Вчителька з Горлівки. "Друга мама" вже програла свою війну

2013. БЕЗТУРБОТНІСТЬ

Туманний квітневий ранок. У повітрі тримається аромат щойно розквітлих абрикосових дерев. Цегляне приміщення школи, що наче вулик з бджолами, наповнюється школярами. Урок в 11-А класі.

– Дане значення називають логарифмом від числа b за основою a і це число є розв’язком рівняння a^x = b…

Вчительці математики 56 років. У неї коротка зачіска, міцна статура та круги під очима. Вона охайна і спортивна. В той день одягнена в спідницю та вовняний светрик.

Невиспані учні уважно слухають про логарифми: цього року мають складати ЗНО, а це – їхня улюблена викладачка, яка вміє доступно пояснити. Весь клас у неї закоханий. Учні називають її "другою мамою".

Після уроку одна з учениць намагається відпроситися у вчительки, щоб готувати концерт до закінчення навчального року: український танок, пісні Тараса Петриненка та "Океану Ельзи".

– На уроки ходити треба, навчання – перш за все, – вчителька її не відпускає, і йде мити руки, забілені крейдою.

Людмила Борисівна Гуць народилася у Казахстані. Після одруження переїхала до Горлівки і відтоді це – її рідне місто. З чоловіком-археологом не склалося: вони розлучилися, коли доньки – Альона та Наташа – були ще маленькими.

Людмила Борисівна Гуць народилася у Казахстані. Після одруження переїхала до Горлівки і відтоді це – її рідне місто

"Вчитель вищої категорії", "Найкращий вчитель року". 40 років вчительського стажу, правильна, строга, небагатослівна, ніколи не запізнюється, ніколи в житті вживала алкоголю:

– Мене один раз колеги змушували спробувати вино. Так я вскочила на стіл і втекла в іншу кімнату. Більше не намагалися.

У дитинстві вона мріяла стати балериною, а зараз щовечора займається степ-аеробікою у шкільному спортзалі.

Влітку її учениця Аліса теж туди ходить. Літо на Донбасі – це щось особливе. Парке повітря, червонясте небо і прямо над головою проносяться ластівки, сповіщаючи про завершений день. Вечорами вони йдуть додому разом і діляться мріями про майбутнє. Вчителька розглядає Велику Ведмедицю на зірковому небі і показує дівчині, проводжаючи її додому.

Вона не любить свою фігуру, свої великі долоні:

– Робітничо-селянські. Як граблі. Соромлюся.

Постійно намагається худнути, хоча й каже, що в неї широка кістка і з цим нічого не вдієш. Любить торти і полуницю, проте постійно себе обмежує в солодощах – їсть тільки чорний шоколад та родзинки.

– Ти ж мені заграєш ще? – вони з Алісою сидять влітку в музичному класі. Дівчина грає для неї на піаніно Шопена та п’єсу Мохначової "Море", а вона, заплющивши очі, малює в уяві картинки води, хвиль та блакитного неба. Вчителька любить літо і мріє побувати в Швейцарії:

– Там, мабуть, все по-іншому, – зітхає.

2017. БЕЗНАДІЯ

Вчителька самотня і пригноблена. Худа до невпізнаваності, неначе лялька, дивиться в одну точку, безсило понуривши голову.

Той, хто приходить до неї, ніколи не знає, чи чує вона його. Можна розібрати лише окремі слова.

Худа до невпізнаваності, неначе лялька, дивиться в одну точку, безсило понуривши голову

2014. СТРАХ

Все відбулося стрімко у квітні 2014-го. Мітинги, акції, самопроголошення республіки.

І ось, у школі замість Петриненка вже лунає гімн "ДНР", прапори змінили, дошку пошани з найкращими учнями прибрали. Людмила Борисівна не хоче брати участі в жодних акціях.

Життя на непідконтрольній території проходить у постійному страху: у сусідній під’їзд прилетів осколок. Безсоння періодично наздоганяє вчительку.

Горлівка спустошується. Якщо у Донецьку з’явились місцеві MacDonalts – Donmac і Coca-Cola – L-Kola, то Горлівка стоїть законсервована. Блокпости, військові, перелякані й зашугані люди, розбиті околиці міста.

Людмила Борисівна виходить на пенсію. В цей час у вчительки починається своя війна. У неї болить тазостегновий суглоб, згодом – спина і нога.

– Кульгала, звернулася до лікарів. Приймала таблетки якісь – ефекту нуль. Вони мені говорили: "Старість, що ж ви хочете".

Через кілька місяців вона вже не може сама пережовувати їжу.

– У неї відмовляли всі органи один за одним. Мабуть, від переживань, якими вона ні з ким не ділилася, – каже Альона, піднімаючи під руки Людмилу Борисівну і саджаючи її у крісло, – Мам, ти чуєш мене? Мам! Ну не спи!

Я вже не належу сама собі. Їсти, пити, ліки, в туалет. І так постійно. Скільки ця хвороба триватиме… — відколи мама злягла, Альона багато курить і майже не виходить з дому.

Донька згадує, що Людмила Борисівна весь час плаче, коли згадує про минуле.

– Так ніяково. Приходять, бува, її колишні колеги, з якими вона любила поговорити, а вона, як тільки їх бачить, починає ридати. Кошмар, мені аж якось не по собі, – нервово посміхається Альона, вкладаючи матір у ліжко і поправляючи її подушку.

Вчителька не може поворухнути ні руками, ні ногами. Вона перестала розбірливо говорити.

– Дивись, коли "так" – вона закриває очі один раз. Коли "ні" – просто дивиться. Так і говоримо.

Я їй класичну музику включаю. Кажуть, що це дуже корисно. Сама їсти готую, а вона слухає і плаче, – Альона починає збивати міксером гороховий суп для мами, – Не знаю, вона худне і все, хоч як її годуй. Та і їсть останнім часом мало.

У Людмили Борисівни день народження. На неї чекає медівник та її улюблене полуничне варення

2015. НАДІЯ

У листопаді 2015 року у вчительки з’являється шанс: учні, довідавшись про ситуацію, запрошують її до Києва.

Альона пам’ятає день переїзду похвилинно. Реанімобіль, 20 годин в дорозі, перетин лінії розмежування за пільговою чергою.

– Нам пощастило – швидко дісталися. Я думала, що не доїдемо, – втомлено зітхає, – 3500 грн – і вночі ми у Києві. Учні спочатку її не впізнали. Голова вниз безсило опущена, говорити не може.

Коли мама учнів побачила –зробила спробу усміхнутись. Давно такого не було.

Щоденні поїздки до лікарів, різні діагнози. Великі сподівання, що Людмила Борисівна буде ходити. Її привозять в Центр паркінсонізму Інституту геронтології НАН України.

– Хоч би прийняли, – думає Альона, завозячи матір на 4 поверх.

– Ми закриті. Чого ви їдете? У вас направлення є? – лікар центру стоїть у дверях відділення.

– Допоможіть нам, будь ласка, бачите, в якому мама стані… Ми тільки приїхали з Горлівки.

– Записуватись треба, зараз вже ніхто вас не прийме.

– Ну подивіться ви, благаємо, вона помирає! – Альоні принизливо, але у них немає часу, завтра вихідні. Потрібно починати лікування.

– Ну добре, залиште її тут, в коридорі.

Лікарка дивиться зіниці, робить експрес-огляд.

– Як ви її до цього довели?! Що ж ви раніше не могли звернутися? Людмила Борисівна! Ви чуєте мене? Скільки буде 23+12? Чуєте?

Людмила Борисівна закриває очі й безсило опускає голову. Нарешті каже:

– Тридцять, – ледве ворушить губами, постогнуючи від болі в спині через пролежень.

– Це хвороба Паркінсона, 4 стадія, – слова лікаря звучать як вирок.

Хвороба Паркінсона, 4 стадія, – слова лікаря звучать як вирок. Фото ocskaymark/Depositphotos

– В Горлівці казали, що нічого серйозного, і буквально за пару місяців вона злягла. У нас немає нормальної медицини – війна в місті. Що можна зробити? – питає донька.

– Ось вам Мідантан та Левоком. По 2 таблетки в день.

– А може, покласти її в лікарню? – Альона благально дивиться на лікарку, – Підібрати курс лікування, поставити її на ноги…

– Та яке на ноги! Лягати в лікарню їй не потрібно. Вона вже й так проживе, скільки їй відміряно.

В лікарню у нас записуються на рік вперед – всі палати переповнені. Лікуйтесь вдома, пийте таблетки і сподівайтесь на краще. Більше порадити нічого не можу.

З того моменту – фізкабінети, лікарі, голковколювання, мольфари, ліки.

– Буває, відволічешся, поки мама сидить, підеш їй стакан води налити, а вона падає з візка чолом вперед. Добре, що обходилося без наслідків, – бідкається донька.

Я написала про біду в соцмережах. Багато її учнів відгукнулося. Говорили приємні слова, перераховували гроші на картку.

Завдяки допомозі від знайомих та рідних ми змогли орендувати однокімнатний будиночок під Києвом. Складно було взагалі щось зняти. Лежача людина – не всі орендодавці на таке підуть.

Волонтери привозять продукти та памперси, у Червоному хресті роблять масаж. Уже в грудні Людмила Борисівна робить перші кроки, як дитина.

Постійні прогулянки на візочку, зоопарк, Хрещатик, Межигір’я. Дороги не завжди дозволяють проїхати на візку, проте учні допомагають машиною.

– Може, і допоможе це все, – каже Альона. – Принаймні, вже можна розібрати, що вона говорить і не треба міксерувати їй їжу.

2016. РОЗЧАРУВАННЯ

Вчительці краще. Вона щодня робить зарядку, годину зранку та ввечері.

Намагається тримати ложку в руках: та випадає, не завжди виходить, найскладніше – підносити до рота, суп виливається, вона замурзана, проте переборює свій сором і намагається сама. Лише б вилікуватись і не залежати ні від кого.

17 квітня у Людмили Борисівни день народження. На неї чекає медівник та її улюблене полуничне варення. За фігуру вона тепер не переживає: скільки б не з’їла – така сама виснажена та худа. Донька та учні роблять несподіваний подарунок: заняття іпотерапією – катання на коні для людей з обмеженими можливостями.

– Це можна порівняти з польотом в космос! – захоплено проговорює, дивлячись на тварину, Людмила Борисівна. Їй дають миску з морквою та яблуками і вона годує білу Зірку, проводячи скрюченою рукою по її теплому та м’якому носику.

Інструкторка підвозить візочок з вчителькою до сходинок, Альона підтримує її під руки і заводить на останній щабель. Допомагає переставити їй ноги. І ось, вона вже сидить верхом на Зірці і посміхається від всієї душі.

– Хоч би вона не впала. Вона ж не може тримати рівновагу і ніколи не їздила на конях, – підтримуючи матір, стривожено каже Альона, – Ну як, мам, нормально? Не впадеш?

Людмила Борисівна заперечливо киває головою, їдучи п’яте коло по стайні. Інструкторка бережно підтримує її спину.

Донька та учні роблять несподіваний подарунок: заняття іпотерапією

– Лариса Юріївна дзвонила, мамина колега. Каже, що вилікуємо точно, раз вже на конях їздимо. Ще й викладати тут буде, – сміється Альона.

Їй 59 років – не багато і не мало. Про свій вік вчителька думає неохоче, і ще більш не хоче миритися з хворобою. Вона вірить в одужання і починає вірити в людей.

Так проходить пару місяців. Згодом покращення зупинились. Вона так само ходить з підтримкою. Вночі її потрібно садити в туалет, зранку – допомагати їсти.

– Учні потроху змирилися з ситуацією, вже немає такої підтримки, як зразу, – зітхає Альона, – Закінчились можливості знімати житло. Лікарі, фонди займаються більше дітьми і нам відмовляють. Переселенці, та ще й в такому віці, нікому не цікаві.

Таблетки приймати ми і дома можемо. Нє, ну а що зміниться? Я вже не бачу виходу, окрім як вертатися. У нас закінчились гроші, а підтримки від держави не дочекаєшся. Ми все зробили, що могли.

– Іноді мені хочеться підскочити і бігти, як раніше. Туди-сюди, школа, справи, учні, спорт. Забуваю, що цього ніколи вже не станеться, – зітхає Людмила Борисівна.

2017. ПРИРЕЧЕНІСТЬ

Змучена, змарніла, обтягнута шкірою. Людмила Борисівна знову в своїй квартирі на другому поверсі в Горлівці.

Вона ще більше схудла. Високий лоб, широкі скули виступають на обличчі. Вчителька вже звикла до обстрілів і не прокидається від звуків вибуху:

– Вже не звертаю уваги, ніби так і має бути, – шепче. Вже немає того міста, що вона пам’ятає, воно змінилось. Говорить тихо і нерозбірливо, проте рідні навчилися її розуміти.

Альона всаджує матір на диван, приносить вівсянку.

– Ось так можемо годину їсти, – каже, витираючи серветкою мамине підборіддя, – А зарядку зовсім не робить, не читає нічого. Опустилися руки. Просто чекає на…

Війна програна. І з хворобою, і з владою. Ні Україні, ні "ДНР" не потрібна прикована до ліжка 60-літня вчителька математики, що їсть з ложечки і не може вимовити найпростіших слів.

Альона вдягає мамі рогові окуляри, робить телевізор гучніше. Людмила Борисівна лежить на старому потертому дивані.

На неї видерлась кішка Ліка – останнім часом навіть вона все рідше приходить до хазяйки. Топче ковдру своїми лапками, поки вчителька скрюченою рукою намагається провести по її сірій шерсті.

– Я тут ходила до невропатолога. Підняв нам дозу. Але скільки це ще протягнеться, їх же до безкінечності не можна збільшувати. Немає лікарів. Нормальні всі виїхали, – коли Альона говорить про плани, їй на очі навертаються сльози.

Нам би памперсів на рік, та й все, що вже вдієш. Немає програм, що могли б допомогти нам. Влада про здорових людей не пам’ятає, а що вже про хворих.

[L]Ми йдем з Альоною до магазину. За чотири роки у місті нічого не змінилося, тільки люди ще більш депресивні й налякані. Розбиті вікна, зруйновані будинки на околицях, зграї безпритульних собак.

Багато магазинів закрито, багато – повідкривались.

Люди, що раніше повиїжджали, потихеньку вертаються в свої рідні міста. Ковбаса – 400 рублів, картопля – 40.

– Нарешті допомогу оформили, 2000 рублів. У перерахунку на гривні це копійки (курс 2,2 руб/грн, – ред.). Але краще, ніж нічого. Ще памперсами допомагають.

Українська пенсійна картка в мами протермінувалася, поїхали з нею в Бахмут. А там нам відмовили в новій картці, бо ми вже не переселенці, довідку внутрішньо переміщеної особи нам дати не можуть, ми живемо на окупованій території. А якщо її отримувати – це раз у два місяці їздити з мамою за лінію розмежування.

Альона купує курячі спинки по 60 рублів та картоплю на бульйон. Наварить три літри супу – вони з мамою півроку жили без холодильника, тож тепер, коли знайомі віддали їм свій, Альона щоразу радіє, готуючи на кілька днів наперед.

Альона несе гарячий суп і хліб у спальню, ставить на столик. Піднімає матір, всаджує на крісло:

– І знов будемо понад годину їсти, якщо вона ще в настрої. Останнім часом дуже мало їсть.

Людмила Борисівна слухняно відкриває рот, довго пережовуючи, ковтає.

Від тієї Людмили Борисівни, що розказувала учням про логарифми, залишились лише сині очі.

Вона вже не думає про Швейцарію, і ні про що вже не мріє. Її війна програна. Залишились хіба спогади про Шопена, зоряне літнє небо і учнів, які називали її "другою мамою".

Єлизавета Стрій, спеціально для УП.Життя