Безбар’єрність

– Із початку роботи Future for Ukraine до нас почали звертатися люди з різними медичними запитами, і один з них був від Ані, тодішньої нареченої військовослужбовця Олександра Чайки, яка зараз є його дружиною та нашою співробітницею.

В окоп до Олександра влучив танковий снаряд, чоловіка засипало землею, він отримав дуже важкі поранення ніг і в нього розвинулася газова гангрена – небезпечна бактеріальна інфекція тканин. Сашу переводили між лікарнями, йому ампутували одну кінцівку дуже високо – на рівні тазових кісток, інша нога була сильно пошкоджена. Він втратив багато крові, аналізи були погані. Чоловік провів у реанімації майже місяць. Ми допомагали з медикаментами й поступово почали опікуватися ним. Коли стан Олександра стабілізувався, постало питання: що робити після того, як вижив? Йому потрібен був протез.

Цим фахівцем виявився Майкл Коркоран – засновник і керівник Medical Center Orthotics & Prosthetics (MCOP) у США, який 18 років був офіційним партнером Міністерства оборони США та працював із ветеранами Іраку й Афганістану. Він сам протезист і спеціалізується, зокрема, на випадках високої ампутації на рівні кульшового суглоба.

Саші зробили протезування практично одразу – вже через день-два після приїзду. Через тиждень він почав ходити. І для нас це був надзвичайно важливий момент: ми побачили, що те, що в Україні нам називали неможливим, насправді реальне.

З цього розпочалася системна, майже 4-річна, співпраця нашого фонду з американськими клініками та фахівцями світового рівня, які мали величезний досвід роботи з військовими травмами.

– До 2022 року українська система протезування була розрахована приблизно на 3,5 тисячі нових випадків ампутацій на рік і близько 50 протезних центрів. Більшість ампутацій були плановими й переважно для пацієнтів старшого віку: через захворювання, ускладнення цукрового діабету чи судинні хвороби. Також здебільшого ампутації проводили на рівні нижче коліна, що є відносно простішим випадком для протезування.

Після початку повномасштабного вторгнення структура випадків кардинально змінилася: з’явився масовий потік пацієнтів із воєнними травмами.

У складних випадках протезування починається задовго до встановлення самого протеза. Людина може перенести численні операції: первинне втручання після поранення, а потім багато повторних операцій. У нас є ветерани, які перенесли понад 100 оперативних втручань. Тобто ми маємо справу не просто з ампутацією, а з комплексним ураженням організму, яке безпосередньо впливає на подальше протезування.

У 2022 році українська система зіткнулась із безпрецедентною кількістю складних бойових травм, для яких просто не могла мати накопиченого досвіду. Протезисти могли працювати зі знайомими випадками, але коли до них почали надходити пацієнти зі складними ампутаціями та множинними травмами, часто виникала ситуація, коли протезист чесно казав: "Я не знаю, як це зробити".

Саме тому ми зрозуміли, що недостатньо просто привозити в Україну готові протези чи відправляти окремих пацієнтів за кордон. Потрібно було системно передавати українським фахівцям досвід, технології та підходи до роботи зі складними випадками. Саме це стало одним із ключових напрямів нашої роботи.

– Ми возили пацієнтів до Сполучених Штатів із 2022-го до кінця 2024 року. Це була ціла логістична система.

Усе починалося з того, що Міністерство охорони здоров’я формувало перелік пацієнтів, які потребували протезування за кордоном, а ми оцінювали, скільком людям можемо допомогти. МОЗ транспортували пацієнтів до аеропорту в Польщі. З Польщі до США ветерани з ампутаціями вже летіли звичайними цивільними літаками. В Америці їх зустрічали, після чого вони проходили протезування, реабілітацію та відновлення в клініці.

Тобто за кожним протезом стояла не лише медична процедура, а й складний міжнародний маршрут, який ми повністю організовували – від України до США і назад.

– В ідеалі такий процес мав би займати пів року, та нам вдалося максимально скоротити час перебування до шести-восьми тижнів. За цей період потрібно було пройти всі етапи терапії: навчити людину ходити на протезі, відпрацювати постановку тіла й ходи, дочекатися, поки залишкова кінцівка стабілізується і зменшиться в об’ємі, а вже після цього виготовити фінальний куксоприймач.

– Лікування складних військових травм у США є дуже дорогим. Наприклад, протезування після високої ампутації вище коліна могло коштувати приблизно 60–65 тисяч доларів. Протезування при вилученні кульшового суглоба – близько 80–85 тисяч доларів, залежно від комплектації.

– Так. Ми зрозуміли, що протезування – це лише маленька частка у відновленні людини. Для ветерана, який втратив кінцівку і навіть отримав протез, дуже важливим є те, в яке середовище він повернеться, як його сприйматимуть. І це стосується не лише зовнішнього вигляду.

Потрібно розуміти, що ветерани з втраченими кінцівками – це насамперед молоді люди, які хочуть повернутися до активного життя. Вони хочуть повноцінного функціонального відновлення: хочуть працювати, подорожувати, займатися спортом, створювати сім’ю тощо. Для цього потрібні інші компоненти протеза, інша фізична та психологічна реабілітація. А суспільство, на жаль, не завжди готове це сприймати.

– Так. У 2024 році ми провели першу таку подію, а саме благодійний забіг Go to the Future. Його метою було показати, що молода людина з функціональним протезом може повернутися до активного життя.

Ми не називаємо це просто забігом. Це захід, де люди висловлюють свою соціальну позицію. Там є дистанції на 2 і 5 кілометрів, але головне – символічна естафета, де ветеран передає паличку протезисту, фізичному терапевту, відомим людям. Ми показуємо, що суспільство має включатися на всіх етапах відновлення ветерана.

Щороку ми обираємо ті теми, які відгукуються ветеранам, з якими ми працюємо. У 2025-му адвокатували працевлаштування ветеранів: молоді люди можуть і хочуть працювати в соціумі, їх не потрібно обмежувати дистанційною роботою, бо роботодавець чомусь сам вирішив, що так буде краще для ветерана.

Цього року забіг Go to the Future відбувся за підтримки Фонду "Аскольд і Дір", що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту "Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії" за фінансування Норвегії та Швеції. А основним меседжем було те, що ми будуємо суспільство, в якому безбар’єрність – це базова цінність. Бар’єри не завжди фізичні. Вони можуть бути ментальними, соціальними, професійними. Якщо безбар’єрність є базовою цінністю, ми думаємо про різних людей ще тоді, коли щось створюємо.

Тоді не виникає питання, чи потрібен пандус в будинку, де живе ветеран на кріслі колісному. Ми одразу думаємо, як зробити простір доступним для всіх.

– Тому що вони звичайні люди, які тепер користуються протезом.

Він не дає їм суперсили. Протез допомагає їм рухатися і функціонально жити. Героїзація інколи теж заважає. Ми повинні бачити передусім людину. Вона хоче працювати, їздити на море, одружуватися, гуляти з дітьми.

Але протез також не є вироком для повноцінного життя. Тому важливо не казати: "Ой, бідненький, як же ти тепер без ноги?". Це може ранити набагато більше, ніж здається.

– Ми хотіли зрозуміти, що саме означає безбар’єрність для людей із втраченими кінцівками. Що вони відчувають, із якими бар’єрами стикаються. Тому що на протезі відновлення людини не закінчується. Майже 76% опитаних сказали, що стикаються з бар’єрами щодня або щотижня.

– Наприклад, тема психологічної допомоги. Дуже часто говорять, що ветерани не хочуть звертатися до психологів. А в нашому дослідженні вони якраз пишуть, що хочуть отримувати психологічну допомогу. При цьому зараз величезну частину цієї роботи на себе бере родина. І це означає, що нам потрібно думати не тільки про самого ветерана, а й про його родину.

Ми хочемо показати результати Міністерству соцполітики, МОЗ, Мінветеранів, представникам безбар’єрності, бізнесу, місцевій владі, ветеранським організаціям і медіа.

Люди, які віддали своє здоров’я за збереження країни, мають бути видимими та почутими.

– Я хочу, щоб вони мали рівні можливості на все.

Наші ветерани заплатили своїм здоров’ям, втратою кінцівок за наш спокій і незалежність. Я хочу, щоб вони отримували найкращі протези – стільки, скільки їм потрібно. Якщо вони хочуть біонічний протез, біговий чи якийсь інший – чому ми не можемо дати їм можливість ним користуватися?

Я хочу, щоб вони не думали, за що їм жити. Щоб вони могли працювати, одружуватися, танцювати, їздити на лижах, подорожувати. Вони не хочуть просто виживати на пенсії чи субсидії. Вони хочуть жити.

– Ізоляція. Я дуже багато спілкуюся з ветеранськими спільнотами в різних країнах і часто питаю, що робити.

Мені кажуть: головний ворог людини, яка втратила кінцівку, – це крісло колісне. Якщо людина сіла в крісло і перестала ходити, вона може перестати виходити з дому. Якщо вона перестає виходити з дому, починається ізоляція.

А ізоляцію потрібно прибирати. Людину треба включати в життя. Коли вона включена в життя, їй хочеться носити протез, рухатися, працювати, щось робити.

Я хочу, щоб їм хотілося жити.

Я хочу, щоб ми перестали визначати можливості людини за власними обмеженнями.

– Базовими речами, які мають стати основою для кожного, хто перетинається з ветеранами, є три слова: безбар’єрність, емпатичність і подяка.

Якщо ви не знаєте, що сказати ветерану, скажіть: "Дякую за службу".

Не треба казати: "Поправляйся", "А як ти тепер без ноги?". Йому потрібні не жалість і не героїзація. Йому потрібні повага і розуміння, що він має такі самі права та можливості, як і всі інші.

Це і є зрілість суспільства. Не просто говорити про безбар’єрність, а зробити її базовою цінністю.