Змішали кров трьох, щоб "відкачати" пораненого. Як за допомогою підручних засобів рятували життя на "Азовсталі"

Від початку вторгнення українські військові тримали оборону Маріуполя впродовж 86 днів. 

Коли ж ворог оточив місто та витискав наших бійців з позицій, їм довелось переміститись на завод "Азовсталь". У бункерах заводу працювали польові госпіталі, кухні та укриття для бійців та цивільних. Лікарі проводили операції та рятували життя в умовах тотального дефіциту медичного забезпечення.

Останній місяць оборони був найважчим, бо поранених бійців ставало все більше, а ресурси танули на очах. Тож медикам доводилося проявляти кмітливість в усьому – від обробки ран до маніпуляцій, які рятували життя.

Як проводили перев'язки та ампутації, рятували бійців з критичною крововтратою та наскрізними пораненнями, "УП.Життя" розпитала керівника медичної служби "Азова" Євгена Чуднецова.

Далі – його пряма мова.

Медицина в Маріуполі на початку вторгнення

До початку повномасштабного вторгнення я був на правому березі Маріуполя. Коли росіяни почали наступ, я вирішив децентралізувати медичну службу "Азова" в місті. Тобто медики "Азова" на своїх позиціях знали, де противник, які вулиці прострілюються, як безпечно можна під'їхати тощо, і могли швидко добратися до пораненого.

Коли екіпаж забирав його, то я, як керівник медичної служби, вирішував, куди доставити бійця. Усе залежало від характеру травми, бо лікарні по місту мали свою спеціалізацію. Наприклад, з травмами черепа доставляли в обласну лікарню, бо там хороша нейрохірургія, а поранення черевної або грудної порожнини – у 555 госпіталь.

Росіяни спершу атакували місто дещо хаотично, а потім почали пускати розвідувальні безпілотники. Так вони "полювали" на "швидкі" та  стабілізаційні пункти й били по них. Плювали на усі конвенції (йдеться про Женевську конвенцію – ред.).

Інші підрозділи не мали єдиної моделі для медслужби, а деякі навіть були без нормальних аптечок. Близько 150 штук я знайшов у покинутому відділку поліції, потім роздав бійцям. А ще "у спадок" дістався медичний склад ОБСЄ – там були тактичні аптечки, багато препаратів і навіть обладнання для лікарень. Його ми використали на стабпунктах в Маріуполі. Ще чимало корисних медичних девайсів взяли у покинутих приватних клініках. 

Переміщатися по зруйнованому місту було дуже проблематично через розбитий асфальт, знищені мости. Рельєф змінювався за лічені хвилини. Проблемою також були лінії електропередач – кабелі живлення часто лежали посеред дороги або звисали з опор, мов ліани у джунглях. Тому кожен медевак був обладнаних "новітньою" технологією – шваброю. Одна людина з екіпажа вибігала, підіймала силові лінії, щоб машина могла проїхати.

Проблемою також були уламки, що валялись на дорозі чи навіть стирчали з неї. Колеса стали одноразовими: виїхав до пораненого, довіз (за можливості) і міняєш шини, щоб повернутися назад.

Бої ставали щільними, ми втратили низку позицій, а ворог розстрілював лікарні. Наприклад, у 555 госпіталь влучив снаряд  прямо в операційну під час операції. Медики впали, але за кілька хвилин стало тихо і вони продовжили. 

Читайте також: Лікар Грабовський. Історія медика з "Азовсталі", який перебуває в російському полоні

Евакуація на "Залізяку"

У цілях безпеки на початку квітня довелось евакуювати усіх лікарів, персонал та поранених з 555 госпіталю – останньої лікарні в місті – на завод "Азовсталь".

"Азов" проривався на "Азовсталь" пізніше – у середині квітня. Ворог був переконаний, що ми будем бігти з міста, але було навпаки – йшли у його лігво. 

У Маріуполі є річка Кальміус, через яку місто поділено на правий та лівий берег. Сполучення між ними здійснювали двома мостами. Один окупанти зруйнували повністю, а другий – залізничний – був в аварійному стані та під вогневим контролем противника.

Потрапити на територію заводу було не просто. Ми перепливали на човні річку, перевозили поранених. Відпливали зазвичай до світанку, коли підіймався туман. Відстань між берегами десь 1,5 км, але росіяни намагалися човен потопити – кожен рейс обстрілювали ракетами. Декілька – потопили.

Коли ми проривалися на "Азовсталь", довелось намалювати на машинах Z та їхати вночі. Росіяни навіть не розуміли, що відбувається. У мене був американський "Хаммер" (броньована військова машина – ред.), якого у них точно ніколи не було, але позначка окупантів дозволила проїхати кілька блокпостів. Потім противник почав хаотично бити градами, мінометами по нас. 

Крім "Хаммера" ще був БТР (бронетранспортер – ред.), в який завантажили БК (бойовий комплект) та поранених. Його заптурили (ПТУР – протитанкова керована ракета) – загинули всі.

Мені вдалось на авто заїхати на територію заводу. У салоні та багажнику  було обладнання, запаси медикаментів. Але їхати на "Хаммері" по території "Азовсталі" було неможливо через щільний артилерійський обстріл. Автівку окупанти знищили з усім начинням за кілька хвилин. 

Мені пощастило добратися до бункера, який ми називали "залізякою". Там насправді весь завод можна було так називати – навколо була купа металевих конструкцій та гори заліза. Бункери, в яких ми тримали оборону, не були створені для захисту від авіабомб. Це приміщення на випадок хімічної чи радіаційної катастрофи.

Польовий бункерний госпіталь

За госпіталь на заводі нам було велике приміщення та кілька прилеглих маленьких кімнат в одному з бункерів заводу. У більшому розбили стаціонар для поранених, а в менших – операційні та кухня. 

Оснащення, яке ми мали в бункері "Азовсталі" – привезли з 555 військового госпіталю. Його критично не вистачало. Не було, наприклад, навіть рентгену чи УЗД, завдяки яким можна було б побачити повну картину поранення. 

Зважаючи на кількість поранених та постійний вогонь противника, лікарі працювали нонстоп. Медики спали по кілька годин на добу, а решту часу – оперували. 

Крім того, поранені накопичувались, і це ставало значною проблемою. Адже кожному з них потрібен догляд, харчування, перев'язки тощо.

Наприкінці квітня росіяни знищили генераторну та засипали 2 виходи, а потім ракетою пробили бункер. Одну з бомб скинули прямо у вентиляційну шахту, яка виходила в операційну – її повністю знищили. 

Без електрики у своєму бункері ми не могли готувати їсти, але зберігали продукти, які лишились. В останні дні оборони "Азовсталі" усі перебували в одному приміщенні: за півтора метра від поранених бійців проводили операції. 

Усі хірургічні втручання проводили під наркозом. До того, щоб різати наживо, ми не дійшли. Але доволі швидко закінчились запаси спінальної анестезії (знеболення, яке пригнічує передачу сигналу в нервах спинного мозку), тож наприкінці робили загальний наркоз.

Читайте також: Стрибок від радянщини: як в Україні розвивається тактична медицина

Евакуація "вертушками"

Медики та військові героїчно погоджувались прилетіти на "вертушках" (військові гелікоптери – ред.) на підмогу. В оточення прибули хірурги, нейрохірурги, декілька анестезіологів тощо. Вони знали, що це – квиток в один кінець, адже гвинтокрил летів над окупованою територією близько 70 км. 

Для усіх це був великий контраст між попереднім життям та перебуванням у блокадному Маріуполі. Бійці, які прилетіли на гвинтокрилі, інколи не встигали адаптуватись до цих умов та отримували поранення. Були навіть випадки, що це ставалось за кілька годин після приземлення.

Ми навчилися розвантажувати "вертушку" з допомогою (БК, медикаментів, старлінками) та завантажувати важкопоранених за 4 хвилини, бо росіяни не полишали спроб її збити усіма видами зброї зі свого арсеналу.

У пріоритеті для евакуації були важкопоранені зі складними травмами, яким не могли надати допомогу. Бо не можна ж тримати людину з турнікетом тривалий час. Протокольні 2 години на "Азовсталі" не діяли – йшлось про кілька діб.

Доводилося робити конверсії турнікета (перевіряти його доцільність та накладати наново), шунтування (створення додаткового шляху для крові в обхід ураженої ділянки судини) та легування (перев'язування) судин. 

Переливання крові та ампутації

Звичайно, не всі 300-ті виживали. Найчастіше помирали з пораненнями живота, голови та грудної клітини. Принесли якось пораненого з двома отворами в грудині, але всередині все було як після м'ясорубки.

Були пацієнти з відкритою черепно-мозковою травмою, що лишались при тямі та перенесли операції.

Лікарі проявляли винахідливість та робили дренажі, клапани з підручних матеріалів. Наприклад, бійцю з пораненням в грудину встановили торакальний дренаж, щоб рідина та повітря не накопичувались в пробитій легені. Але це був не фабричний дренаж з металевою основою, а саморобний. Лікарі обрізали назофаренгіальну трубку (гнучка трубка, яку вставляють в носові шляхи при травмах, щоб потерпілий міг дихати), пальцем розширили отвір, вставили трубку, а клапан зробили з латексної рукавички. 

Так на фазі видиху повітря виходило, на фазі вдиху рукавичка залітала всередину та закривала доступ повітря, завдяки чому легеня працювала максимально природно.

Одного дня по наших позиціям росіяни кілька разів поцілили протитанковими керованими ракетами. Після принесли двох поранених – Давиду відірвало ступню, а у бійця із псевдо "Вікіпедія" була велика крововтрата. 

Спершу на операцію взяли Давида – йому робили ампутацію ноги. Але в польових умовах це виглядає навіть гірше, ніж у фільмах жахів. Кістку пиляли ножівкою по металу замість спеціальної пилки Джильї. Бо вона затупилась, а нової ми не мали.

"Вікіпедія" лежав на сусідньому столі з турнікетами, але в якийсь момент у нього стався геморагічний шок (патологічний стан, що спричиняє критична крововтрата. Життєві показники різко падають; якщо не залити кров – такого пораненого можна втратити).

Коли боєць на миті приходив до тями, анестезіологиня встигла розпитати у пораненого групу крові. Гемаконів (пакетів для забору крові – ред.) не було, довелось зливати з інших бійців та медиків кров напряму. 

Взяли пластиковий флакон з-під фізіологічного розчину, обрізали його,  під'єднали систему (крапельницю – ред.), поставили у вену доступ та зливали близько 400 мл крові. Потім в неї додали гепарин (антикоагулянт, щоб кров не згорталась – ред.), перемішали та великим шприцом на 100 мл вливали у пораненого. 

Щоб отримати достатній об'єм, довелось змішати кров 3 людей з однаковою групою. Так у нормальних ситуаціях робити не варто, але в пріоритеті було життя пораненого.

Собаки, яки прибились на "Азовсталь", постійно ласували кістками, що лишались після ампутацій. Бо не було куди їх подіти – виносили з бункера та лишали. Пси розтягували це все по території – фактично все було всіяно відірваними кінцівками.

Читайте також: "Краще нічого, ніж щось": що не так з турнікетами на фронті

Рани, гній та перев'язки

Із перев'язками була велика проблема – рани гнили навіть на антибіотиках. Використовувати їх постійно не можна, бо бактерії можуть перестати реагувати на антибіотики, а іншого препарату ймовірно в польових умовах просто не буде.

Тож рани чистили та обробляли антисептиком. Щоб зупинити гниття, проводили агресивну обробку йодом. Бетадин (антисептичний засіб – ред.) був як Rolls-Royce в тих умовах. 

Хлопці лазили по заводу – шукали аптечки, запаси. Познаходили багато флаконів з фізрозчином для промивання очей – ним розводили йод, а тоді змочували бинти для перев'язок та використовували для тампонади глибоких ран. Виходило навіть без антибіотиків в абсолютно антистерильний та антигуманних умовах заживляти наскрізні поранення, кульові канали тощо. За 2-3 тижні рани починали стягуватись. 

Був пацієнт, у якого куля пройшла навиліт, але вихідний отвір був широкий – в рану можна було запхати кілька пальців. То його теж тампонували йодними пов'язками, які поступово зменшували в об'ємі. 

Дуже не вистачало перев'язувального матеріалу. Довелось рвати простирадла, що були в бункерах, та використовувати замість бинтів.

У рану клали невеличкий стерильний фрагмент, а потім – шматок простирадла з йодом. Бійці ходили з ними десь до тижня часу, поки не починав вже смердіти той клапоть.

Крім йоду на заводі була ще цистерна спирту на 200 літрів. Після наказу (скласти зброю – ред.) цією бочкою спирту облив бункер, щоб знищити – ледве сам не згорів.

Найбільше потребували води та новин

Найскладніше було з питною водою. Поки територія заводу не була знищена вщент, навпроти цеху була ємність з технічною водою. У багатьох бійців потім знайшли солі важких металів через неї, але іншого виходу не було.

У бункері наприкінці квітня було десь 400 поранених, і кожен потребував води та їжі. Все навколо було розбомблено, готувати доводилось в іншому бункері, а потім бійці з інших підрозділів під обстрілами бігли з рюкзаками, в яких були термоси з їжею. Денна норма на кожного пораненого складала один стаканчик (десь 200 грамів) каші чи борщу.

Води не вистачало критично – навіть щоб просто попити. Кожен похід за водою – це 200-ті та 300-ті. 

На день поранені потребували щонайменше 200 літрів. Її приносили у рюкзаках – бігали і з 6-літровими пляшками, і з півторашками. 

Не менш важливим був моральний стан хлопців та дівчат. Йдеться не лише про поранених, а загалом у всіх, хто опинився на заводі. 

Ми всі були в інформаційному вакуумі: незнання ятрило сильніше за рани.

Я підключив свій старий планшет до Starlink, у Telegram додав низку новинних груп та давав девайс комусь з поранених, аби той зачитував новини. У тих умовах навіть погані новини краще, ніж нічого, бо невідомість вона вбиває не гірше, ніж кулі.

Бували дні, коли хтось під обстрілами прибігав зі штабу – та оголошував усім новини від людей. Так і тримались.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Відчуваю гордість не за світлини, а за побратимів". Історія мандрівника-фотографа, який став військкором Міноборони