Павло, Юрій, Костянтин: про тих, хто не побачить прем'єру нашого фільму «Добре, що мама не знає»
Вісім років минуло від початку роботи над "Добре, що мама не знає" до виходу фільму на великі екрани. Разом із Сашею Литвиненко, режисером і сценаристом стрічки, та Олесем Маляревичем, співпродюсером фільму, ми працювали над іронічною кримінальною комедією в стилі сучасного неонуару, що об'єднує чотири взаємопов'язані історії. Тоді ми не уявляли, через які випробування доведеться пройти, щоб завершити розпочате.
За час роботи над фільмом мені довелося поєднувати понад десяток різних посад, основними з яких були продюсер, другий режисер і кастинг-директор. Зокрема, пошук акторів тривав п'ять місяців: ми провели чотири етапи відбору й розглянули близько 800 кандидатів. Зараз, коли стрічка готується до виходу на великі екрани, я також займаюся її дистрибуцією.
Пандемія COVID-19 змушувала переносити зйомки й змінювати графіки. Але найважчим випробуванням стало повномасштабне російське вторгнення. Ми із Сашею та нашими родинами опинилися в окупованій Бучі, пережили окупацію та полон. У ті дні найважливішим було вижити й подбати про близьких.
Коли ми опинилися в безпеці, я почав шукати можливості завершити фільм. На той момент було відзнято близько 65% матеріалу. Частина команди пішла захищати Україну, інші виїхали за кордон. Понад три з половиною місяці я готував кампанію на Kickstarter. Необхідної суми ми не зібрали, внески повернулися донаторам, але кампанія допомогла привернути міжнародну увагу до проєкту. Паралельно я працював над відновленням державного фінансування, і зрештою за підтримки Держкіно ми повернулися до зйомок.
29 жовтня "Добре, що мама не знає" виходить в український прокат. Але троє людей, які працювали над стрічкою, уже не зможуть побачити результат нашої спільної праці. Павло Лі загинув під час російських обстрілів Ірпеня, допомагаючи цивільним. Юрій Феліпенко та Костянтин Агапов загинули, захищаючи Україну на фронті. Ми присвятили фільм їхній пам'яті. А я хочу розповісти, якими знав їх особисто.
Павло Лі
Із Пашею ми познайомилися у 2013 році на допрем'єрному показі "Тіней незабутих предків" Любомира Левицького. Відтоді часто зустрічалися на кіноподіях, товаришували й неодноразово говорили про спільну роботу.
Коли почався кастинг "Добре, що мама не знає", Павло не подав заявку на перший етап, тому я особисто запросив його на проби. Спочатку ми розглядали його на роль Макса, але зрештою він зіграв Тоху — найближчого друга Макса у виконанні Костянтина Темляка.
Паша багато привніс у свого персонажа: пропонував репліки, імпровізував, знаходив несподівані інтонації. Його великий досвід дубляжу допомагав зробити навіть короткі діалоги виразними.
Особливо мені запам'яталася сцена з Наталією Глобою, яка зіграла Мілу. Між їхніми персонажами виникає близькість, що завершується поцілунком. У виконанні Паші й Наталії цей момент вийшов дуже природним, без награності. Вони добре відчували одне одного в кадрі, і саме завдяки цьому сцена виглядає такою переконливою.
За роки нашого знайомства я бачив, як розвивалася його кар'єра. Павло став ведучим телеканалу "Дім", отримував нові акторські можливості, працював у дубляжі й навчав цієї майстерності дітей. За цим стояли роки наполегливої праці, і його професійне зростання лише набирало обертів.
Але найбільше мені запам'ятався не лише його професіоналізм, а й те, як він ставився до людей. Паша був дуже світлою й уважною людиною. Навіть коли я розумів, що йому самому непросто, він намагався не показувати цього й знаходив сили підтримувати інших. У мене досі зберігається відео зі зйомок, де він переймається, чи всі члени команди встигли поїсти, і просить мене замовити додаткову їжу.
Цю його готовність допомагати я особливо гостро відчув у перші дні повномасштабного вторгнення. Коли ми із Сашею та нашими родинами опинилися в окупованій Бучі, нам вдалося зв'язатися з Павлом. Дізнавшись про нашу ситуацію, він одразу почав шукати спосіб нас урятувати. Пропонував перебратися до його квартири в Ірпені, а звідти допомогти дістатися Києва залізницею, поки сполучення ще залишалося можливим.
Паша від початку вторгнення активно волонтерив, допомагав військовим, міській адміністрації, літнім людям і родинам із дітьми. Він намагався знайти людей, які могли б допомогти нам евакуюватися. На жаль, здійснити цей план не вдалося.
6 березня 2022 року Павло загинув унаслідок російського обстрілу в Ірпені. Загинули й троє волонтерів, контакти яких він передав нам, намагаючись організувати наш порятунок. Згодом я дізнався, що один із волонтерів, з яким Паша встиг потоваришувати за короткий час, ризикував власним життям, щоб забрати його тіло з Ірпеня. Вони знали одне одного лише кілька тижнів, але за цей час стали близькими.
Таким я й пам'ятаю Павла: людиною, яка навіть у небезпеці думала про те, як допомогти іншим. Ми багато років хотіли попрацювати разом. І наша перша спільна робота, на жаль, стала останньою.
Юрій Феліпенко
Юрія я вперше побачив на сцені Театру на Подолі. Він не подавав заявку на кастинг до нашого фільму. Костянтин Темляк і Кирило Карпук, які вже були залучені до "Добре, що мама не знає", запрошували мене на свої вистави. Оскільки деякі ролі ще залишалися відкритими, я придивлявся й до інших виконавців.
Так я звернув увагу на Юру. Після однієї з вистав ми познайомилися й поспілкувалися в неформальній атмосфері. Уже тоді він справив на мене враження інтелігентної, чуйної людини з тонким почуттям гумору. Мені подобалося, як він працював на сцені, і я подумав, що він міг би органічно вписатися в одну з наших історій.
Цю думку я згодом обговорив із Сашею. Він теж приходив до театру, щоб побачити потенційних учасників зйомок у роботі. Ми переглядали шоуріли, фотографії, поступово визначалися зі складом команди й зрештою запросили Юрія на роль театрального актора в одній із новел.
Сцену за його участю знімали в Молодому театрі. За сюжетом троє акторів після репетиції співають, танцюють, жартують і грають на музичних інструментах. Ми хотіли, щоб це було схоже на справжнє театральне закулісся, тому багато радилися з акторами. Юрій разом з Артемом Каратаєвим і Євгеном Ковирзановим, які знімалися з ним у цій сцені, продумували рухи, музичні акценти та взаємодію персонажів. Навіть до такої невеликої ролі він ставився дуже відповідально.
Після цієї співпраці нам хотілося попрацювати з Юрою знову. Він був різноплановим актором, і ми бачили його в наступному проєкті — "Таємна Служба. UA". Уже почали готувати презентаційні матеріали, знімали відео, пробували сцени з постановочними бійками. Юрій швидко опановував рухи, легко працював із різними образами. Ми говорили про майбутні зйомки й хотіли реалізувати цей задум.
Після початку повномасштабного вторгнення Юрій добровільно пішов захищати Україну. Він залишив театр, кіно, серіали — усе, чим жив і чому присвячував свої сили.
15 червня 2025 року Юрій загинув на фронті. Коли я згадую Юру, то передусім бачу його усмішку. Саме таким він запам'ятався мені ще з нашого першого знайомства в театрі — відкритим, щирим, із тонким почуттям гумору. Він умів легко знаходити спільну мову з людьми, а працювати з ним було справжнім задоволенням.
Мені дуже хотілося, щоб ми ще зустрілися на знімальному майданчику й разом реалізували задуманий проєкт — "Таємна Служба. UA", але на жаль, цього не сталося. Мені важливо, щоб, згадуючи Юру, люди пам'ятали не лише його мужність і те, що він віддав життя за Україну, а й те, яким талановитим актором він був, як любив свою професію і скільки ще міг зробити в ній.
Костянтин Агапов
Із Костею ми познайомилися завдяки Сергію Житніковському, який відповідав за постановку бойових сцен у нашому фільмі й формував команду каскадерів.
Костянтин мав серйозну спортивну підготовку, був чемпіоном міжнародних змагань зі змішаних єдиноборств. У Кам'янці-Подільському він працював тренером і навчав бойових мистецтв понад 250 дітей.
У "Добре, що мама не знає" Костя брав участь у сцені перестрілки в аеропорту. Його персонаж у масці ховається за ящиками зі зброєю, відстрілюється, а потім отримує поранення. Для цього на костюмі каскадера використовували спеціальний піротехнічний ефект. Такі сцени потребують точної координації рухів і злагодженої роботи команди, і Костя добре впорався зі своїм завданням.
Після початку повномасштабного вторгнення Костянтин став на захист України. Сергій, який підтримував із ним зв'язок, розповідав, що Костя згадував "Добре, що мама не знає" навіть під час служби.
Від Сергія я дізнався й про обставини його загибелі. Коли настав час ротації, Костянтин уже міг залишити позиції та піти на відпочинок, але вирішив затриматися ще на день-два, щоб побути з побратимами. Саме тоді по їхніх позиціях завдали удару, внаслідок якого Костя загинув.
Згодом, під час підготовки кампанії на Kickstarter, я повернувся до відзнятого матеріалу й переглядав кадри для презентації фільму. В одному з епізодів перестрілки в аеропорту раптом упізнав Костю за очима — його обличчя майже повністю закривала маска. Я зупинив відео, зробив стопкадр і надіслав Сергію, щоб переконатися, що це справді він.
Цей момент мені особливо запам'ятався. Я дивився на кадри, над якими ми колись працювали разом, уже знаючи, що Кості немає серед живих.
У Кам'янці-Подільському пам'ять Костянтина вшанували муралом. Мені хочеться, щоб його згадували і як каскадера, чию роботу можна буде побачити в нашому фільмі, і як тренера, який передав свої знання сотням дітей, і як воїна, який віддав життя за Україну.
Зараз, коли я думаю про "Добре, що мама не знає", згадую не лише роки зйомок і труднощі, які нам довелося подолати, а й сам творчий процес, наші розмови, жарти, спільні ідеї та моменти, проведені з людьми, яких уже немає поруч. Тоді це були звичайні знімальні дні, і ніхто з нас не знав, наскільки цінними згодом стануть ці спогади.
Ми присвятили "Добре, що мама не знає" пам'яті Павла Лі, Юрія Феліпенка та Костянтина Агапова. 29 жовтня стрічка вийде на великі екрани. Для мене це буде можливість знову побачити їх за роботою, почути їхні голоси, згадати моменти, які ми прожили разом. А глядачі зможуть побачити їхній талант і частинку тієї творчої роботи, до якої кожен із них долучився.
Євгеній Литвиненко, продюсер, другий режисер і кастинг-директор фільму "Добре, що мама не знає", спеціально для "Української правди. Життя".
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.