Пояснити непояснюване. Як Україна просуває свої інтереси на Близькому Сході – репортаж з Катару

Країни Перської затоки відіграють ключову роль у посередництві між агресором – Росією, і Україною, яка прагне миру і повернення заручників. Вони надають не просто майданчик для зустрічей, а застосовують свій вплив, щоб змінювати хід подій. 

Окрім Саудівської Аравії – сьогоднішньої ньюзмейкерки – таку роль виконує і Катар. Ця невелика країна добре розуміє, що таке загроза суверенітету. На відміну від багатьох країн регіону, Катар відкрито заявив про підтримку України у перші дні вторгнення. А ще відіграє важливу роль у поверненні українських дітей, яких Росія незаконно вивезла на свою територію. 

Країна також використовує свою телевізійну мережу – Al Jazeera – щоб висвітлювати війну без впливу проросійських наративів, що домінують у багатьох арабських медіа.

На прикладі Катару цікаво простежити, як працює культурна дипломатія у цьому регіоні. І чи є вона дієвою, здатною зміцнити підтримку українців чи має обмежений інструментарій?

Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала Катар на запрошення організаторів Асамблеї Global Public Diplomacy Network (GPD Net або Глобальна мережа публічної дипломатії), шукаючи відповідь на ці питання. 

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Знайомство з Катаром

Чоловік у чорному худі уважно обмінюється повідомленнями, пише листи та перевіряє новини. Ці останні пів години перед п’ятигодинним перельотом він намагається використати з максимальною продуктивністю. Хоча, цим мало відрізняється від решти пасажирів – так роблять всі учасники перельоту Варшава-Доха.

"Готуйтеся, що в Катарі вас будуть намагатися здивувати, я коли вперше приїхав, то так і було", – сміється він до мене, поки ми забираємо валізи.

Я вірю, що так і буде, адже цей чоловік – заступник директора Українського інституту Алім Алієв. Останні роки він живе у відрядженнях. "Як повернемося, то я тут, у Варшаві, ненадовго лишуся – вже запланував декілька зустрічей", – говорить Алім, який наступні 5 днів представлятиме Україну на асамблеї публічної дипломатії у Катарі.

Хоча сам катарський аеропорт ще не дає відчуття, де саме ти зараз перебуваєш, вже в холі пробивається запах морського повітря, трохи тепла і млявого підвечірнього сонця. Звісно ж тут дивують від самого початку. Щоб зустріти гостей з України, направили таксі бізнес-класу, забронювали 5-зірковий готель з видом на море й хмарочоси.

Поки водій у костюмі й з акуратною чорною краваткою пакує багаж, Алім Алієв починає розповідь про Катар і столицю цієї невеликої країни, Доху.

Катар – невелика країна, розміром із Закарпатську або ж лише третину Одеської області. Знаходиться вона на однойменному півострові й має складних сусідів: Об’єднані Арабські Емірати, Кувейт, Бахрейн (трохи менший за український Севастополь), Саудівська Аравія, а через Перську затоку й Іран.

Стосунки між ними усіма проблемні з 2017 року, коли сусіди повністю обмежили дипломатичні зв’язки через кіберблокаду. Хоча вже в 2021 році відносини почали покращуватися, Катар переосмислив своє положення й почав будувати культурні зв’язки з Європою, Балканами, Африкою, Південною Америкою і звісно ж Україною.

"Всього в Катарі проживають майже 2 мільйони людей, хоча й 80% тут – експати, що приїхали працювати з різних країн світу", – сідаємо в авто й Алім ввічливо вводить у курс усіх близькосхідних справ.

Доха, столиця Катару, не велелюдна. По узбережжю біля дороги неспішно прогулюються поодинокі перехожі, на газоні безупинно працюють прибиральники. На склі хмарочосів віддзеркалюється небо, втім що відбувається всередині — ніяк не підглянути.

"В Катар запрошували багатьох іноземних архітекторів, тому що зароблені гроші треба вкладати. Збудували тут ще стадіон для Чемпіонату світу у 2022 році. Насправді дуже швидко вони тут все будують. Ось це національний музей, он на флагштоці в парку вже бачу український прапор, та квадратна будівля – музей ісламського мистецтва"

Останніми роками Катар активно розширює свою присутність у світі, стаючи новим гравцем у міжнародній політиці. Його зв’язки з Україною почали формуватися ще до 2022 року, але саме після початку повномасштабного вторгнення ця країна відкрила двері для українців, допомагаючи з гуманітарною підтримкою, евакуацією дітей та культурним співробітництвом.

"Тішить, що зараз переходимо від стадії пізнання один одного, до планування спільних дій та проєктів. А це те, що вибудовує довіру між нашими суспільствами.

Це що, тільки що пройшли верблюди?", – певно не буде меж дивуванням у таких далеких від нас країнах, переконує реакція Аліма.

Після картини з верблюдами на зеленій галявині, вдається прийти до тями вже в готелі. Хоча й не одразу, адже високі стелі, архітектурні інсталяції і відблискуюче золото трохи притуплюють критичне мислення. Катар, якщо подумати, вміщається в одне слово – "еклектика".

"Ще побачимось! Поки маю зустрітися з Ганною Шелест на безпековій конференції", – і Алім Алієв зникає поміж колон у холі.

Острівець безпеки у невідомому. Українське посольство в Катарі

Країна старається проявити себе як мультикультурна. Але знайти в ній українців виявляється важко. Досі тут не виступали актори й музиканти з гастролями, не було великих виставок, в магазинах не знайти українських продуктів (хоча на противагу Ганна Шелест пізніше зауважить, що в Йорданії можна знайти "Шалену бджілку"). Немає українських книжок, але й російських також.

Організатори підготували для гостей програму на час усього перебування. Відвідини великого мультимедійного національного музею, атмосферного давнього базару, прогулянки узбережжям біля "Культурного селища" – центру столиці й місця проведення дипломатичної конференції. І подорожі обмежуватимуться постійними переїздами на орендованих автобусах, мальовничими краєвидами і недовгим перепочинком у готельному номері.

"В нашому посольстві о 18:30 проводитимуть захід", – висвічується на екрані повідомлення від зайнятого Аліма Алієва. Все ж, він у спроєктованій до деталей адженді зміг втекти від туристичних маршрутів.

Українське посольство в Катарі – досить непримітний, на перший погляд, двоповерховий будинок. Світлий, але загороджений високим парканом, він ховається у спальному районі. Визначити його все ж можна завдяки офіційній табличці.

З самого хідника чути знайоме "Доброго вечора". Працівник посольства простягає руку та показує куди пройти, саме почалася промова посла Андрія Кузьменка про третій рік повномасштабного вторгнення.

Гості розмістилися на стільцях та диванах, як ведеться в українських держустановах – обмальованих інвентаризаційними номерами. Людей зібралося з три десятки: чоловіки та жінки у вишиванках, юнка у хіджабі, старші люди в костюмах, дівчина та її хлопець в традиційній арабській одежі та арафатці.

"Сьогодні з нами багато важливих гостей з України. Одна з них – пані Марія Чех, захисниця Азовсталі, військова бригади Азов, яка відповідно до отриманого наказу з іншими захисниками Маріуполя отримала наказ скласти зброю і була в російському полоні більше ніж рік" – говорить посол, поки дівчина в залі тихо дублює його слова англійською своєму партнерові, що тепер знайомиться з далекою Україною через відвідини посольства.

Марія на невеликому проєкторі показує присутнім власні фотографії з фронту, з гіркою усмішкою згадує, як незадовго перед облогою її чоловік-військовослужбовець прийшов до неї прощатися. А зараз продовжує боронити країну. Говорить і про те, як ставилися до полонених росіяни і як найбільшим щастям був сон.

Гості уважно слухають. Коли Марія завершує розповідь, стоячи аплодують. Наостанок військова закликає не забувати про захисників у полоні й повсюдно у світі про це говорити.

Втім в Катарі публічні зібрання – під забороною. З цієї ситуації українці виходять по своєму: проводять мітинги на території посольства, на фактичній території України. Роблять це радше для себе й зберігають зв’язок з рідними за 5 тисяч кілометрів.

"Та ми маємо дуже активний політичний діалог між нашими країнами. І взагалі рівень цього діалогу і рівень нашого співробітництва, як на мою думку, може називатися "стратегічним партнерством". Поки немає документа, який би зафіксував цей рівень, але я сподіваюся, що у майбутньому ми будемо свідками цього", – розповідає посол.

Катар – маленька країна й діаспора тут невелика — до 1500 людей. Та фактично дуже закрита держава, що обережно підпускає до себе чужих, з перших днів повномасштабного вторгнення добре ставиться до України.

"Вони розуміють нашу ситуацію, адже довгий час самі були "молодшим братом". І зараз катарці відмовилися ним залишатися, адже бачать до чого подібне братерство призводить. Тому, як на мене, вони шляхетні люди", – розповідає посол.

На стінах в посольстві висять яскраві дитячі малюнки, вирізані жовто-сині долоньки, а ще портрет Шевченка, вишитий рушник і колекція декоративних тарілок. Офіс, що має представляти українців, його жителі перетворили на дім. Посол представляє усміхнену дівчину, що двічі на місяць разом з іншими жінками переформатовує посольство на школу для українських дітей.

Хоча від слова "школа" віджартовуються, інакше прибулі українці плутають "дитячий клуб" з підготовчими курсами. Для дітей уроки тут радше маленькі свята: вони ставлять вистави, займаються рукоділлям, лекції з історії України читає сам пан посол. І звісно ж усі разом практикують українську.

"Знаєте, це для нас, викладачів, особисте задоволення. Хоча зараз дуже важко... Триває війна. У кожного з нас родичі в Україні, тому морально важко це переживати. Волонтерство – це маленька краплинка, яку ми можемо зробити, щоб якось себе заспокоїти. Це по-перше.

По-друге, у нас дуже класний колектив. Наш посол – просто душа компанії. Сюди приходиш і відчуваєш себе вдома. Для мене це спосіб трохи втамувати тугу за домом, за Україною. Пан Андрій завжди підкреслює, що це територія України. І так ми працюємо", – розповідає Олена й паралельно показує на телефоні сповіщення повітряної тривоги з Києва, які не вимикає навіть на дистанції.

Більшість учнів, яких в посольстві обзивають "діточками", спілкується англійською мовою або ж російською. Тому батьки приводять їх у відкрите посольство з проханням просто поговорити з ними рідною мовою.

Олена розблоковує екран смартфона і починає гортати фотографії у галереї: "Наш великий плюс – це колектив і відкрите посольство. У багатьох країнах до посольства важко потрапити без запису, онлайн-черги. А у нас пан Андрій каже: "Ви коли додому приходите, питаєте дозволу зайти? Ось і тут так само".

"Передайте, будь ласка, частинку нашого серця додому. Ми скучаємо за Україною", – завершує імпровізоване слайдшоу викладачка дитячого клубу й наостанок обмінюється міцними обіймами.

***

Дорогою в готель, таксист-індієць, помітивши локацію на карті, цікавиться "у чому українська проблема?". Адже в їхніх новинах протистояння з агресором скоріше нагадує навмисну провокацію. Введення незнайомця за кермом в короткий екскурс української історії за 8 хвилин можна вважати ще одним успіхом української присутності в Катарі.

Екстраверти підкорюють Схід

Автобуси з вказівниками катарського Культурного селища під’їжджають до місця призначення – Katara Hall. З вологого теплого повітря надворі доводиться щільніше закутуватися в піджак, бо попри зиму (з +19 в цей день, а зазвичай +25) кондиціонери викручують на повну.

"Як все пройшло у посольстві?", – з групи людей в костюмах вигулькує Алім Алієв. В руках тримає чашку кави – головний атрибут дипломата. Адже альтернативу тримати "батарейку" екстраверта в іноземному середовищі знайти важко.

Ще хвилину тому він привітався певно з усіма учасниками зібрання. Хоча більшість рукостискань закінчується питаннями про обстановку в Україні. Разом з ним з’являється Ганна Шелест, яка також зайнята публічними взаємодіями як на Асамблеї, так і на виступах, експерткою на запрошення місцевих медіа. 

Вона розповідає про те, що зараз українська дипломатія на Близькому Сході переживає не найкращий час. Переважно через те, що саме Україна не приділяла цьому достатньо уваги й не ставили пріоритетів на цій частині світу:

"Зараз ми маємо наново будувати звʼязки, але до повномасштабного вторгнення пріоритет на Азії не ставили. В якийсь момент навіть ставили під сумнів розробку стратегії для Сходу. І зрозуміло чому Росія зайшла в цей регіон і має сильний вплив на велику частку країн".

І прямо на місці Ганна й Алім обговорюють з ким зараз можна розбудувати звʼязки, перебирають можливі варіанти для співпраці. Адже вибірка на асамблеї еклектична: Турція, Мальта, Південна Корея, декілька країн Африки, Азії, Угорщина, Албанія, Болгарія, Боснія і Герцоговина, Сербія, Португалія, Сингапур і Куба.

"Пропоную поспілкуватися з Філіппінами, Бразилією, Індонезією. Нам їх зараз бракує. Індія нам дуже потрібна!", – будує вголос умовну стратегію Ганна Шелест.

"А я вчора познайомився з одним із організаторів Мальтійського бієнале. Виявляється який тісний світ – він в гарних стосунках з Катериною Семенюк!", – додає Алім, поки між ним і Ганною вже розбудовується мережа зв’язків, про які відомо лише їм обом.

Вже за пів години від початку офіційного зібрання спина Аліма Алієва зникає за дверима. На його місце швидко пересідає Ганна. Згодом у соцмережах зʼявляться новини від Аліма і українського посольства "з-за закритих дверей": вдалося зустрітися з представниками міжнародного співробітництва музеїв Катару. 

Незабаром у Досі може відбутися виставка про Крим від художників, що працювали на півострові, жили й ділили родинні спогади про нього, майже втрачені у намаганнях пережити примусову депортацію в радянському союзі, а згодом і анексію півострова. А готують проєкт у співкураторстві з Оксаною Довгополовою і Катериною Семенюк, культурними менеджерками і засновницями платформи "Минуле\Майбутнє\Мистецтво".

Ще одна зустріч – з університетами Катару. Для того, щоб поглибити українські студії.

Так чи інакше, асамблея є досить монотонним заходом. Але після хвилі рукостискань і невеликих розмов, все більше іноземців звертаються до питань про Україну. Ну і звісно ж говорять про Ганну й Аліма, "цих класних українців, що багато говорять".

Показати свою присутність

Опівночі під готелем на гостей з України чекає таксі. Алім Алієв на задньому сидінні авто знову готує листи та звіти. Паралельно розповідає про свої нескінченні зустрічі та розмови.

Пережив він і схожу поїздку в таксі, коли довелося на пальцях пояснювати так звану українську проблему. Але якщо я раніше зустрілася з незнайомцем, то Аліма взявся розпитувати учасник асамблеї одної з делегацій.

"Але ж це ви спровокували Путіна", – цитує дипломат свого співрозмовника. Лише ця фраза електризує повітря і переповнює його неймовірною злістю. Ще за кілька годин до цього з’явилася заява Міністерства культури і стратегічних комунікацій про призупинення видачі дозволів для виїзду митців і медійників за кордон (які згодом все ж продовжили видавати, але з більшими бюрократичними обертами). Самого Аліма це обмеження не стосується, хоча по виразу його обличчя можна зрозуміти, що це точно не прийшлося Україні на користь:

"Звісно, виїжджати і представляти Україну зможуть наші жінки, що вони успішно роблять увесь цей час. Але справа не в цьому. Там де немає нас – з’являються росіяни. Вони претендують на будь-яке "вакантне місце" і через це відбуваються такі історії з іноземцями, що не розуміють чому ми "спровокували Путіна".

Та буря емоцій все ж стихає, варто говорити і про хороше.

"Ну, а щодо Global Public Diplomacy, чому нам важливо бути саме тут? Звісно Катар для нас важливий, але так само нам важливі інституції, які можуть стати нашими потенційними партнерами. Вони представляють ті країни, в яких ми ніколи не працювали, або до яких не змогли дотягнутися через офіційні представництва. Палітра на асамблеї була дуже великою.

І найголовніше – вони постійно підходять, питають, сідають поряд за обідом і тягнуть на розмову про співпрацю, про Україну. Хоча це й виснажує, але така наша робота", – роздумує Алім Алієв.

В аеропорту він знову занурюється в телефон. Звіти, ще звіти, листи й повідомлення чекають на нього до вильоту у Варшаву. Далі "не-знаю-як-так-вийшло" 5 зустрічей, а згодом поїздка в Брюсель. Попри будь-які обставини він вип’є кави, замінить чорне худі на костюм і продовжить розповідати про Україну незнайомцям.