Привид свободи. Як завдяки Каннам артхаусне кіно перестало бути артхаусом

В травні у світі кіно відбувається одна з головних подій року, за якою пильно стежить більшість кіноманів світу. Цьогоріч Каннський кінофестиваль, який відбудеться вже 79-й раз, відкривається 12 травня.

Проблема в тому, що впродовж останніх півтора десятиліття на одному з найпрестижніших кінофорумів світу головні призи здобувають нібито артхаусні фільми, проте створені за одними й тими ж тематичними, естетичними та стилістичними шаблонами — точнісінько як голлівудське супергеройське кіно.

Як так сталося, що фестиваль, який десятиліттями відстежував і преміював усі найцікавіші спроби створити нову кіномову — від феллінівського "Солодкого життя" до "Кримінального чтива", перетворився на закритий клуб зі створення кон'юнктурних фільмів-клонів, спробувала розібратися УП. Культура.

Чверть століття "брудного реалізму"

Кіномани вже встигли забути ті часи, коли премія в Каннах автоматично давала фільму знак високої художньої якості. "Апокаліпсис сьогодні" Френсіса Форда Копполи, "Весь цей джаз" Боба Фосса, "Любовний настрій" Вонга Карвая, "Малголленд Драйв" Девіда Лінча, "Людина без минулого" Акі Каурісмякі та інші каннські фаворити не лише справили величезний вплив на кінематограф.

Вони самі собою були яскравими художніми висловлюваннями, помітно вирізнялися навіть на тлі авторського кіно, якому належить бути експериментальним. А отже, несхожим на інші стрічки – як не схожі один на одного фільми, наприклад, Романа Поланскі, Поля Верговена чи Алекса ван Вармердама, які щоразу намагалися винайти свій стиль наново.

Тривожний дзвіночок пролунав 2006 року, коли з набережної Круазетт поїхав ні з чим мексиканець Гільєрмо дель Торо з одним зі своїх найкращих фільмів "Лабіринт Фавна". Провокаційна за змістом стрічка про громадянську війну в Іспанії, що парадоксально поєднувала майже нестерпні за жорстокістю сцени та казковий сюжет, "Лабіринт Фавна" однозначно був експериментальним фільмом, що сказав нове слово в мистецтві кіно. До того ж, як у жанровому, так і в артхаусному.

Проте Золоту пальмову гілку та гран-прі здобули того року фільми, доволі суворі з погляду естетики та стилю – гіперреалістичні драми, які не містили жодних формальних пошуків – "Вітер, що гойдає верес" Кена Лоуча та "Фландрія" Брюно Дюмона.

Бідолашні створіння

"Фландрія" якраз цілком наочно демонструє "фестивальний формат" Канн останніх півтора десятка років, що прийшов на зміну пошуку нових форм. (До честі Брюно Дюмона, згодом режисер, подолавши межі "брудного реалізму" своїх ранніх робіт, почав шукати нові художні рішення).

Зйомка з плеча, коли хитка камера дихає герою в потилицю або безцеремонно лізе просто в обличчя. Жодної вивіреної композиції – лише груба імітація сирої "документальності". Сірість зведена в естетичний абсолют, життя в кадрі має виглядати брудним, незатишним і безпросвітним.

І обов'язково – відкритий фінал, в якому конфлікти не отримують розв'язок. Відмова від катарсису (який вражає у таких різних каннських хітах, як "400 ударів" Франсуа Трюффо або "Приховане" Міхаеля Ганеке) перетворилася на шаблон, що видається за багатозначність. Якщо обірвати історію на півслові, то банальну нездатність авторів фільму звести докупи сюжетні лінії можна спробувати видати за екзистенційну глибину.

Головний герой такого кіно – позбавлений суб'єктності маргінал або жертва, якого перемелює система. Найчастіше це біженець, безробітний, секс-працівник або сирота. Класичного антагоніста немає: у ролі "поганця" (або уособлення зла) виступає бездушна бюрократія, держава чи капіталістична економіка. Останніми роками ще однією перепусткою в конкурс стала травма героя – від почуття провини та інших душевних ран до буквального понівечення тіла в "Титані" Жюлі Дюкорно, нагородженому Золотою пальмовою гілкою у 2021 році.

Такий новий візуальний стиль був заданий фільмом "Розетта" братів Дарденнів, який здобув у 1999 році Золоту пальмову гілку.

Дім, який побудував Тьєррі Фремо

Фільм ударив у самий нерв часу, коли світова фінансова криза 2008 року зруйнувала віру в щасливий капіталізм. Завдяки "Розетті" Канни здійснили ребрендинг європейського артхаусу через максимальне дистанціювання від Голлівуду. Дарденнівська естетика стала візуальним маніфестом цієї опозиції голлівудському ескапізму з його пануванням спецефектів. Відтепер "справжнє" європейське кіно мало бути суворим, непригладженим та фізіологічним.

На жаль, архітектори нового гіперреалістичного стилю на чолі з багаторічним гендиректором Канн Тьєррі Фремо потрапили в пастку небезпечного стереотипу: якщо глядачеві дискомфортно дивитися фільм, отже, це "високе мистецтво". Насправді тремтяча камера не наближає нас до реальності, ми просто сприймаємо за щирість певний набір технічних прийомів. Це така ж маніпуляція глядачем, як жалісливі скрипки в голлівудській мелодрамі.

Але навіть якщо чверть століття тому гіперреалізм "Розетти" виглядав новаторством, сьогодні він сприймається як замшілий академізм.

Чи зміниться ситуація з відходом Тьєррі Фремо від справ – побачимо згодом. Але в будь-якому разі для очищення створеної ним системи потрібен час. Більшість молодих режисерів, які сьогодні потрапляють до Канн, навчалися в кіношколах, де стиль братів Дарденнів, Кена Лоуча та Міхаеля Ганеке подавався як вершина майстерності. (Згадаємо горезвісний Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, де, напевно, й досі вчать знімати фільми за архаїчними лекалами українського поетичного кіно минулого століття).

Зрештою, ми маємо справу з цілим поколінням "дарденноїдів", які просто не знають, як знімати інакше.

Кіномова грошей

Канни – це не лише червона доріжка й конкурс фільмів, а й ледь не головна світова біржа артхаусного кіно (і не тільки). На щорічному кіноринку фонди на кшталт Cinéfondation надають грантову підтримку проєктам ще на етапі сценарію. Якщо фільму немає в Каннах, то для глобальної індустрії його практично не існує.

Звісно ж, головна причина того, що гіперреалістичне кіно з життя наркозалежних і безхатьків стало "фестивальним форматом" Канн — економічна. Зняти такий фільм набагато дешевше й технічно простіше, ніж костюмовану історичну драму або фантастику.

Тим більше, що для фондів, які виділяють гранти, соціальна тематика фільму – один із головних критеріїв. Сценарій про поневіряння мігрантів або безробітну матір отримує пріоритетне фінансування саме через "соціальну значущість" та "культурну цінність".

І ось тут ринкова диктатура оголює свою досі приховану колоніальну сутність – і це, можливо, найбільш цинічна претензія до фестивалю. Так, європейські інституції часто фінансують незалежне кіно країн Глобального Півдня, Східної Європи та Азії. Але фінансування може отримати лише фільм про бідність, корупцію та страждання, знятий у стилі "брудного реалізму". Якщо режисер зі Східної Європи, Латинської Америки чи Азії шукає гроші на жанровий фільм, його шанси мінімальні.

Щоправда, є один щасливий виняток: Румунська нова хвиля, яка з'явилася завдяки Каннам і французьким фондам. Тріумф молодих румунських кінематографістів на набережній Круазетт дозволив їм у себе на батьківщині перехопити владу в кіноеліти, яка сформувалася ще за часів СРСР. І з часом побудувати ефективну та самоокупну систему кіновиробництва.

Що дозволило відійти від "брудного реалізму" та місцевої проблематики навіть батькам-засновникам, які зробили собі ім'я на гіперреалізмі. А завдяки підтримці продюсерки Ади Соломон і Берлінського кінофестивалю зійшла зірка румунського генія Раду Жуде. Його фільм 2021 року "Невдалий трах, або Божевільне порно" став одним із найрадикальніших експериментів з оновлення кіномови.

Зрештою, іронія в тому, що Канни стерилізують соціальний бунт, перетворюючи його на комфортну розвагу для еліти. А сама еліта при цьому показує, що завжди готова демократично посміятися з себе, нагороджуючи Золотою пальмовою гілкою беззубу сатиру на кшталт "Трикутника смутку".

Хто переможе цього року?

Розуміючи внутрішню механіку фестивальної машини, можна спробувати зробити прогноз, хто стане новим культурним героєм набережної Круазетт цьогоріч. Вже зараз у мережі можна знайти безліч "кулуарних інсайдів", а букмекери на повну приймають ставки на лауреата Золотої пальмової гілки.

Головний фаворит (ставки 6/1) – "Фіорд" Крістіана Мунджіу. Це вже п'ятий поспіль фільм одного з лідерів Румунської нової хвилі в офіційній конкурсній програмі Канн – і перший англомовний. У 2007 році Мунджіу став першим в історії румунським режисером, який здобув Золоту пальмову гілку за фільм "4 місяці, 3 тижні і 2 дні". У 2012 році його стрічка "За пагорбами" забрала приз за найкращий сценарій, а через 4 роки "Випускний" приніс Мунджіу приз за найкращу режисуру.

"Фіорд" – це соціальна драма про побожну румунську сім'ю іммігрантів, яка переїхала до глухого норвезького селища й потрапила під приціл місцевої системи захисту дітей. Тож букмекери цілком прагматично ставлять на перемогу соціального гіперреалізму, ще й на документальному матеріалі.

А журналісти аналізують шанси Крістіана Мунджіу на перемогу крізь призму дистрибуції та прем'єрної політики. Як пише Business Review, права на прокат "Фіорда" у США вже придбала компанія NEON. На думку видання, це вагомий аргумент на користь лідера, бо саме NEON успішно прокатував тріумфаторів Канн останніх років, від "Паразитів" до "Анатомії падіння".

Зі свого боку додамо, що ті режисери з елітарного клубу Тьєррі Фремо, до яких особливо прихильний гендиректор фестивалю – брати Дарденни, Кен Лоуч, Рубен Естлунд та Міхаель Ганеке, мають в активі, окрім інших нагород фестивалю, по дві Золоті пальмові гілки. Сьогодні Крістіан Мунджіу – найбільш обласканий у Каннах представник Румунської нової хвилі, яка послідовно впроваджувала каннську гіперреалістичну естетику. Як то кажуть, ласкаво просимо до клубу.