Нейрохірург Генрі Марш: "В Україні проблема не так із хірургами, як із піклуванням про пацієнтів після операції"

Генрі Марш – відомий британський нейрохірург.

Українцям він відомий з 1990-х років як хірург. 

А також як автор книг "Іторії про життя, смерть та нейрохірургію" ("Видавництво Старого Лева", переклад Андрія Мизака) та "Ні сонце, ані смерть" ("Видавництво Старого Лева", переклад Катерини Міхаліциної). Там є сторінки присвячені роботі в Україні – перемогам і розчаруванням.

Друга книга є щоденником лікаря старшого віку, котрий готується до пенсії та подумки підбиває підсумки зробленого. В ній є місце і для гордості, і для осмислення професійних невдач.

Ми зустрілись із Генрі Маршем, аби поговорити, чи можна перестати бути нейрохірургом… а також про те, чи робота з деревом і столярними інструментами може нагадати роботу з пацієнтами та операції.

"Ні сонце, ані смерть" Генрі Марша вийшла у "Видавництві Старого Лева"

– Моє перше запитання – про мемуари.

Щоденник як жанр створюється не для публічного читання, це щось таке, що пишеш для себе. Коли такі тексти публікують, вони беззахисно стають перед очима читачів.

Для Генрі Марша як автора створення особистісних нотаток і їх оприлюднення не було травматичним або тривожним?

– Це не було травматичним.

Якось для ВВС я брав інтерв’ю у відомого письменника, котрий дуже відверто пише про своє інтимне життя. Він сказав мені, що його літературне "я" не є його справжнім "я".  Це ніби його двійник. Десь так і я себе відчуваю.

Всі літературні біографії є бодай трохи художніми, частково вигаданими. Попри те, що в моїх записках вигаданого немає, присутній там Генрі Марш – це частково не я.

Думаю, це дещо дивно звучить, але відвертішим у текстах я би бути вже не міг. Більше відвертість була би вже обтяжливою.

Описання власної слабкості в книжці потребує сили. Чимало людей у Великій Британії говорять мені, що я дуже самовпевнений. Але самовпевненість також потребує відкритості. Такий парадокс.

– Як відрізняються ці два Генрі Марша?

– Немає відмінностей. Я поволі став емоційно відстороненим від мого "я" в книжці. Це трохи нагадує роботу з пацієнтами, з якими також потрібна емоційна відстороненість.

– Можливо, в цьому художньому Генрі є риси, яких бракує реальному  Генрі Маршу в реальному житті?

– Можливо, я більш тривожний і невротичний у реальному житті, ніж у книжках.

Причина, з якої писання для публіки не стало для мене травматичним – моє усвідомлення моральної причини та приводу для такого нарцисичного писання про себе.

Таким писанням я дійсно допомагав іншим лікарям і пацієнтам подолати складнощі їхніх стосунків.

Коли знаєш, що в тому, що ти робиш, є моральна причина, то ти не просто пишеш як нарцис, не просто розважаєш себе.

Генрі Марш: "Коли знаєш, що в тому, що ти робиш, є моральна причина, то ти не просто пишеш як нарцис, не просто розважаєш себе"

– Писання – це також спосіб конструювання власного життя, репрезентації власного життя.

Чи були у вашому житті події, які таким чином хотілося трохи підсвітити?

– Я все життя веду щоденник, для книжки було потрібно змінити деякі деталі, аби, наприклад, забезпечити конфіденційність пацієнтам.

Книжка дуже точна, вона дійсно містить тексти, що я писав у той час, коли описані події відбувалися.

Пам’ять дуже вибіркова. Ми воліємо пам’ятати тільки те, що личить нам сьогодні, в поточний момент. Тому ми робимо так багато помилок, коли намагаємося про щось згадати.

Але я думаю, що моя книжка настільки точна, наскільки це можливо.

– Ви багато порівнюєте між собою Україну та Непал. Чому?

– Тому що в обох країнах я працював, обидві країни я дуже люблю. В обох є проблеми – дуже різні, звичайно.

Непал – одна з найбідніших країн світу. Україна – країна з середнім доходом на душу населення, як це називають сьогодні. В обох країнах є проблеми з корупцією. 

Непал був автократичною монархією донедавна, це змінилося всього 10 років тому. Там також тривала громадянська війна. В Україні великою проблемою є корупція. У вас була недемократична система влади. 

Звичайно, я би не хотів робити забагато паралелей. Обидві країни видалися мені дуже гарними. І мені пощастило – в обох країнах у мене є друзі.

– Розкажіть вашу українську історію. Як вона почалася?

– Все почалося 1992 року, коли один англійський бізнесмен сподівався продати медичне обладнання в Києві. Він добре говорив російською мовою, працював у торгівлі.

Через те, що госпіталь, де я працював, славився своєю нейрохірургією, а також через те, що в Києві був дослідницький інститут нейрохірургії, той бізнесмен вирішив відправити до Києва англійських нейрохірургів з лекціями, а також із допомогою з новим медичним обладнанням. Так я приїхав до Києва 1992 року.

Це інша історія, але я вивчав радянську політику, коли навчався в університеті на політології – це було давно, ще до того, як я почав вчитися на нейрохірурга. 

Це мені не допомогло, я все одно був шокований тим, що побачив у лікарнях.

В Києві я зустрів виняткового чоловіка на ім’я Ігор Курілець, котрий сказав, що все тут у жахливому стані.

У 1993 році він вирушив до Лондона на навчання, аби познайомитись із західноєвропейською нейрохірургією. До Києва Курілець повернувся сповненим ідей і знань. Так він став загрозою для радянської та пострадянської професури.

Я багато років працював із Курільцем і дуже йому допоміг. Він був визначним чоловіком. Але… Ви читали "Колгосп тварин" Орвелла? Так от, це була історія, як з "Колгоспу тварин". Я думав, що допомагаю Курільцю повстати проти догматичного непотизму та боротися проти автократичних пострадянських професорів, але після 20 років зрозумів, що він сам став непотичним автократичним пострадянським професором. А це взагалі не відповідає моїй філософії. І це було непросто.

Саме тому своїх книжок я не зміг написати в розквіт моєї професійної кар’єри. Наприклад, мої книжки дуже успішні в США. Американські колеги казали мені, що ніколи не могли би нічого подібного написати в своїй країні.

– Чому?

– Це було би професійним суїцидом. Якщо ти лікар у США, ти не можеш визнавати, що припускався помилок. До них більше не прийдуть пацієнти.

– Через якісь порушення конфіденційності?

– Ні, через судові позови, а також через американську культуру оптимізму та успіху.

Водночас, несподівано для мене, всім моїм американським колегам книжка сподобалася. Тому що ця книжка правдива, бо отой божевільний британець говорить у ній відверто.

Зазвичай у США лікарі готові визнавати свої помилки лише після того, як вийдуть на пенсію.

Марш зізнається, що своїх книжок не зміг написати в розквіт моєї професійної кар’єри. Фото zbruc.eu

– Чи не став розчаруванням досвід роботи в Україні та Непалі?

– В Непалі я працював протягом 4 років, в Україні – 26 років. Я не був розчарований, хоча робота була складною стресовою та болісною. Але я люблю свою роботу та люблю своїх друзів – тамтешніх лікарів. Розумієте, навіть про спільну роботу з Курільцем я не шкодую.

Як лікар я маю величезний привілей – можу допомагати людям. Але також тут є те, що я називаю "моральною розкішшю". Маю на увазі можливість лікувати пацієнтів і не морочитися політичною ситуацією чи глобальним потеплінням.

Я працював не лише в Україні та Непалі, але й і в Судані та Пакистані, також я, звичайно, працював у Лондоні.

Мені подобається правити за можливий приклад і рольову модель для молодших лікарів, аби вони могли ставати кращими лікарями. Я дискутую з ними та відкритий до зауважень, включно з критичними.

– Ви вважаєте, що британський медичний досвід можна передати в інші країни?

– Частково так, сподіваюся. Якщо це було неможливо, то я змарнував останні два десятки років.

– Що саме можна передати? Якісь технічні інновації?

– Думаю, насамперед інтенцію та спроможність бути більш відкритим, обговорювати речі.

Також можна уникати думки про те, що старший лікар або професор завжди мають рацію. І тому, що можна працювати по-різному.

Молодші лікарі в лікарні, де я продовжую працювати, не бояться ставити мені запитання. В той самий час є ті, хто бояться, що молодші можуть більше знати – в них же є інтернет!

Також старші можуть не бути зацікавлені в тому, аби передавати свої секрети, адже молодші потім зможуть із ними конкурувати на ринку медичних послуг.

У таких системах, як у Великій Британії, останнього я можу не боятися – це соціальна система охорони здоров’я, де всім лікарям платить держава, і нам цього достатньо, нам не треба вимагати хабарів у наших пацієнтів.

Тобто ми можемо без страху навчати інших бути такими ж добрими лікарями, як і ми самі… навіть кращими.

Натомість в Україні є певна комбінація державної солідарної медичної системи, в якій існує також корупція, оскільки лікарі не можуть жити на свою зарплату, тому вони мусять просити додаткових грошей. Подібна ситуація і в Непалі.

Генрі Марш: "У Британії ми можемо без страху навчати інших бути такими ж добрими лікарями, як і ми самі". Фото zbruc.eu

– Чи є вихід із такої ситуації?

– Воно може бути, але це точно не високі професійні стандарти. Ситуацію змінить прозорість і законність.

Приватна медицина, якщо брати приклад США, стає більш дорогою. Хоча в корумпованих країнах приватна медицина, якщо вона етична, може бути частиною вирішення проблеми. Але лікарі оперують за гроші, лікарні працюють за гроші, тому для бідних людей це може бути проблемою.

Тобто бідніші люди можуть отримувати гірші медичні послуги, ніж багатші.

– Чи українська медицина має якісь особливі сильні сторони?

– Тут є чимало добрих лікарів. Але в усіх країнах є добрі та погані лікарі. Але назагал тут немає нічого такого, чого би не було у Великій Британії.

Якщо говорити саме про хірургію, то в Україні проблема є не так із кваліфікованими хірургами, як із піклуванням про пацієнтів після операції, а також із анестезією.

Виходить, що лікарям пацієнти доплачують, а медсестрам – не завжди. Так виникає радянська звичка: ви робите вигляд, що оплачуєте нашу роботу, а ми робимо вигляд, що працюємо.

– У роботі лікаря-нейрохірурга є серйозний виклик – говорити про життя та смерть. Лікар може бути саме тією людиною, котра повідомляє, що пацієнт помирає. Як із цим впоратися.

– Я навчаю молодших лікарів повідомляти погані новини, між собою ми називаємо це "breaking bad news".

В нейрохірургії найчастіше ми повідомляємо погані новини родині пацієнта, тому що сам пацієнт зазвичай у цей час уже в комі.

Тут є два базові правила. Перше – треба сісти, не говорити стоячи чи на ходу. Друге – говорити якомога менше.

Коли ти маєш повідомити батькам, що їхня дитина помирає, то дійсно немає більше нічого, що можна було би додати. Зазвичай після такої новини люди плачуть. Ти маєш просто сидіти та чекати.

Тут може виникнути спокуса заповнити тишу, говорити ще, повідомляти якісь технічні подробиці. Але краще вживати просту мову.

І так, такі повідомлення можуть бути лише болісними.

Менше за все пацієнти хочуть, аби ти перед ними плакав. Вони чекають, що лікар може контролювати свої почуття. Зі мною бувало таке, що хотілося плакати – особливо з тими пацієнтами, з якими мені трапилося зблизитися.

Але все одно не треба бути надто емоційним, хоча необхідно водночас і показати, що тобі не байдуже, що тобі дійсно прикро.

Найважче в розмовах із пацієнтами чи їхніми родичами те, що вони ніколи не скажуть, що думають про твою роботу, і що вони оцінили твої зусилля.

Як письменник я отримаю коментарі про написане. Наприклад, я маю критику від дружини, котра сама є чудовою письменницею, від літературного агента та видавця. Пацієнти ж коментарів мені не дають.

Сьогодні у Великій Британії ми маємо навіть курси для того, аби навчитися говорити з пацієнтами. Назагал лікарям треба мати співчуття. В мого сина колись була пухлина мозку, і цей досвід мені допоміг відчути, що таке бути родичем пацієнта.

– Чи можна навчитися співчуттю?

– Ні. Співчуття передбачає, що ти усвідомлюєш біль пацієнта. Але ти не можеш лікувати, коли відчуваєш такий біль. Тому треба навчитися радше придушувати співчуття, але не придушувати його занадто.

– Коли працюєш із такими важкими ситуаціями, важливо мати якесь джерело для відновлення власного ресурсу. У вас є таке джерело?

– Це дуже сильна віра в себе. Думаю, цього мене навчили батьки.

Я мав дуже привілейоване дитинство, отримав дуже добру освіту, також у мені виховали сильне відчуття власного морального обов’язку перед суспільством.

Озираючись назад, я розумію, що мені пощастило. І що моєї заслуги особливо і немає.

Також важливо мати добрих колег. Звичайно, не варто очікувати, що ви будете плакати один у одного на плечі, але важливо знати, що вони тебе розумітимуть.

Припускаю, що чимало людей до прочитання моєї книжки навіть не усвідомлювали цей страх, сором і провину, які відчувають лікарі.

Підтримка родини натомість не дуже допомагає. Більшість хірургів не приходять додому зі своїми робочими проблемами, адже їх складно розділити – часто ці проблеми бувають такими болісними.

Моя нинішня дружина жартує, що коли в неї поганий і невдалий день, то в її чоловіка-нейрохірурга день усе одно був гірший. Тому вдома я ніколи не обговорюю робочих проблем.

Генрі Марш: "Моя нинішня дружина жартує, що коли в неї поганий і невдалий день, то в її чоловіка-нейрохірурга день усе одно був гірший"

– Бути лікарем – це трохи як доля. Нейрохірург може насправді піти на пенсію та остаточно припинити бути нейрохірургом?

– В моєму випадку це дуже складно. Я мав би вже закінчити практику, також у мене є колеги, котрі вийшли на пенсію. В нашій роботі краще піти зарано, ніж запізно. Але мені дуже важливо відчувати себе корисним.

До того ж я знаю, що мої колеги в Катманду чи Україні засмутяться, якщо я остаточно закінчу практику.

– У книжці "Ні сонце, ані смерть" є зворушливий момент, коли в житті нейрохірурга з’являється ще один будинок. Це старий закинутий будинок, якому треба дати раду. Навіщо лікарю-нейрохірургу такий дім?

Тому що я ненормальний. Мені треба складнощі та перепони. Наприклад, у цьому будинку я сам роблю багато робіт. Ось, подивіться на фото – ці сходи я роблю сам.

Також цей дім – один із моїх ресурсів для отримання енергії. Працюючи в ньому, я маю, куди витрачати енергію.

– Здається, це дуже тихе місце.

– Просто винятково! Будинок знаходиться біля Оксфорда, але тут дійсно дуже тихо.

– То ви шукаєте спокою та тиші?

– Ні. Я шукав місця, де завжди буде, чим зайнятися. Тихе місце можна знайти в старій бібліотеці Оксфорда, бо туди вже ніхто не ходить. Там стоять красиві стародруки, є велике вікно… там можна сидіти годинами та писати. Там я цілковито відпочиваю.

[L]Все, що пишу, я показую дружині. Коли їй щось не подобається, я серджуся, але вона завжди має рацію.

– Що змушує хірурга взяти ручку та почати писати?

– Я завжди писав. Частково через те, що я мав довге академічне навчання, де ми писали багато письмових робіт, есеїв.

Вдома було багато книжок… то було просто як хвороба. Мені навіть можна було не ходити до книгарні. В таких умовах не можна було не почати писати.

Мама казала, що моїм першим слово було "dook" – дитячою мовою це значило "look", тобто "дивися". Тут є два значення: привертати чиюсь увагу до себе, але також розділяти власне враження з кимось, привернувши до нього увагу. Це в моїй природі. Я добре популяризую сам себе, але також намагаюся привернути увагу до важливих речей.

– Ви говорите, що працюєте з деревом і робите певні речі в домі самостійно. Невже нейрохірург може перетворитися на столяра?

– Знаєте, нейрохірургія – це, може, легше, ніж столярне ремесло. Розумієте, якщо пошкодиш добре дерево, то його можна буде хіба що викинути.

Хоча, з іншого боку, деревина не має почуттів, вона не скаржиться на самопочуття...

Ірина Славінська, спеціально для УП.Життя

Ми не хочемо втрачати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я.