"Не завжди виходить те, що загадуєш": Як ейчар з Макіївки проміняла персонал на вовну

3981
12 листопада 2018

Регіональний менеджер з персоналу корпорації S.I.Group з Макіївки, Олена Кущенко, переїхала до Дніпра у 2014 році.

Відтоді стала майстринею виробів з повсті, і вже виготовила понад 160 речей та активно веде сторінку у Facebook.

Про пошук та реалізацію себе Олена розповідає напередодні своєї першої персональної виставки.

Олена Кущенко стала майстринею виробів з повсті

Олена закінчила економічний факультет Донецького національного університету.

Стрімка кар’єра в сфері роботи з персоналом дозволила стати на ноги й добре заробляти.

Через 8 років захотілося змін, от тільки яких – було не дуже зрозуміло. І тоді життя саме підкинуло "практичне завдання".

Олена завжди могла і допомагала людям. Такий характер. Але думала, що роблячи добро, навряд чи діждеться хоча б подяки. Не часто, але так бувало. І жінка від того страждала.

А потім, у 2008 році, її чотирирічний син пережив онкологію.

– Коли ми з дитиною лягли до лікарні, раптом всі люди, з ким я працювала, от буквально всі, навіть друзі моїх колег, що жили десь за кордоном, навіть ті, хто на мене дивився скоса – давали гроші. Нам допомагав весь світ.

За два з половиною кризових роки вони залишили у відділенні онкології кошти, еквівалентні вартості трьохкімнатної квартири у Донецьку. Але завдяки тим коштам подолали хворобу.

Олена вийшла з лікарні зовсім іншою людиною – як і замовляла Всесвіту.

Відтоді я зрозуміла, що просити Всесвіт треба акуратно, – каже вона зараз.

В 2014-му році у рідній Макіївці почали стріляти. Олена все ще працювала в компанії і намагалася заспокоїти команду.

Я ходила і всім розповідала, що кожен має власні політичні погляди, і це нормально. Але, розумієте, війна закінчиться, а ми тут всі пересваримося – щоб такого не сталося, поважаймо одне одного.  

Олена знає, що просити Всесвіт треба акуратно

На початку липня Олені зателефонував колишній однокласник, який знав трохи більше,  і сказав: "Лєно, у тебе три дні, щоб виїхати. Потім Донецьк перекриють".

Вона купила квитки за п’ять хвилин з думкою, що виїжджає тимчасово, максимум на півтора місяці – і вдвох із сином вирушила до Дніпра. Перший тиждень мешкала у керівниці своєї компанії, далі винайняла квартиру.

А потім почалися поневіряння. Роботу за фахом Олена шукала півтора роки. Те, що вона переселенка, викликало однозначну реакцію: "А, ви з Макіївки? Ні, ми вас не візьмемо! Завтра вам заманеться поїхати, наприклад, в Одесу – розвернетеся і поїдете!".

Виявилося, що люди, яким я була потрібна, поки була в професії, раптом різко перестали підтримувати стосунки. Було величезне спустошення. Не розчарування, а саме спустошення: коли ррраз – і не стає всього, що було.

Олена намагалася жити, як звикла: вирішувати  проблеми, підтримувати знайомих, допомагати близьким… А гіркоту тамувала борошняним і солодким, так що через півроку одяг став затісний.

Тоді слід було зробити навпаки – поплакати, – розповідає. – Це тепер розумію: коли погано, не треба вдавати, що все гаразд, і думати, що хтось оцінить твою витримку.

Нічого подібного! Треба сісти і ревіти ревма – доки не вивільниться все, що накопичилось. А от потім уже можна братися за нове.

Рецепт Олени: "Треба сісти і ревіти ревма – доки не вивільниться все, що накопичилось.
А от потім уже можна братися за нове"

Всі заощадження Олени пішли на те, щоб протриматись удвох із сином до якогось просвіту. Без роботи мала вдосталь часу побути сам-на-сам із собою, і через певний час цінності змінились.

Я зрозуміла: якщо у тебе всередині порожньо, ти стаєш ніким. І неминуче страждатимеш від власної непотрібності, від того, що соціум тебе не любить, не підтримує, відкидає. А коли ти наповнена особистість, то байдуже, де ти живеш – у якому місті, у якому соціумі. Ну не подобаєшся ти йому, і що?..

Найголовніше для мене зараз – це здоров’я дитини і моя душевна рівновага. Життя довело: коли я у гармонії сама з собою, у розслабленому тілі, спокійно простую днем, життям, ситуацією, дослухаючись до неї, то все потихеньку складається як слід.

Шлях до до гармонії відкривала йога – займатися Олена почала у Дніпрі, із тренером дуже поталанило.

А ще Олена співала. З сином Захаром у них була традиція: вмикали вранці музику й співали все підряд.

Поступово відновився лад в думках, сформувалися нові цінності. Але з’явилась інша проблема – як адаптувати себе, іншу,  до навколишнього світу?

Було неймовірно тяжко. Довелося розійтися зі всіма, чиї цінності не збігалися з моїми. Натомість прийшли інші люди, з якими мені стало дуже комфортно.

Нові люди в житті з’явились разом із новим захопленням.

Якось вона розмовляла з подругою у скайпі, а та одночасно валяла вовну.

Кажу їй: "Що ти там тикаєш?" Відповідає: "Ось вовна, ось спеціальна голка". І що, – приглядаюсь, – невже однією голкою можна зробити таку кульку?

Після розмови, подруга надіслала голку і трохи вовни. Олена не одразу взялась до справи, але потім відкрила інтернет, знайшла навчальні відео, пригадала, що бачила схожі вироби у продажу…

Нові люди в житті Олени з’явились разом із новим захопленням

І почала я валяти! – розповідає. – А потім зрозуміла, що повсть чудово підходить до моїх цінностей. Я люблю свободу, не терплю рамок і обмежень, не визнаю стандартів і правил. І повсть так само. Її можна поєднувати зі всіма матеріалами, які існують у світі, і ліпити з неї можна що завгодно.

Мені здається, в ейчарстві є межа і стеля, а у валянні вовни – немає.

Батьки не дуже розуміли майстриню і не дуже підтримували.

Вони вважали, – пояснює Олена, – що треба знайти роботу і ходити туди: з моїм величезним досвідом, на їхню думку, мене б мали брати з руками і з ногами. А ось те, чим я вирішила займатися, – витребеньки.

Зате син завжди підбадьорював: "Краса! Молодець!"

Олена працювала з повстю самотужки, консультуючись тільки з інтернетом, і через рік вийшла на ярмарок. Виявилось, що у Дніпрі дуже багато майстринь, які працюють з вовною.

Я дивилася їхні роботи, мацала і розуміла, що я молодець! У кожної майстрині свій стиль: ідея, досконалість виробів, поєднання кольорів і матеріалів. От тоді я сказала собі: Кущенко, так ти ж розумничка!

Зараз Олена точно знає: раптом доведеться виходити на роботу – шукатиме хай і за менші гроші, але творчу.

Знаєте, одного разу я прийшла на співбесіду, сіла в коридорі на чорний диванчик. А навкруги сірий офіс: від стелі до підлоги. І я ловлю себе на тому, що сиджу і подумки розвішую картини – тут такого кольору, тут іншого.

І думаю про електронну перепустку, з якою ходитиму  кабінетами: "чик!" І як ходитиму сірим коридором, чуючи цей постійний "чик".

Вийшла звідти і зрозуміла, що  сірий офіс і щоденне "чик" не для мене. Я захворію там наступного ж дня.

 Олена переконана, що у ейчарстві є межа і стеля, а у валянні вовни – немає

У валянні вовни майстрині найбільше подобається момент народження ідеї, часто непередбачуваний.

До прикладу: натрапила я на відео про пазирицьку культуру, зацікавилась, дійшла до фотографій, книги, а там – на вічній мерзлоті, у горах Алтаю знайшли мумії з татуюваннями, що чудово збереглися. І на картинці оцей фрагмент шкіри з дірочками, розрізами, кострубатеньким тату.

Я дивлюся і розумію: як би добре було перенести на повсть цей візерунок, гарно його прикрасити – і вийде краса надзвичайна!

Не менш цікаво думати над технічним втіленням. Олена розповідає, як починає промальовувати ідею, добирати деталі – де що пришити, де вишити.

Повсть це такий матеріал, з якого не завжди виходить те, що загадуєш. Цікаво підкорювати його так, щоб все-таки втілити задум. Але й переробляти цікаво. Буває, зробиш річ, дивишся – щось недомислила. Знову намочуєш виріб, переліплюєш його, перешиваєш.

Коли Олена ще напрацьовувала техніки, вона віддавала вироби майже по собівартості,  аби тільки повернути гроші.

Тепер роботи продавати не поспішає: вони цілком можуть полежати півроку й абсолютно не втратять цінності.

За чотири роки майстриня отримала три гранти на розвиток своєї справи.

Спочатку гроші йшли на купівлю обладнання: колодки, інструмент, манекени, великий стіл для роботи у два з половиною метри.  

Але проблеми витратних матеріалів це не розв’язало: для роботи потрібна була вовна, та й не тільки вона.

На пальто, наприклад, йде приблизно півкіло вовни. Якщо 100 грам коштують у середньому 140 гривень, то весь об’єм з доставкою обійдеться десь у 800 гривень.

А ще потрібен декор – і він може коштувати до 300 гривень за 100 грамів.

Для підкладки підходить натуральний шифон чи шовк, а це ще близько 130 гривень за метр.

Плюс фурнітура, ґудзики. От і якісне повстяне пальто виходить просто золотим: вартість мінімальної кількості матеріалів не менше 2 500 гривень.

Тому Олена почала шукати гроші саме на матеріали: стежила за новинами у Facebook у всіх дотичних групах.

І таки знайшла! Грант від проекту Європейського Союзу "Містки громадської активності" давав шанс отримати 24 000 гривень. Оленина заявка стала однією із шести найсильніших і її профінансували.

Щоб іти далі, просувати свої роботи та виходити на новий рівень, слід навчитись фотографувати, знати закони малювання, принципи крою, мати навички шиття. Потрібні знання з фешн-індустрії, навички просування у соцмережах, вміння писати. Дечому Олена вже навчилася, дещо – ще попереду.

Зараз майстриня готується до першої виставки своїх виробів навесні. І мріє поїхати до Італії чи Польщі у школу мистецтв і повчитися на модельєра. А чому б і ні?

Олена Чехній, Ярослава Прокопенко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті