"Життя з "нуля". Три історії тих, хто продовжує любити Донбас на відстані

1 мільйон 600 тисяч людей, або ж 4% від усього населення України, стали вимушеними переселенцями внаслідок збройної агресії Росії на Донбасі. Це офіційна статистика Міністерства соціальної політики.

Далеко не всі з них зуміли знайти себе на новому місці. За даними різних досліджень, близько 20% вимушених переселенців стикалися з дискримінацією через свій статус. Проблеми виникають з працевлаштуванням, пошуком житла, доступом до соціальних послуг, упередженим ставленням до дітей.

Частина переселенців зрештою повернулася на тимчасово окуповані території.

Втім, є і й успішні приклади. Коли переселенці не просто зуміли інтегруватися в життя нових громад, але й досягли успіху. Саме про них – у спецпроекті "Життя з "нуля".

ДАР’Я КАСЬЯНОВА,

директор з розвитку програм неурядової благодійної організації "СОС Дитячі містечка-Україна"

"Я люблю Донецьк. Там залишилось багато моїх друзів і знайомих, друзів чоловіка і доньки, – розповідає Дар’я.

На моїх очах місто змінилося – Донецьк вже не був сірим і похмурим, як раніше, це було затишне місто, в якому я жила і завжди хотіла жити. Мені досі важко відокремити себе від нього. Та й не хочеться цього робити".

Її історія успіху – це тисячі врятованих життів, тисячі дітей, хворих, літніх людей, яких вдалося вирвати зі страшних лап війни.

З 2008-го року Дар’я Касьянова очолювала програму "Сирітству – ні" у благодійному фонді.

Буквально з перших днів війни, з квітня 2014-го року, на повну включилася у порятунок мирних жителів – керувала евакуацією і своїх підопічних, й інших людей, у яких не було можливості залишити зону бойових дій.

"Ми евакуювали всіх дітей з інтернатних закладів, сиріт, позбавлених батьківської опіки, – пригадує Дар’я. – Евакуювали усі дитячі будинки сімейного типу, багатодітні родини, усіх, у кого не було власного транспорту.

Пізніше вивозили жінок і дітей вже без прив’язки до соціального статусу, людей з інвалідністю, лежачих хворих, вагітних, жінок після пологів. Загалом – 40 тисяч людей. З них 12 тисяч – діти, зокрема і з інтернатів Донецької області".

Дружківка, Слов’янськ, пізніше – Горлівка, Донецьк, Амвросіївка, час від часу – Луганськ, де ситуація була вкрай складною.

Разом з іншими волонтерами ночами розробляли найбезпечніші маршрути, придумували, як доставити людей на мирну територію. 

Дар’я зізнається – тоді все ще не усвідомлювала весь масштаб жаху, до кінця не могла повірити в те, що відбувається. Мовляв, ХХІ століття, центр Європи – яка війна?!

"На останньому дзвонику, – пригадує, – директор школи плакала і говорила: "Любі мої дітки, хоч би не було війни, і щоб восени ми змогли повернутися до школи". Мені теж хотілося плакати. Моя донечка співала, все було так зворушливо…".

Дар’я з родиною

Однак звичне життя, у мирному Донецьку, закінчилося. Наприкінці травня уся родина переїхала на дачу в Саханці, що за 3 кілометри від Широкиного, а в серпні – до Маріуполя, де сподівалися залишитися.

Однак почався наступ на місто, знову довелося зриватися з місця, подалі від небезпеки і суцільної паніки – спершу до Дніпропетровська, а потім до Києва. У столиці Дар’я живе і працює й донині.

Вона весь час у роботі. Каже, постійний рух – це, зокрема, можливість втекти від аналізу того, що трапилося, що втратили вона і її близькі. Це все для того, щоби шрами на душі були менш помітними.

Скільки в неї таких "зарубок" – порахувати неможливо. Коли займалася евакуацією, щодня із завмиранням серця чекала на дзвінок від водіїв – "Доїхали, все добре, діти у безпеці". Не раз сама потрапляла під обстріли. Та найбільше, зізнається, ранили люди, які посеред війни прихитрялися шукати власну вигоду.

"Якось ми вивозили людей на гемодіалізі, лік ішов на години. Власник просто відмовлявся випускати автобуси в дорогу, тому що не побачив грошей за перевезення на своєму рахунку. Хоча ми йому показували скріншоти з доказами: кошти нами відправлені.

Альтернативи не було, адже тільки у цього чоловіка автобуси були на ходу. Добре пам’ятаю, як дзвонить медсестра і плаче – зараз люди почнуть помирати. І як нам доводилося умовляти, дзвонити в банк за гарантією… Дякувати Богу, зрештою цих людей ми таки доставили в Дніпро".

Втім, вивезти вдалося не всіх. Держава, за словами Дар’ї Касьянової, просто не готова була прийняти і розселити таку кількість дітей і літніх людей.

З часом почали відмовляти чоловікам – їх просто знімали з автобусів, не випускали навіть тих, кому ще не виповнилося 18. Бувало, без своїх чоловіків не хотіли виїжджати і мами з дітьми, залишалися на окупованій території.

Деякі переселені сім’ї, розповідає Дар’я, з часом змушені були повертатися на непідконтрольну Києву територію. Вони так і не знайшли ані гідної роботи, ані житла, і після багатьох місяців поневірянь просто втомилися. Обставини склалися так, що поїхали туди, звідки свідомо тікали через свою патріотичну позицію.

Заради доньки Ангеліни Дар’я в Донецьк уже не повернеться

Зараз Дар’я Касьянова працює у міжнародній неурядовій благодійній організації "СОС Дитячі містечка-Україна". Її мета – захист дітей, котрі залишилися без батьківської опіки, захист їхніх прав та інтересів, сприяння розвитку.

"Дуже важливо, – говорить вона, – працювати з переселенцями психологічно. Тому що після пережитих жахів, після порятунку, може початися певна криза – коли хочеться тільки, щоб якомога швидше усе скінчилося, щоб можна було повернутися додому.

Дезорієнтація дорослих дуже сильно позначається на дітях. Це важкий і значний пласт роботи".

Вона шкодує, що не змогла повністю вберегти від страхіть війни свою доньку Ангеліну. Адже обмежити доступ дитини до того, що відбувалося навколо, було досить складно. Подробиць евакуацій мама не розповідала, але донька часто була присутня і все бачила. Тоді їй було 11.

"Була ситуація, що розстріляли машину з сім’єю, яка намагалася виїхати з окупованої території. Мама, тато, бабуся і одна донька загинули. Вижила тільки 5-річна дівчинка. Її довго не могли витягти з машини, боялися що замінована. Я консультувала хлопців по телефону, що і як потрібно зробити. І доця все це чула".

Розказати про все побачене і пережите Ангеліна зможе на всю Європу – адже нещодавно пройшла відбір і стала членом дитячої Європейської Ради.

Натомість чоловік Дар’ї, магістр міжнародної економіки, після переїзду так і не зміг знайти роботу. "Донецьких", каже, не особливо поспішають запрошувати на співбесіди.

"Я сумую за Донецьком, за миром в Донецьку, – говорить Дар’я Касьянова. – Там залишилося найцінніше – мої батьки. Вони виїхали, але згодом повернулися, щоб доглядати хвору бабусю. Бабуся вже померла, а батьки вирішили залишитися. Мені вдається до них навідатися лише раз на рік".

Нині Дар’я вже не готова однозначно відповісти, чи повернеться додому, коли Донецьк знову стане українським. У Києві навчається її донька, у неї тут нові друзі.

"А коли спілкуєшся з друзями, які залишилися в Донецьку, розумієш: там немає жодної можливості планувати завтрашній день. Вони втомилися від поганих новин, але й на краще сподіватися вже не можуть, – каже жінка. – Іноді навіть побажання миру звучать украй цинічно. Адже проблеми людей, яких позбавили практично всього, за великим рахунком, вже нікого не хвилюють".

СЕРГІЙ НИКОНОРОВ,

ветеринарний лікар

"Мене звати Сергій, я – ветеринарний лікар, я – з Донецька. Така моя обкладинка. Що іще Ви б хотіли дізнатися про мене?".

У вересні 2015-го року переселенці з окупованого Донбасу, які знайшли нову домівку в Івано-Франківську, перетворилися на… книги.

"У самому центрі міста ми влаштували живу бібліотеку, – розповідає один з організаторів акції Сергій Никоноров, який переїхав до Франківська з Донецька влітку 2014-го. – "Бібліотекар" запрошував людей підійти до живих книг і почитати нас, дізнатися про нас більше".

Новий розділ книги життя самого Сергія почався тоді, коли він та його родина назавжди втратили дім у Донецьку.

"Виїжджали ми двічі, – каже чоловік. – Спершу 8 травня, до так званого "референдуму". Але 18-го числа вже повернулися, думали, все владнається. Бо знали, що ті результати ніхто не визнає, адже на "референдум" майже ніхто не ходив.

Вдруге – 2 червня, після початку боїв за Аеропорт".

Більше в Донецьку вони не були. Завантажили в машину документи, найнеобхідніші речі, собаку – австралійського хілера Байта – і виїхали через Карлівку.

"На блокпостах стояли алкаші. На Карлівці були кавказці, – згадує Сергій. – Далі ми поїхали в Харків. Була надія на швидке закінчення бойових дій. Але 24-го серпня подзвонив товариш із Тельманового і сказав, що росіяни перейшли кордон і йдуть маршем. Це стало поворотним моментом".

В Харкові, звідки родом дружина Сергія, у той час ситуація також була хиткою. Тож родина продовжила пошуки нового дому. В Івано-Франківську ось уже 12 років живе друг Сергія, німець-іммігрант. Запросив до себе.

"Тут також живуть мої родичі по маминій лінії – троюрідний дядько та його сім’я. До війни особливо не спілкувалися, але війна зробила країну тіснішою", – пояснює чоловік.

Там, за лінією розмежування, залишилися кар’єра і дім. З молодого власного виноградника на 180 кущів Сергій так і не встиг спробувати ягід. Ріс він на сумнозвісній Бутівці.

"В Івано-Франківську я, зрештою, знайшов себе, друзів і нових членів родини – двох похресників та їх прекрасних мам і татусів", – перераховує Сергій.

Сергій з дружиною Наталею

Завжди поруч із ним дружина Наталка, справжній тил і муза. Вона, харків’янка, колись переїхала до нього в Донецьк у зйомну кімнату. Не думала, що з часом доведеться просто тікати з міста.

"Наталя довго плакала в істериці у Павлограді, коли ми виїжджали, – говорить Сергій. – Але вдома ми більше не могли спокійно ходити по вулиці, не боячись, що сусід розкаже, коли і де бачив нас з прапорами України.

Є й плюси, якщо можна так сказати. Дружина за 30 років життя жодного разу не була на Західній Україні, хоча завжди мріяла тут побувати".

До війни Сергій, спеціаліст зі змішаних інфекцій птахів, працював ветеринарним лікарем. У складі групи фахівців встановлював перший повний лабораторний діагноз на пташиний грип в Україні. Писав книгу по хворобам голубів, яку закінчив вже у Франківську.

Хоча тут мусив переключитися на іншу діяльність. Сергій став співзасновником і головою організації переселенців в Івано-Франківську. Працювали, розказує, на розвиток приймаючої громади. Ресурси використовували власні, передусім, інтелектуальні.

"Івано-Франківськ – унікальне місто, – говорить він. – Коли ми створювалися, тут вже працювало 4 організації, що були засновані переселенцями для переселенців. Була налагоджена система прийому і розселення, працював штаб, міська адміністрація розміщувала в муніципальному готелі на два тижні. Багато хто приймав вимушено переміщених осіб додому".

З роботою і довгостроковими програмами було гірше. Стереотипи про жителів Донбасу теж були. Розвінчання цих стереотипів саме і стало головною ціллю для організації при виборі вектору діяльності.

"Про нас нічого не знали ті, до кого ми приїхали. А незнання породжує страх і підозри. Ми зосередились на тому, щоб показати: переселенці – це колосальний ресурс, який здатен допомогти приймаючій громаді розвиватися швидше і якісніше", – розповідає Сергій.

До війни Сергій був ветеринаром

Після кількох років діяльності організація досягла успіхів, стала партнером, зокрема, Британської ради, відзначена в дослідженнях аналітичних центрів як одна з провідних у плані впливу на громаду.

А Сергій пішов з посади, щоб розвивати інший проект – клуб з програмування і робототехніки. Починали його з краудфандінгу на Bigidea. За рік роботи замість 30 дітей, що планували на початку, змогли організувати навчання 600 дітей. Безкоштовно.

"Зараз ми працюємо як соціальне підприємство, що розробляє або адаптує і передає в школи різні навчальні програми з програмування. Цього року запустили 40 гуртків програмування за програмою Codeclub World при школах по всій області.

Також ініціювали процес реформування навчальних програм в ПТНЗ. Активно співпрацюємо з обласним департаментом освіти, інститутом післядипломної педагогічної освіти, а також Івано-Франківським ІТ-кластером".

Були й інші реалізовані проекти: триденний фестиваль альтернативного театру, збудований  перший в Івано-Франківську і третій в Україні памп-трек.

"Ми тут. І змінюємо це місто, область, країну тими інструментами і засобами, що в нас є, – говорить Сергій. – Ми занадто багато бачили. Наш світ перестав бути сірим – він став кольоровим, чорним і білим. Все стало може й занадто різким, але, водночас, дуже чітким.

Ми не потребуємо, щоб нас жаліли. Ми потребуємо прийняття і розуміння, що ми одна країна. І війна у нас – одна на всіх".

ТЕТЯНА САВЧЕНКО,

мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу

Тетяна і Микола Савченки мають 14 дітей – сімох рідних і сімох прийомних.

Влітку 2014-го року життя цієї великої родини з міста Сніжне Донецької області кардинально змінилося. Плани на майбутнє, своє і дітей, в одну мить перетворилися на пил – війна приготувала їм незавидну роль переселенців.

Вони стали відомими на всю Україну 12 червня 2014-го. У той день бойовики, захопивши у полон автобус, намагалися перевезти Тетяну Савченко з дітьми до Росії. Але наштовхнулися на рішучий спротив жінки і змушені були відступити.

"Я не герой, я – багатодітна мати, – говорить Тетяна, пригадуючи події того дня. – Хай і під дулами автоматів, я не могла дозволити цим людям вкрасти моїх дітей".

Їх перехопили на одному з блок-постів. Тетяна супроводжувала дев’ятьох своїх дітей в оздоровчий табір у Дніпропетровській області (путівки виділили в Дніпропетровській ОДА), подалі від війни. Разом з ними в автобусі їхали також 16 підлітків з дитячого будинку та двоє вихователів.

Усіх їх узяли в заручники. Одразу повезли у протилежний бік, на кордон з Росією.

"Говорили, що в Крим поїдете через Керч, діти будуть в морі купатися, – пригадує Тетяна – Та діти плакали, розуміли, що їх везуть кудись не туди.

Коли ми приїжджали на пункт ДАІ, я намагалася вилізти у вікно водія і кричати: "Нас захопили і везуть у невідомому напрямку". Всім було байдуже, що це діти, що ми люди і мені тільки і говорили: "Жінко, сядь, інакше – прикладом по голові".

На пункті пропуску "Довжанський" у Луганській області, де вже не було українських прикордонників, їх пропустили повз чергу. Тетяна буквально кричала, що не хоче їхати до Росії, і її з дітьми намагаються вивезти незаконно, вкрасти.

Однак викрадачі "дали задню" тільки тоді, коли з’ясувалося, що разом з жінкою – її рідні діти. Начальник пункту пропуску дозволив їм повернутися. А в одного з організаторів викрадення запитав: "Ти кого привіз, Валеро? Тобі ж сказали: вези дитбудинок!".

"16 підлітків із дитбудинку, до речі, таки перевезли до Росії, – розповідає Тетяна, – а "Валеру" (Хлопеника), колишнього шахтаря, бойовики зробили самопроголошеним "мером" Сніжного. Він нам обіцяв, що родину більше ніколи нікуди не випустять".

Та вже через місяць багатодітній сім’ї все ж вдалося залишити місто: Савченки поїхали оздоровитися в пансіонат на Азовському узбережжі, але додому більше не повернулися. Почалося нове життя, життя переселенців.

Вже через місяць багатодітній сім’ї все ж вдалося залишити місто

Залишати рідні місця, де жили у щасті, було непросто. Але ще складніше виявилося знайти для себе і дітей новий дім.

Коли Тетяна зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, у них вже було по двоє дітей від попередніх шлюбів. Ці старші вже живуть окремо, встигли подарувати батькам онучків.

Нині поруч із ними – десятеро дітлахів, троє рідних і семеро прийомних. Хоча самі батьки ніколи їх не ділили на "своїх" і "не дуже".

"Ми давно хотіли усиновити сироту, – розповідає Тетяна Савченко. – Коли наші старші обзавелися сім’ями і у нас залишилося лише троє молодших, ми вирішили: саме час взяти дитину.

Тоді, у 2010-му, у службі у справах дітей підказали, що, ставши прийомними батьками, ми можемо виростити не одного сироту – і досвід виховання дітей, і простора житлова площа нам це дозволяли. Але за кожну дитину, яка залишилась без батьківського піклування, довелося ще поборотися".

Коли здавалося, що всі негаразди позаду, коли вже подбали про майбутнє житло для усіх 14 дітей, довелося починати все з початку.

Родина Савченків оселилася у селищі міського типу Летичів Хмельницької області.

"Гарний такий районний центр, – каже Тетяна, – є школа, дитячий садочок, спортивні секції, музична школа. Щоправда, у нас довго не було тут навіть власного даху над головою".

Після евакуації незнайомі люди запропонували родині пожити в закинотому будиночку без умов, води і каналізації. Дітей мили на розстелених целофанових пакетах, поливаючи теплою водою, яку гріли в чайнику.

Спали всі на підлозі. Не було голки, нитки чи ковдри. Стояли якихось три кружки зі старими в тріщинах тарілками.

"Завдяки добрим людям зібрали і миски, і чайники, і все-все для дітей і нас з чоловіком. Приємно, що всі так відгукнулися на нашу біду", – зазначає жінка.

[L]Пізніше сім’ю переселенців прихистив у місцевому костьолі отець Адам. Хоча до цього ніколи нікого там не приймали.

Майже рік жили при католицькому монастирі в двох кімнатах – чоловік з хлопчиками, а Тетяна з дівчатками. За цей час збудували власний будинок. Гроші на нього збирали, що називається, усім світом – коли про біду Савченків розказали ЗМІ, допомагали благодійні фонди, народні депутати, меценати і звичайні люди.

Через 3 роки після початку війни ця унікальна родина потихеньку забуває пережитий жах. Новий дім, робота, школа, курси англійської, спортивна секція, прибирання, прання – всі зайняті звичайними справами. Всі вони щасливі, що змогли повернутися до нормального життя.

Тетяна каже, що разом з ними після початку війни виїхали більше півсотні багатодітних сімей і частина вже повернулися назад, бо не змогли знайти тут роботу і помешкання. А їм пощастило і вони вже не хочуть повертатися "туди", хоч там і залишився будинок.

Савченки кажуть, що буде за щастя, якщо хтось з дітей поїдуть туди жити, але, якщо це буде українській Донбас.

Роксана Касумова, спеціально для УП.Життя

Титульне фото WDGPhoto/Depositphotos

Спецпроект "Життя з "нуля" виходить за підтримки Парламентської платформи майбутнього Донбасу та проекту Ради Європи "Посилення захисту прав людини внутрішньо переміщених осіб в Україні".