"А ви тепер дружині скажете, що я готувати вмію?". Історії від лікарки про секрети успішного відновлення бійців

До повномасштабного вторгнення Олена Тараканова працювала лікаркою медицини з невідкладних станів. Перші поранені військові, яких евакуйовували до лікарні, змусили фахівчиню замислитись про іншу спеціалізацію.

"Часто лікарі інших спеціальностей бувають обмежені у своїх можливостях, протоколах лікування тощо. Тоді як сфера реабілітації тільки розвивається в Україні і це – великі перспективи для створення нових напрацювань", – каже лікарка.

Вона додає, що основна мотивація – це пацієнти, що потребують відновлення. Наприклад, бійці, які прагнуть відновитися, щоб повернутися на фронт.

Олена зауважує, що не всі військові після поранення довіряють медикам і часом на налагодження контакту йде багато часу. Але реабілітація – це доволі індивідуальний процес, тому цілі у пацієнтів (навіть з однаковими пораненнями) можуть сильно відрізнятися.

Олена Тараканова з Національної мережі реабілітаційних центрів для поранених військових Recovery розповіла "УП.Життя" про пацієнтів, які проходять реабілітацію, їхні цілі, мотивацію та смішні випадки під час роботи.

Далі – її пряма мова.

Цілі реабілітації

Був у нас пацієнт з пораненням верхньої кінцівки. На питання про очікування реабілітації він впевнено сказав, що хоче знову тримати автомат. А ми це не можемо вказати у документах, тому написали: "тримати предмет середньої ваги".

Під час першого знайомства з командою спеціалістів відділення реабілітації (лікарів фізичної та реабілітаційної медицини (ФРМ), фізичних терапевтів, ерготерапевтів, психологів) пацієнт має озвучити ціль своєї реабілітації. Для когось це – пересуватися в кріслі колісному, хтось хоче стати на ноги, опанувати протез чи знову керувати дроном.

Загалом цілі та плани реабілітації залежать не тільки від стану пацієнта, а й від його подальшого плану на життя. Якщо, наприклад, військовий з ампутацією прагне повернутися на фронт, то йому виготовлять міцніший та витриваліший механічний протез верхньої чи нижньої кінцівки. Йдеться не про біонічні руки чи електронні коліна, адже ці девайси більш доречні в цивільному житті та потребують відповідного догляду.

Дуже важко працювати з пацієнтами, які втратили верхні кінцівки. Бо жоден навіть "супер-пупер" біонічний космічний протез не замінить руку. Тому у військових з таким типом травми прийняття себе та шлях реабілітації відбувається довше.

Часто вони навіть не розуміють цілей реабілітації. Пропонуємо їм хоча б самостійно одягатися, але чуємо відмову, бо "це дружина допоможе, а як її не буде, то воно мені й не треба". Чимало пацієнтів відмовляються працювати над своїм психологічним станом – замість того "топлять" проблеми в алкоголі.

Мотивація

Недавно виписався 21-річний хлопець Антон, що служив добровольцем та втратив обидві ноги на війні. Коли він приїхав до нас вперше навесні – з ним було дуже важко комунікувати.

Антон по ночах грав у комп’ютерні ігри, тож постійно просипав і саботував усі заняття. Він ні з ким не спілкувався, попросив окрему палату.

З ним просто було дуже важко знайти хоча б якусь ціль в реабілітації, бо не було мотивації. У хлопця в місті не було нікого, хто б його підтримав. Після кількох циклів відновлення Антона доправили до іншого центру на протезну реабілітацію, а тоді – знову до нас.

Коли Антон повернувся – ми всім колективом відкрили його для себе по-новому. Виявилось, він багато усміхається, має чарівні ямочки на щоках та класне почуття гумору, вміє навіть фліртувати з жінками. У нього з'явилися друзі та кохана дівчина.

На виписку він прийшов вже на двох ногах з букетами квітів для персоналу та дякував за реабілітацію.

А є хлопці "заряжені" від початку. Наприклад, 43-річний Ярослав, який пішов служити від початку вторгнення. У цивільному житті був бізнесменом. Він отримав складне поранення стопи, наклав турнікет на рівні гомілки, а тоді щодня "піднімав" вище по кістці, бо тканини відмирали. Ногу, на жаль, довелось ампутувати.

У виписці було зазначено, що пацієнт має 240 годин турнікетного синдрому. Я подумала, що там помилково написали нулик. Але ні, це 10 діб, бо Ярослав з побратимом тримали позицію, коли усі інші бійці загинули. Другу кінцівку також довелось ампутувати через дрібні поранення та обмороження.

Але Ярослав не просто ходить на двох протезах. Це супер вмотивована людина, він уже обладнав машину на ручне керування та займається кількома видами спорту одночасно.

Мама Васі та "двометрова шафа"

Цю історію я хочу почати зі слів вдячності тим батькам, дружинам, друзям, які приїжджають на реабілітацію разом з пораненими. Вони не лише доглядають хлопців у момент гострої травми, а й дійсно витягують їх.

Був у нас пацієнт Вася (імʼя змінене). Йому було близько 30 років, і він на фронті отримав спінальну травму. Вася в принципі дуже багато всього вмів робити сам. Але коли приїжджала мама – оточувала його гіперопікою, вона й крісло колісне йому штовхала, чайочок наливала, ледь не з ложки годувала. Тоді хлопчина промовляв "я втомився".

Ми з психологами намагалась пояснити мамі Васі, що треба сина відпустити, а не робити все за нього. Але для будь-якої мами дитина залишається дитиною, особливо, коли хворіє. І байдуже, у якому віці.

У дружин, до речі, все працює інакше, бо їм потрібен самостійний чоловік. Тому часто жінки нагадують про заняття, мотивують до дії.

Але часом пацієнти мають не лише бажання, а й різноманітні страхи. Наприклад, приїхав до нас Валентин у кріслі колісному. Це двометровий чоловік збитої статури, вагою десь понад 140 кг. У нього було багато переломів верхніх та нижніх кінцівок. Кістки вже на той момент зрослися, пацієнт пройшов кілька циклів реабілітації, але жодного разу на ноги після травми не вставав.

"Пробував, але всі дуже бояться, що я впаду… шафа двохметрова", – розповів Валентин.

Зізнаюсь, що ми теж трохи боялися, але з допоміжними засобами реабілітації поставили його на ноги – він почав ходити. Схуд навіть трохи, бо більше став рухатися.

За кілька днів після того купив собі яскраві кроси, щоб ходити було зручніше. І кожен раз ті яскраві плями на сходах змушували мене усміхатися.

Недоказова реабілітація та "реабілітологи" в спортзалі

Одеса – це курорт, і багато українців звикли, що море, сонце та грязі чи електрофорез вилікують всі їхні хвороби.

Є й стара ментальність, що люди з травмами мають лежати і нічого не робити, а вся фізична реабілітація – про зворотне. Про рух заради руху.

Звісно, простіше лягти на годину на масаж чи грязелікування, ніж відпрацювати цей час у спортивному залі.

Один з наших перших пацієнтів Артем навіть прийшов з таким запитом "на електростимуляцію". Йому було 27 років, служив в "Азові", мав високу ампутацію стегна.

Електростимуляція може бути пасивним методом знеболення, або – активним методом, коли електроди встановлюють по ходу нерва, аби його "розбудити" і підвищити функціональність.

Але Артему була потрібна фізична реабілітація для підготовки до протезування. Він відмовлявся – казав, що і так займається в залі з "тренером-реабілітологом".

На відео, що Артем показав, він тисне штангу руками, великі ваги може взяти. Але на нозі у нього – контрактура (обмеження рухливості в суглобі) та проблеми з поставою через неправильну ходьбу на милицях. Але при тому є залізобетонне переконання, що він якісно займається в спортзалі.

На жаль, це не єдиний випадок, коли нам доводиться виправляти помилки від тренерів з тренажерки, якого пацієнт вважає реабілітологом лише через один диплом після 3-місячних курсів. У них немає достатніх знань у галузі медицини – анатомії, біомеханіки та фізіології. Після кількох онлайн уроків не буде достатньо інформації для ефективного та безпечного виконання реабілітаційних процедур.

Від тренерів, реабілітологів, кінезіотерапевтів ми теж навряд чи кудись дінемося. Вони теж часто просто проходять курси, які ніколи не замінять повноцінної медичної освіти.

Але має бути як мінімум інша назва, щоб людина розуміла: вона йде до висококваліфікованого спеціаліста, який довго вчився, чи вона йде до людини, де якість освіти можна порівняти з курсами манікюру.

Навчився готувати та ходити без милиць

У фізичній реабілітації є такий процес як ерготерапія – це навчання побутових навичок та самообслуговування, активність і участь. Для того є спеціально обладнані приміщення, як-от кухня.

Одному з пацієнтів треба було приготувати салат. Це страва середньої важкості, бо в його цілях реабілітації була описана побутова самостійність. У нього травма спинного мозку, але з відновленням функцій.

Приготував салат і питає: "А це ви тепер дружині скажете, що я готувати вмію? Вона мені тепер готувати не буде?". Посміялися з ним, що у виписці зазначимо: пацієнт має влаштовувати дружині романтичні вечері.

Є й інший – Сашко – чоловік з хорошим почуттям гумору. У нього ампутація на рівні гомілки, але коли він до нас прибув, у куксі відчував певний дискомфорт та біль. Рентген показав, що у нього на місці ампутації почала наростати кісткова тканина. Довелось відправити його на реампутацію (повторну операцію з метою пластики кукси). То Сашко жартував, що він як персонаж Дедпул з коміксів – майже відростив нову ногу.

Загалом дуже приємно бачити, коли твої пацієнти ведуть активне життя. Нещодавно мої колеги зустріли Іллю – йому десь близько 50 років, було багато переломів, нейропатій (пошкодження нервових клітин – ред.). І з ним також була дуже важка комунікація, він постійно торгувався, аби робити менше, ніж треба. Бували навіть розмови на підвищених тонах.

Але дружина Іллі не робила нам зауважень, хоча до занять доводилось змушувати. Скарги я не дочекалась, напевно вона була згодна з нашою політикою.

Через кілька місяців медсестра зустріла Іллю з дружиною в громадському транспорті. Він був з паличкою, навіть не з милицями. І це – величезний прогрес, бо в центрі він хотів їздити тільки на кріслі колісному. Дружина передавала нам усім вітання і подяку за стан свого чоловіка.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя