Капсула пам’яті. Як Єврейський музей у Берліні переплітає історії

У 2021 році, до 80-річчя масових розстрілів у Бабиному Яру на місці трагедії в Києві відкриється Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр".

Він буде включати освітню та дослідницьку платформи, присвячений трагічним подіям вересня 1941 року, та водночас підтримувати ідею демократичного та стійкого суспільства на основі опрацьованої та інклюзивної історичної картини.

[L]Амбітний задум посприяє появі справжнього місця пам’яті про Бабин Яр – місця, якого досі не мала столиця.

А поки готується концепція меморіального центру, "Українська правда. Життя" досліджує, як влаштовані заклади пам’яті про Голокост у світі.

Навмисне оминаючи широко відомі музеї на кшталт Яд Ва-шем в Ізраїлі чи Аушвіцу в Польщі, ми зосередилися на тому, як по-різному пам’ятають про найбільш резонансну трагедію масового знищення людей ХХ століття в різних країнах – від Німеччини до Японії.

У першому тексті ми розповідали про музей-архів "Топографія терору" в Берліні, у другому – про Меморіальний комплекс Бухенвальд. У третьому – про Меморіал Шоа, що в Парижі.

У цьому знову повертаємося у Берлін, до Єврейського музею.

Єврейський музей у Берліні. Фото Inexhibit

Одного вечора навесні 2017-го Йорг Вассмер, співробітник Єврейського музею в Берліні, зайшов до невеличкої галереї в богемному районі Кройцберг.

Там саме показували документальний фільм "Кафе "Неґлер" про напівлегендарну кав’ярню, що нібито працювала у німецькій столиці в 1920-х і була заснована предками режисерки Мор Капланскі.

Щойно на екрані з’явилися фінальні титри, Вассмер уже шукав авторку на Facebook, аби попросити поділитися із музеєм частиною сімейного архіву.

Так почалася історія тривалої переписки та пошуку істини про Неґлера та його кав’ярню, гідна, щонайменше, іще одного фільму.

Спочатку були пакунки із фотографіями, документами та реліквіями, що берегли пам’ять прапрадідів ізраїльської режисерки.

Потім дослідник заповзявся реконструювати життєвий шлях її предків.

З’ясував, скажімо, що Ігнац Неґлер народився у Чернівцях 1870-го. Звідти перебрався до Берліна, де працював у численних ресторанах, доки не заснував власної кав’ярні.

Дружина Неґлера походила із Західної Пруссії. Разом вони мали трьох дітей. 1925-го року вимушено виїхали до Палестини.

Утім ледь не більше за мандри цієї родини Вассмера цікавила кав’ярня. Згідно із сімейною легендою, завсідниками розкішного кафе були письменник Франц Кафка та фізик Альберт Ейнштейн. Однак ані Капланскі, ані Вассмер довгий час не могли відшукати бодай якісь факти на підтвердження сімейного міфу.

Чи справді виходець із Буковини заснував кафе, що полюбилося інтелектуалам Берліна, дослідник Єврейського музею обіцяє розповісти зовсім скоро його відвідувачам.

А поки архів родини став частиною колекції цього музею, що поставив собі за мету якнайглибше вивчити долі єврейства на території Німеччини і німецькомовних територій Європи.

Музей поставив собі за мету якнайглибше вивчити долі єврейства на території Німеччини і німецькомовних територій Європи. Фото cityscouter

Поруч із фотографіями та документами предків Капланскі – понад 10 тис. мистецьких творів, 6 тис. предметів побуту та релігійного служіння, 24 тис. фотографій, 11 тис. книжок та сотні особистих колекцій.

Речі із цього зібрання, що формувалося протягом десятиліть, показують у масштабній експозиції.

Вона розмістилася у приголомшливій музейній будівлі у тому ж таки районі Кройцберг. Архітектор проекту – американець Деніель Лібескінд.

Його творіння є настільки самобутнім, що понад 350 тис. берлінців та гостей міста побували всередині будівлі, коли вона вже була зведена, але її зали ще не наповнилися експонатами.

А відколи Єврейський музей запрацював на повну, восени 2001-го, він щороку приймає понад 700 тис. гостей.

Крім славнозвісного витвору Лібескінда, що своєю формою згори нагадує поламану блискавку, територія музею складається зі старої будівлі XVIII століття, двох садів та академії.

ВІД ВИГНАННЯ ДО САМОСТВЕРДЕЖННЯ

Перша виставка предметів єврейського побуту та мистецтва відкрилась у Берліні 1907-го.

А перший єврейський музей – 1933-го, менше ніж за тиждень до приходу Адольфа Гітлера до влади.

Протягом тих п’яти років, що музею вдалося пропрацювати, численні сучасні художники мали гарантоване місце для показу своїх робіт, а члени єврейської спільноти міста – простір для усвідомлення власної ідентичності.

Доки в листопаді 1938 року гестапо не захопило будівлю музею, його творцям вдавалося постійно доводити, що єврейська культура не законсервована, а твориться сучасниками.

Після того, як музей брутально закрили, колекція розпорошилася світом. Доля частини експонатів невідома досі.

Знову про музей німецького єврейства почали думати по Другій Світовій. Утім тривалий період розглядався лише варіант окремих тематичних залів в межах інших інституцій.

Наприкінці 1980-х навіть оголосили конкурс архітектурних проектів для єврейського департаменту музею історії Берліна.

Його переможцем у 1989 році, незадовго то падіння Берлінського муру, став американець польського походження Лібескінд.

Архітектор проекту Єврейського музею – американець Деніель Лібескінд. Фото The Foreign Architect

Задумана ним будівля мала називатися "Між лініями", кожен структурний елемент був наповнений символічним змістом, а ключове смислове навантаження мали нефункціональні порожнини.

Однак про складну та нешаблонну архітектуру музею поговоримо трохи згодом. Адже перш, ніж захоплені очі німців побачили фасад будівлі із титану та цинку, музей мав стати музеєм (а не лишень філією чи відділенням інших установ).

Інституція у сучасному її вигляді постала завдяки ще одному американцю – Міхаелю Блюменталю. Той очолив майбутній Єврейський музей 1997-го і домігся надання йому відповідного статусу та підпорядкування не місту, а державі.

Його попередники також домагалися подібного визнання. Однак лише впливовий Блюменталь зміг довести – має з’явитися не такий музей, який не буде показувати історію німецького єврейства як частину минулого цих земель, а такий, що розкаже історію цієї території з позиції єврейської меншини.

Чому авторитету Блюменталя вистачило на те, що не вдавалося зробити іншим?

Вірогідно, справа у показовій історії успіху цього чоловіка.

Він народився 1926-го у невеликому місті на північному сході Німеччини у сім’ї дрібного підприємця. 1939-го його батька відправили до Бухенвальду.

Через кілька місяців мати юного Міхаеля викупила чоловіка із табору смерті. Бізнес – магазинчик одягу – продали за безцінь і похапцем виїхали до Китаю.

Дорога до Шанхаю пролягала через екзотичні Суец, Бомбей та Гонконг. Утім мандрівка мала неочікуваний фінал – замість транзитного пункту на шляху до американського континенту Шанхай став для сім’ї злиденною домівкою на кілька років.

Спочатку виїхати заважала японська окупація і вимушене життя у гетто, потім перепоною стало візове питання. Канада відмовила, а ось Штати прийняли.

Далі були навчання в престижних університетах Берклі та Прінстон, кар’єра у міжнародних корпораціях та, врешті-решт, посада міністра фінансів за президента-демократа Джиммі Картера.

Таким був цей досвідчений топ-менеджер, дипломат, урядовець та знавець німецько-єврейської історії, якому вдалося зробити Єврейський музей могутньою та впливовою інституцією.

Єврейський музей вдалося зробити могутньою та впливовою інституцією. Фото ArchDaily

"Я уявляв собі музей, що покаже добро і зло в історії всіх німецькомовних євреїв та надихне відвідувачів задуматися про переваги позитивного, толерантного співіснування", – пояснював Блюменталь.

Нині він більше не очолює музей, однак бере участь у його розбудові.

Іменем колишнього очільника названо Академію Єврейського музею.

ПІСНЯ ДЕРЕВА І МЕТАЛУ

Сучасний Єврейський музей Берліна розпочався із барокової будівлі колишнього суду. Це одна із небагатьох пам’яток першої половини XVIII століття, яка попри значні руйнування, все ж зберегла свій унікальний фасад.

Нині тут діють тимчасові виставки, музейна крамничка та кав’ярня.

Десять років тому Лібескінд зробив сміливе оновлення споруди, накривши двір, що його утворюють три крила будівлі, скляним дахом. Він утворений із дев’яти різних панелей, їх підтримують групи сталевих колон.

Атріум сконструйовано відповідно до правил планування традиційних для іудаїзму куренів, що називаються суккá. Їх євреї роблять для трапез, відпочинку та навіть сну поблизу своїх домівок перед семиденним святом Суккот.

Але якими цікавинками не приваблювали би стара будівля музею, її основна функція для відвідувачів усе ж – служити входом до деконструктивістської будівлі музею від Лібескінда.

На перший погляд, стара та сучасна частина музею є незалежними одна від одної. Однак "Між лініями" Лібескінда не має окремого входу – потрапити туди можна лише спустившись до підвальних просторів колишнього суду.

"Мої батьки були жертвами Голокосту, а сам я виріс в комуністичній та антисемітській Польщі", – говорив про своє походження архітектор.

Сучасний Єврейський музей Берліна розпочався із барокової будівлі колишнього суду

Він народився 1946-го в Лодзі. Одинадцятирічним емігрував з батьками до Ізраїлю, а за кілька років – до США.

Спершу він став визнаним теоретиком, а перший архітектурний проект реалізував уже після досягнення 50 років. Затвердження проекту Єврейського музею стало його першою перемогою у подібному конкурсі. Не дивно, що своє нашуміле дітище він наситив багатьма потаємними сенсами.

Почнімо з того, що Лібескінд мав чотири джерела натхнення, які не назвеш очевидними.

Серед них були незакінчена опера "Мойсей та Арон" австрійця Арнольда Шенберга і культовий есей німецького інтелектуала Вальтера Беньяміна "Вулиця із одностороннім рухом".

Також Лібескінд шукав натхнення у Меморіальній книзі жертв нацистських переслідувань євреїв Німеччини (1933 – 1945). У ній зафіксовані імена та історії 170 тисяч євреїв, що жили на території Третього Рейху та постраждали через його політику.

Урешті четверта опора в основі проекту – це адреси тих видатних берлінців єврейського та неєврейського походження, котрі доклалися до взаємного проникнення німецької та єврейської культур ще до Голокосту.

Лібескінд позначив на мапі будинки, де жили, скажімо, поет Пауль Целан, художник Макс Ліберман та філософ Фрідріх Гегель.

Із тих ліній, що виникли при поєднанні адрес цих та інших славетних жителів міста, архітектор створив план своєї будівлі та її вікон.

"Будівля стає освітнім інструментом у поєднанні із її експонатами, – пояснював Лібескінд. – Поки ви проходите залами, отримуєте інформацію зі світла, пропорцій, відгомонів і пустот, які насправді й є тут центральними елементами".

Лібескінд зробив сміливе оновлення споруди, накривши двір скляним дахом. Фото Jüdisches Museum Berlin

На ці порожнини відвідувач натрапляє у різних частинах будівлі. Вони не мають кондиціонування чи обігріву, як і штучного освітлення.

Ці пустоти не наділені практичними функціями, але символізують ті непоправні прогалини, що виникли у суспільстві через масові вбивства за нацистів.

Коли відвідувач лише потрапляє до підвалу старої будівлі музею, то може обрати одну із його оповідних Осей – Спадкоємності, Вигнання чи Голокосту.

Перший шлях виведе його до масштабної постійної експозиції, що розповідає про майже дві тисячі років історії євреїв на території сучасної Німеччини.

Обравши Вісь Голокосту, гість потрапить до ізольованої бетонної вежі. Єдиним джерелом світла всередині є вузька щілина під стелею. Звуки зовнішнього світу майже повністю поглинають товсті стіни. Обігріву тут немає. Усе для того, щоб створити атмосферу пригнічення і тривоги.

На думку архітектора, лише в такий спосіб сучасна людина може бодай наблизитися до тих переживань, що їх відчували євреї в період трагедії Голокосту.

Вісь Вигнання приведе до однойменного саду. Як і все у цьому музеї, він організований незвично.

Сад Вигнання – це 49 бетонних стел, розташованих рівними рядами близько одна до одної. 48 із них наповнені землею з Берліна, одна – єрусалимським ґрунтом. На верхівках стел ростуть оливкові кущі.

Сад Вигнання – це 49 бетонних стел з ґрунтом і кущами оливи

На території музею є також два інші сади – більш традиційні, утім так само прискіпливо продумані.

Колишню будівлю оптового ринку квітів, розташовану напроти музею, Лібескінд за п’ять років переробив на Академію імені Міхаеля Блюменталя.

СТАРІ ПИТАННЯ, НОВІ ВІДПОВІДІ

На початку грудня 2017-го американський президент Дональд Трамп приголомшив світ заявою – відтепер США визнає Єрусалим столицею Ізраїлю і планує перенести до міста власне посольство.

Рішення американського лідера похитнуло і без того непевний баланс, що його намагалися утримувати арабський світ та ізраїльська держава.

Водночас історія Єрусалиму знову стала актуальною та цікавою для цілого світу. І, за збігом обставин, дізнатися про неї можна тепер у Єврейському музеї Берліна.

Справа в тому, що цього місяця музей вперше закрив більшу частину основної експозиції. Від моменту відкриття її регулярно оновлювали. Але тепер вперше зважилися радикально змінити, суттєво розширивши ті секції, що присвячені повоєнній історії німецьких євреїв.

На перебудову проекту піде більше року.

Колишню будівлю оптового ринку квітів архітектор переробив на Академію імені Міхаеля Блюменталя. Фото Architizer

Тим часом гостям пропонують подивитися нову велику виставку – "Ласкаво просимо до Єрусалима".

Через документальні фільми, історичні фотографії та мапи, предмети релігійного культу й інтерактивні платформи тут розповідають про важливі та конфліктні сторінки історії міста.

Утім, дещо із звичної постійної експозиції нині також можна побачити.

Скажімо, окремі зали розповідають про географію еміграції євреїв від моменту встановлення влади Гітлера в Німеччині чи про судові справи щодо злочинів, вчинених у концтаборах.

Наприклад, тут є 44 портрети учасників суду в справі Майданека чи уривки із документальних фільмів про справу Аушвіца.

Однією із найпопулярніших є секція про єврейських дітей, котрі емігрували після 1933-го. Початково цільовою аудиторією зали також були діти. Тому й підхід до експонування вибрали відповідний – показують і розповідають про речі, які маленькі емігранти брали з собою.

[L]Ось, наприклад, Аліса, яка взяла книжку із підписами однокласників, аби згадувати про них в Америці. Або ж Герберт – у мандрівку до Чилі він, цілком логічно, вирішив взяти компас.

Словом, музей у будь-який спосіб прагне зробити минуле зрозумілішим і ближчим сучасникам, допомагає знаходити в історії причини актуальних проблем. А ще – шукати порозуміння між людьми, якими би відмінними не видавалися їхні культури та традиції.

Тому, наприклад, у музеї можна подивитись серію анімованих короткометражок, які легко та цікаво пояснюють цікаві культурні та релігійні відмінності.

Скажімо, чому та за яких обставин жінки в різних релігіях покривають голову або ж для чого на єврейських весіллях розбивають келихи.

Спеціальні освітні та наукові програми тут присвячують вивченню відмінностей і точок перетину між світовими релігіями. А мистецьку виставку можуть присвятити, скажімо, спробі визначити сутність "німецькості" за допомогою робіт місцевих художників та художниць різного походження.

Музей нагадує, що Німеччина є домівкою для емігрантів із 194 країн світу. Однак, на відміну від США та Канади, лише віднедавна почала усвідомлювати цю свою особливість.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Життя