50 ТИСЯЧ ВІДНОВЛЕНЬ У реабілітаційних ЦЕНТРАХ мережі RECOVERY

Як в Україні військові вчаться жити після важких поранень

За підтримки мережі реабілітаційних центрів для поранених військових RECOVERY

17 серпня 2026

Коли Владислав уперше став на протез, він не думав про те, як швидко знову навчиться ходити. Найбільше його вразило інше – можливість просто стояти. Адже після ампутації це відчуття здається майже неймовірним. Спочатку ти довго лежиш у лікарняному ліжку, потім – вчишся сідати, тримати рівновагу, робити перші вправи. А одного дня ставиш другу ногу поруч із протезом і розумієш: можеш стояти сам.

За кожним таким осяянням – місяці лікування, десятки годин фізичної терапії, боротьба з болем, страхом і невідомістю. Для українських військових, які отримали важкі поранення, реабілітація стає не менш складним випробуванням, ніж сам бій.

Понад 50 тисяч захисників і захисниць України вже відновилися після поранень у 20 реабілітаційних центрах національної мережі RECOVERY, яку Віктор та Олена Пінчуки заснували для допомоги Силам безпеки й оборони України. Для когось це шлях до перших кроків на протезі, для когось – можливість знову сісти за кермо, повернутися до роботи чи просто без сторонньої допомоги обійняти власну дитину.

"Я наступив на міну. Головне – залишився живий"

Старший навідник міномета Владислав до війська потрапив навесні 2025 року. До цього працював диспетчером, мав інвалідність після перелому обох п’ят. Через це спочатку його готували зв’язківцем, але вже у підрозділі не вистачало навідників міномета – і він став одним із них.

Спочатку він служив на Сумському напрямку, а тоді – на Донецькому. Під час одного із виходів по провізію він наступив на протипіхотну міну. Позаду йшов молодий побратим. Врятувало лише те, що хлопці дотримувалися дистанції.

"Я наступив на протипіхотну міну. Слава Богу, що він ішов трохи позаду, як нас навчали. Йому лише кілька уламків потрапило. Я відповзав, він побіг кликати хлопців", – згадує військовий.

Ногу врятувати не вдалося, але Владислав говорить про це напрочуд спокійно. Він добре пам’ятає, наскільки швидко тоді спрацювала евакуація. Машина під’їхала майже до позиції, його відразу забрали, хоча навколо тривали обстріли. Саме це, за його словами, дало шанс швидше почати лікування.

"Те, що ноги нема, – це вже не головне. Слава Богу, що живий, бо життя на цьому не закінчується, воно просто стає іншим", – зауважує Владислав.

Однак найважчим випробуванням виявилося не саме поранення, а реабілітація опісля. Військовий зізнається, що вкрай складно було стати вперше на протез, але згодом вдалося звикнути. Каже, що спочатку просто стояти – це вже було величезне щастя.

Сьогодні він уже користується постійним протезом і майже не знімає його протягом дня. Владислав намагається більше ходити й відчуває, як тіло поступово звикає до нового життя.

Але головна мотивація для нього – не фізичний прогрес. Удома на нього чекають дружина і маленька донька. Коли він поїхав на фронт, їй ще не було двох років, зараз – майже три.

Після завершення лікування він не будує далеких планів. Спочатку – додому, потім оформити всі документи, знайти роботу й просто повернутися до звичайного життя. Бо зараз найбільша мрія дуже проста – бути поруч зі своєю сім’єю.

"Найважче – не саме поранення. Найважче починається потім"

Якщо Владислав говорить про реабілітацію як про поступове повернення до життя, то Данило переконаний: найважчий момент починається вже після операцій. Саме лікування, каже він, – це лише початок.

"Отримати поранення страшно. Але найважче – потім: реабілітація, інтеграція в суспільство. Часто ти залишаєшся сам на сам зі своєю проблемою", – розмірковує військовий.

Данило був курсантом військової академії в Одесі, коли почалося повномасштабне вторгнення. Через прискорений випуск уже навесні 2022 року він опинився в бойовій бригаді морської піхоти. Брав участь у боях на Миколаївщині, Херсонщині, пізніше – на Донеччині. Перше поранення отримав у 2022 році, друге – у серпні 2023-го.

Майже два роки лікарі намагалися врятувати кінцівку – провели понад двадцять операцій, але прогнози лишалися невтішними.

"Я зрозумів: нічого вже не вилікують. Кістки не зростаються, інфекція прогресує. Тоді прийняв рішення ампутувати ногу. І зараз розумію: нічого страшного в цьому немає. Робиш протез, ходиш, бігаєш", – каже Данило.

Сьогодні він проходить черговий курс реабілітації після протезування. Особливо відзначає команду фахівців, які, за його словами, ставляться до пацієнтів не формально, а по-людськи.

"Якщо виникають будь-які питання – допоможуть, підкажуть, знайдуть рішення. Це людське ставлення дуже багато означає", – зізнається військовий.

Водночас він упевнений: справжня мета реабілітації – не навчитися користуватися протезом. Мета – повернутися до життя.

"Ампутація – це не причина закриватися вдома. Треба інтегруватися в суспільство. Жити далі. Працювати", – додає Данило.

На фото: Мануель Бесслер, Посол Великої Угоди (Grand Bargain)

На фото: виступ Анастасії Бондар

На фото: Лідія Кузьменко, Оксана Куянцева, Володимир Шейгус, Ілля Клецьковський, Лоне Соренсен, Анатолій Комірний та Олег Бондаренко

На фото: Фред Ларссон, Директор Ресурсного центру НДО (NGO RC)

"Після поранення я одружився"

Історія Валентина Денешка почалася ще до повномасштабної війни. У 2019 році він підписав контракт, пішов служити разом зі старшим братом, пройшов ООС, а за три місяці до завершення контракту вже планував повертатися до цивільного життя. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.

Його відкликали з відпустки, і вже за кілька днів він опинився на півдні України. Херсонщина, Миколаївщина, Запорізький напрямок, згодом Харківщина – за три роки війни він пережив два важкі поранення. Під час другого удару російський "Ланцет" влучив у бойову машину. З екіпажу вижили лише двоє. Побратим загинув дорогою до операційної. Сам Валентин отримав важкі опіки, множинні травми та втратив пальці на руках.

Він детально пам’ятає кожну хвилину того дня: як намагався сам вибратися з палаючої машини, як просив побратимів не тягнути його силою, як просив не різати бронежилет, бо "дорогий". Але коли говорить про реабілітацію, усміхається набагато частіше, ніж коли згадує фронт.

"Мотивують побратими та сім’я. Після поранення я одружився", – коротко каже військовий.

Історія знайомства з дружиною більше схожа на сценарій романтичного фільму, ніж на воєнну реальність. Вони були знайомі й раніше, але по-справжньому зблизилися вже після поранення. Валентин проходив лікування у вінницькому госпіталі, а Катерина працювала там операційною медсестрою. Спочатку – перев’язки, короткі розмови між процедурами, потім – зустрічі. Через рік він освідчився їй на мосту в рідному Житомирі. Сьогодні саме дружина стала його головною опорою.

Разом вони вчаться заново будувати побут. Валентин розповідає про це без пафосу: сам миє посуд, працює молотком, каже, що сам встановлював удома водонагрівач. Після десятків операцій навіть такі звичайні справи стали для нього особистими перемогами.

Реабілітація – це не лише про м’язи

Поки пацієнти розповідають свої історії, у сусідній залі фізична терапевтка Каріна пояснює Євгенію, навіщо він виконує вправи на нестійкій платформі. Сьогодні він працює над балансом і координацією.

Євгеній був командиром відділення, поранення отримав на Дніпропетровщині, коли в бронеавтомобіль влучив ворожий FPV-дрон. Військовому відірвало одну ногу, іншу – посікло уламками.

"Сюди я їхав свідомо. Багато чув від хлопців, що тут справді допомагають відновлюватися. І тепер уже можу сказати – це правда. Тут не просто лікують. Тут роблять усе, щоб ти знову став сильним і повернувся до життя", – каже він.

Завдання можуть здаватися простими: втримати рівновагу, повернути корпус, перенести вагу тіла. Але саме вони допомагають уникнути падіння, коли людина вже користуватиметься протезом у повсякденному житті – на сходах, у транспорті, на нерівній дорозі чи серед натовпу.

До протезування пацієнтів починають готувати ще до того, як вони отримають свій перший протез. Фізичні терапевти працюють над силою м’язів, координацією, стабільністю корпусу, навчають правильного бинтування кукси, допомагають підготувати тіло до нового навантаження. Втім, повернення до життя не закінчується тоді, коли людина починає ходити.

"Мене підтримували рідні. Мама приїжджала до мене з Дніпра. І я постійно повторював собі слова, за якими живе мій брат: «Перше правило – ніколи не здаватися. Друге правило – завжди пам’ятати про перше». Зараз це і мої правила. Коли я потрапив до RECOVERY, одразу відчув, що тут усе побудовано навколо пацієнта. У кожного є свій фізичний терапевт, своя програма, свої цілі. Тут немає такого, що кожен день робиш одне й те саме. Постійно щось нове, щоб ти розвивався, ставав сильнішим і не втрачав мотивації", – додає Євгеній.

Наступний етап – знову навчитися робити звичні речі. Саме цим займаються ерготерапевти.

Під час занять із Євгенієм фахівці використовують спеціальний тренажер, що моделює керування автомобілем. Для сторонньої людини це схоже на комп’ютерну гру. Насправді ж пацієнт одночасно тренує координацію, швидкість реакції, увагу й роботу плечового пояса. Але найголовніше – він поступово наближається до власної мети. Ця деталь багато говорить про сучасний підхід до реабілітації.

"Ми разом із пацієнтом визначаємо його цілі й працюємо над тим, щоб їх досягти. У нас клієнтоцентричність", – пояснює ерготерапевтка Марія.

Для когось такою метою стає можливість знову сісти за кермо, повернутися до роботи, гратися з дитиною або самостійно підніматися сходами. Реабілітація перестає бути лише медичною послугою. Вона стає способом повернути людині її власне життя.

Життя після ампутації: новий етап і нові можливості

Попри різні долі, різні поранення й різний досвід, в усіх чотирьох історіях є дещо спільне – військові після поранень можуть планувати своє майбутнє, адже сучасна реабілітація – це не тільки про лікування травми. Це про повернення людини до повноцінного життя, до родини, роботи, власних планів і мрій.

Саме тому мережа центрів RECOVERY розвиває мультидисциплінарний підхід, в якому з пацієнтом працює команда фахівців – лікарі фізичної та реабілітаційної медицини (ФРМ), фізичні терапевти, ерготерапевти, терапевти мови й мовлення, психологи, масажисти та інші спеціалісти. Кожен із них відповідає за окрему частину великого процесу – повернення людини до максимальної самостійності.

На фото: Мануель Бесслер, Посол Великої Угоди (Grand Bargain)

На фото: виступ Анастасії Бондар

На фото: Фред Ларссон, Директор Ресурсного центру НДО (NGO RC)

На фото: Джеремі Веллард, Керівник координаційного відділу Міжнародної ради волонтерських організацій (ICVA)

Понад 50 тисяч військових уже пройшли цей шлях у центрах RECOVERY. І хоча кожна історія починається по-різному – із мінного вибуху, ракетного удару чи важкого поранення на фронті, – усі вони зрештою приходять до спільного висновку: життя після поранення існує. Воно починається саме тоді, коли людина знову знаходить сили зробити наступний крок.

© 2007-2026, Українська правда.

Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".