Кінофестиваль "Молодість-2025": як відповідь на питання для чого існує кіно

Найстаріший український кінофестиваль "Молодість" пройшов у Києві вже в 55-те. І вкотре, зважаючи на тривалу російсько-українську війну, виборював увагу в глядача і критиків, відповідаючи на питання: кому потрібна "Молодість", якщо навкруги царює непевність життя, а до старості щоденно є шанс не дожити? Багато хто вважає саме кіно "бенкетом посеред чуми". Чи це так?

Зіркова чи просто стара? Більшу частину цьогорічної "Молодості" в столичному кінотеатрі "Жовтень" та Будинку кіно було настільки мало людей, що з’являлося відчуття сорому і жалості. Втім, до порожніх залів кінофестивалю не звикати – і в 90-ті, і в "нульові", і в "десяті" випадало бачити в головному на той час місці його проведення – Синьому залі Будинку кіно – до 10 глядачів. А був рік, коли фестиваль переїхав до мультиплексу "Баттерфляй-Ультрамарин" (вже не існуючий), і там було аж двоє людей – критиків, одним з яких був я.

Тож 20-30 людей на залі на 414 місць в листопаді 2025 це непогано, і часом більше, аніж на звичайному сеансі якогось західного фільму, не кажучи про український. Врешті, кількість глядачів не є показовим, якщо йдеться про те, чим є кіно для людини.

В класичному французькому фільмі 1991 року "Всі ранки світу" Алена Карно, вчитель музики питає свого учня: "Чи розумієте ви, для чого існує музика, якщо не для танців чи втіхи короля?". На кожен варіант учень щоразу отримував від вчителя гнівне "ні". Лише за 30 років, вже досвідчений і змучений втратами та душевним болем, він нарешті осягнув правильну відповідь.

А от відповідь на питання про те, для чого існує кіно, могли дати вісім днів "Молодості" з її 14-ма програмами, майже 160 фільмами, ігровими та документальними, повно- чи короткометражними, загалом з 59 країн світу. І відповідей було багато, на кожного глядача по одній.

Хтось міг би сказати – "для задоволення". Але ж задоволення буває різне. Наприклад, фільм братів Кевіна та Метью МакМанусів "Знову і знову" (Redux, Redux) (США) з позаконкурсної програми "Опівнічний сеанс" міг би потішити жанром і темою одночасно любителів наукової фантастики й ідеї результативної помсти. За сюжетом жінка переноситься з одного часо-просторового виміру до іншого, майже повністю ідентичного попередньому, і робить це з єдиною метою – безкінечно вбивати того, хто колись в її вимірі викрав і вбив її доньку. Дотепно, жорстко і добре зроблено, як перевертень "Щасливого дня смерті", але зберігаючи всі жанрові смаколики "Назад у майбутнє" Роберта Земекіса з іспанською "Петлею часу" Начо Вігалондо.

Оригінальність – наступний з варіантів відповіді щодо ідеї існування кіно. Можливо, в такий спосіб відповідаючи на наріжне питання, "Молодість" навмисно почалася з надзвичайного фільму Дьердь Палфі "Курочка" (Німеччина, Греція, Угорщина) з програми "Спеціальні події". Камера слідкує за куркою від створення яйця: ось яйця складають, транспортують, колихають, відбирають; з них вилуплюються пташенята; їх перебирають, групують, сортують... а яйце нашої курочки "расистським" чином відбраковують через його темний колір. Таким чином, курочка не потрапляє до птахоферми і м’ясокомбінату – доля інакше ставиться до оригінальних. Потім вона втікає. І правдами та неправдами рухається по життю і країні, по вулицях і в машинах, від одного власника до іншого. Поки не потрапляє в гніздо торговців нелегалами. Це неймовірне кіно, бо камера весь час слідкує за куркою, яка не є актрисою, не є дресированою і не створена комп’ютером. А магічна майстерність режисера знаходить вдалу метафору, аби розкрити тему мігрантів, нелегалів і торговців людьми.

Але і оригінальність теж буває різною. Навіть фантастична робота з тваринами не стає фактором автоматичної популярності. Глядач воліє бачити людське – драматичне, зрозуміле, актуальне. І "Молодість" подібне пропонує у великій кількості, міксуючи режисерську винахідливість з дуже щемкими і болючими моментами.

Наприклад, як у фільмі "Любов, що не зникає" Глінура Паулмасона (Ісландія, Данія, Швеція, Франція) з програми "Скандинавська панорама". Сімейна драма про згаслу любов чоловіка-рибалки і його дружини, яка робить чудернацьке мистецтво: поки він на сейнері днями витягає з води тони риби, вона вирізає з металу вигнуті лінії, кладе їх на білі листи брезенту і залишає так лежати під дощовим ісландським небом, допоки іржа не зафарбує брезент жовтогарячими бризками ліній. Разом з цим ми бачимо документальні (!) зйомки забавок їхніх дітей на фоні прекрасної природи, ніби з ландшафтами National Geographic. Родина героїв стає дуже близькою глядачу, адже драматичний розкол чоловіка та дружини – зрозумілий, а їхні спроби вижити – цілком актуальні. На додачу режисер вплітає трохи фантазії, роблячи фільм фантасмагоричним – опудало, в яке діти стріляють з лука, оживає, – метафора батька, зрідка залученого до життя родини.

Приблизно в такому ж драматичному дусі зроблений і бельгійський фільм "Ми вам віримо" Шарлотт Девіллер і Арно Дюфе з головної конкурсної програми. Тільки тут творці суттєво підвищують градус напруги: дружина постає в суді щодо заяви колишнього чоловіки про бажання брати участь в житті дітей, і це після того, як вже два роки тягнеться розслідування про сексуальне насильство батька над 10-літнім сином. Кошмар самого факту вставляється у дві специфічні форми викладу сюжету. Перше – це специфіка камери: вона показує персонажів завжди крупним або середнім планом, здебільшого невідривно слідкуючи за ними в кожній зі сцен, що створює внутрішньо-кадрову драматургію. Друга форма полягає у виступах персонажів в суді: у кожного є своє слово – у адвокатів чоловіка і дружини, у них самих і у судді. Цікаво, що спочатку ми бачимо надмірно знервовану матір, що шарпає сина по дорозі до суду. Далі, під час виступу адвокатки чоловіка, ми взагалі починаємо сумніватися в адекватності дружини. Але після її виступу пропадають всілякі сумніви в тому, хто ж таки винний. Узагальнена інформація у фіналі про сексуальне насильство в Європі й судова недовіра жертвам завершується назвою фільму, як висновок. І те, що фільм був визнаний найкращим в Міжнародному конкурсі і отримав "Скіфського оленя" – заслужене визнання іоригінальноїформи, і сили сюжету.

В цьому сенсі, як це не дивно, українське кіно пасло задніх. Дивно, бо на Одеському кінофестивалі місяць тому зібрані українські стрічки, як документальні, так й ігрові, показали високий рівень. І преміювання фільму "Ти – космос" глядачами – саме глядачі фестивалю визначали кращого – збігалося з критичними оцінками. На відміну від "Молодості". 11-хвилинний фільм "ZAZA" Богдана Орлеанова з короткометражного конкурсу і "Наш дім у вогні" Олесі Білецької з повнометражного конкурсу були відверто штучними, попри тематичну актуальність. Без сумніву тема війни є важливою, та емоційні перегини, невмотивовані дії персонажів, хаос сюжету та руху не допомагають. Рухлива камера – хороший інструмент, але форма безсила, коли не віриш у зміст.

Парадоксальним апогеєм українського провалу на "Молодості" стало вручення призів – коли найгірший фільм конкурсу зробили найкращим. Вручення Ґран-прі українській повнометражній стрічці "Втомлені" Юрія Дуная було скандальним і ганебним рішенням, що натякає на вплив на журі і примус до політичного "консенсусу", який не має нічого спільного з кіно. Кіно точно не для цього існує, аби називати чорне – білим, а гіршого – кращим. Без сумніву, тема фільму – ПТСР у наших воїнів – одна з центральним проблем суспільства, актуальна і драматична, межуючи з трагічністю, якщо зважити на кількість самогубств тих, хто повернувся з війни чи полону. Але не можна тему ставити вище за якість її втілення – погану режисуру видавати за майстерність, прості ідеї – за винахідливість, а слабкий сценарій – за сильний. А у "Втомлених" все так і є.

Історія про жінку і чоловіка, Любу (Валерія Ходос) і Андрія (Дмитро Сова), які зустрічаються в пансіонаті для реабілітації пацієнтів з синдромом психічно-стресових розладів, це історія зустрічі двох розбитих світів, зустріч самотності, розпачу і непевності. Вона закрита, він агресивний, вона нічого не пам’ятає про свою травму, він – волів би забути. Їхній стан зрозумілий, і налаштування на них є. Немає розуму в діях персонажів, як немає й артистизму в діях акторів. А викинуті сцени при монтажі роблять і сюжет кострубатим. Зі зйомкою – ще гірше: режисер в повному обсязі використав те, що використовувати є крамолою для сучасного художнього кіно – біч українського кінематографу – статичну камеру і середні плани.

Чому не спрацювали гарні актори? Тепер вже не скажеш. Ходос добре себе показала в "Будинку "Слово", граючи розкуту і грайливу поетку Раїсу Троянкер, а Сова прекрасно зіграв в одному з кращих українських фільмів "Черкаси". Отже, потенціал у них був. Як було бажання у режисера зробити важливе і якісне, те, що мусило б віддзеркалити світ і біль героїв, чиїми прототипами є справжні люди, воїни з пошматованими війною душами.

Перефразовуючи вислів про сенс існування музики з фільму "Всі ранки світу" – "Музика існує для того, щоб повертати мертвих", – можна сказати про кіно, що воно існує, аби наповнювати життям. І таким був унікальний фільм німецько-американського виробництва, знятий в Україні – "Якщо ми більше не зустрінемося" режисерів Ноаза Деше, Бо Віллімона і Пьотра Верзілова.

Оповідаючи про українця з позивним Зеніт, що служить у війську, і його дружину, що виїхала з дітьми за кордон, документальний фільм дивним чином використовує художність. Це проявляється в монтажі, коли розповіді про героїв не лінійні, вони весь час перетинаються з іншими історіями, монтаж стає рваним, іноді ледь не кліповим. А іноді з’являються очевидно постановочні сцени. Але разом з великим шматком історії про дітей Донбасу, що, гуляючи на вулиці, не просто гуляють і не просто граються, а граються у війну, і війна у них виглядає предметною, з полоном, зв’язуванням рук скотчем і закриванням полоненого в маленькому ящику, – разом з усім цим фільм є магією кіно, ось тим дивним творінням, коли органічні сполуки об’єднуються в цілісний організм – коли щось стає кимось, а не живе – живим.

Побачити це, відчути, провести через себе і усвідомити – це дуже цінний здобуток. А особливим він є тому, що подібних здобутків "Молодість" надала багато. І нехай не все фестивалю вдалося, він зробив головне – через кіно дав життю повноту.