алабамі, не така вже й далека для нас – і наша Революція гідності, і одиночні та масові громадянські протести проти російський окупантів підтверджують актуальність боротьби проти насаджених порядків. Мирно чи зі зброєю в руках.

Боротьбі і спадку Рози Паркс присвячено кілька фільмів. Зібрали найпомітніші з них.

"Бойкот" (реж. Кларк Джонсон, 2001)

В першому ігровому телефільмі, присвяченому подіям у Монтгомері, Роза Паркс (Іоіс Літтл Томас) – другорядна персонажка. Вона зʼявляється в короткому пролозі, присвяченому її вчинку. Головним героєм стає Мартін Лютер Кінг (Джеффрі Райт).

Сюжет присвячений подіям після п'ятого грудня 1995. Це свого роду виробничий роман, де досконально розібрана логістика протесту. Щоб забезпечити проїзд чорношкірих на роботу, всі афроамериканці, хто мав машини, включно з таксистами, підвозили побратимів і посестер. Поліція почала виписувати штрафи – тоді протестувальники організували касу взаємодопомоги. Хтось різав шини по ночах – вони виставили варту.

Кларк Джонсон зняв картину в кліпово-хронікальній естетиці – чергуючи кольорові і чорно-білі фрагменти, вставляючи сцени, стилізовані під документальну зйомку. Особливо вражає фінал, коли Райт, у костюмі й гримі Кінга, йде вулицею в сучасній Америці. У 2001 році фільм отримав премію Пібоді "за відмову дозволити історії прослизнути в "минуле"".

"Історія Рози Паркс" (реж. Джулі Деш, 2002)

Через низку флешбеків Деш занурюється в минуле Паркс, і швидко стає зрозумілим, що протест у автобусі не був чистою несподіванкою. Роза навчалася в приватній школі, де її заохочували долати межі сегрегації, а її дід був справжнім філософом свободи.

Головну роль виконує Анджела Бассетт, на ту мить уже в статусі зірки з "Золотим глобусом". Бассет уникає перетворення Рози на таку собі ікону. Звісно, робить її красивою і сильною, але так само вразливою, піддатливою сумнівам і страхам. Основний мотив – стосунки Рози та її чоловіка Раймонда. Герой Пітера Френсіса Джеймса опонує радикалізму дружини, побоюючись фатальних наслідків для неї. У якусь мить Роза з розпачем зізнається: "Я втрачаю його". Але все ж парі вдається зберегти своє кохання, яке допомогло їм вистояти.

"У серці руху" (Behind the Movement, реж. Арік Авеліно, 2018)

Фільм цікавий тим, що досконально, мало не покадрово, показує хронологію вирішальних днів – від 1 до 5 грудня 1955 року. У грі акторки Мети Голдінг Роза постає багато в чому контрастно до героїні Бассет. Голдінг робить Розу більш стриманою, скромною інтелектуалкою, в очах якої в критичні моменти, однак, прочитується непохитне прагнення до свободи. Фільм підкреслює роль чорношкірих проповідників та церковних конгрегацій в житті афроамериканської общини – по суті, церкви були тодішнім аналогом соцмереж. Авеліно розгортає перед нами миттєвий зріз громадянського суспільства, яке у протистоянні з набагато сильнішим пригноблювачем зрештою отримує перемогу.